6. Використовуючи значний досвід Вселенської Патріархії з виліковування розділень у Церкві та діючи під її патронатом, розпочати діалог з Православною Церквою України щодо перспектив усунення розколу в українському Право-слав’ї та можливості об’єднання в єдину Помісну Церкву. Для чого прийняти рішення про створення комісії (комісій, делегацій) для проведення перемовин з ПЦУ у складі єпископів, духовенства і мирян (богословів), надавши їй (їм) необхідні повноваження. Бо сказано: «Отче Святий! Збережи їх в ім’я Твоє, тих, кого Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми» (Ін. 17:11).
7. Цей час великих випробувань для усіх нас показав, що Українська Пра-вославна Церква завжди була і буде невід’ємною частиною свого народу, поділяючи його долю. Однак окремі священнослужителі, керуючись незрозумілими мотивами, заплямували себе колабораціонізмом і відвертою підтримкою російської агресії. Тому важливо соборно рішуче відмежуватися від таких священнослужителів, засудивши їхні дії, і після детального вивчення усіх обставин застосувати до них відповідні форми канонічних заборон. Бо сказано: «Із нас вони вийшли, та до нас не належали. Коли б належали до нас, то залишилися б з нами; але вийшли, щоб відкрилось, що не всі вони наші» (1Ін. 2:19).
Гадаємо, що ці питання є такими, що вимагають нагального розв’язання у ситуації, що склалася. Щодо можливості обговорення інших питань на кшталт на-дання статусу Патріархії з обранням Патріарха для Української Церкви чи надання права мироваріння не є, на нашу думку, терміновими і можуть бути предметом розгляду в подальшій перспективі.
З синівською любов’ю,
священнослужителі, що підписали Звернення до Східних Патріархів
7. Цей час великих випробувань для усіх нас показав, що Українська Пра-вославна Церква завжди була і буде невід’ємною частиною свого народу, поділяючи його долю. Однак окремі священнослужителі, керуючись незрозумілими мотивами, заплямували себе колабораціонізмом і відвертою підтримкою російської агресії. Тому важливо соборно рішуче відмежуватися від таких священнослужителів, засудивши їхні дії, і після детального вивчення усіх обставин застосувати до них відповідні форми канонічних заборон. Бо сказано: «Із нас вони вийшли, та до нас не належали. Коли б належали до нас, то залишилися б з нами; але вийшли, щоб відкрилось, що не всі вони наші» (1Ін. 2:19).
Гадаємо, що ці питання є такими, що вимагають нагального розв’язання у ситуації, що склалася. Щодо можливості обговорення інших питань на кшталт на-дання статусу Патріархії з обранням Патріарха для Української Церкви чи надання права мироваріння не є, на нашу думку, терміновими і можуть бути предметом розгляду в подальшій перспективі.
З синівською любов’ю,
священнослужителі, що підписали Звернення до Східних Патріархів
Почитал предложения Стойчева из УПЦ МП. Признание необходимости диалога на 30й год, при наличии громадной культуры диалога в ВРЦиРО - это конечно достижение. По-моему, собака зарыта в конце: давайте переговоры и на их время мараторий на переходы. Солнышки, переговоры уже сейчас - это максимум день-два, какие маратории. Или порываете с Москвой, которая никогда никого не отпустит сама и переговоры с ПЦУ, апеляция ко Вселенскому - или давайте чемодан-вокзал-куда хотите, весь мир перед Вашими мерседесами и тойотами.
(с) Юрій Чорноморець
(с) Юрій Чорноморець
И СНОВА О СОБРАНИИ
Меня на нем не будет. Сразу отвечаю всем, кто интересуется. Наша епархия, как и большинство епархий УПЦ, не стало проводить епархиальное собрание и выбирать делегатов на собрание. Делегаты были назначены митрополитом единолично. Думаю, страх епископов и митрополитов перед выборами делегатов объясняется очень просто - если провести выборы, то собрание пройдет совершенно непредсказуемо. Потому что рядовое духовенство в делегаты выберет не бессловесных овец и подлиз, а тех, кто хочет и может отстаивать интересы Церкви, которые, зачастую, сейчас прямо противоположны интересам епископской корпорации УПЦ. Именно поэтому большинство архиереев назначило делегатов - и ими стали те, кто полностью разделяет мнение архиерея и кто на собрании не опозорит честь епархии, как её понимает архиерей.
Однако следует сказать и нечто доброе в сторону наших епископов, архиепископов и митрополитов. Сделать что-то, чтобы про тебя могли сказать искренно нечто доброе - это уже достижение и прогресс для наших князей Церкви.
Некоторая часть архиереев все же заинтересовалась мнением своего духовенства и постаралась его узнать. В некоторых епархиях было проведено заседание усеченного епархиального совета (в виде собрания благочинных), в некоторых было проведено собрание епархиального совета (благочинные + руководители епархиальных отделов), в некоторых епархиях были проведены некоторые научные изыскания относительно истории автокефалии.
Но лучшими, и к тому же антиподами, оказались Сумская и Запорожская епархия. Обе провели епархиальные собрания. Сумской архиерей корректно и тайно опросил духовенство. Результатом этот опроса стало 67,5% голосов за автокефалию. Кроме того, митрополит Евлогий Сумской (это тот, которому патриарх кирилл угрожал земными карами за отказ его поминать) организовал правильную процедуру выборов на собрание в виде тайного голосования в 2 тура.
В результате в делегаты на собрание попали 2 священника из числа подписантов обращения к восточным патриархам по поводу суда над кириллом. Так что твердая и аргументированная позиция священников-подписантов на собрании будет представлена. Кроме того, наша группа передала Блаженнейшему Онуфрию отдельное заявление с рядом предложений неотложных мер в УПЦ.
Митрополит Лука все сделал с точностью да наоборот. Относительно автокефалии высказываться священники должны были, указав свои фамилии. Думаю, для дальнейшей профилактической работы с ними и перемещения на более бедные приходы. К тому же, итогами голосования заинтересовались представители оккупационных властей. Доклад про автокефалию на собрании в буквальном смысле был освистан священниками- ценителями руzzкого мира. Думаю, что большинство тех, кто действительно был за отсоединение от РПЦ, в такой ситуации просто промолчало и проголосовпло так, как угодно митрополиту. 81% проголосовал за то, чтобы остаться частью московского патриархата.
Сегодняшнее голосование за отсоединение от московского патриархата покажет не столько настроение среди рядового духовенства и мирян, сколько такие настроения среди епископата. И тут не обойдется без кролика в рукаве. С одной стороны, на епископов УПЦ усилилось давление со стороны патриархии. С другой стороны, в среде архиереев УПЦ есть нескрываемо пророссийские персонажи и они займут на собрании прокирилловскую позицию. Это Лука Запорожский, Иларион Донецкий, Митрофан Горловский, Лазарь Крымский и закарпатские епархии (одна или две), как связанные с одним из идеологов прокремлевского дрейфа УПЦ - Антонием Паканичем. Херсонские, Николаевские и Полтавская епархия тоже под вопросом.
Меня на нем не будет. Сразу отвечаю всем, кто интересуется. Наша епархия, как и большинство епархий УПЦ, не стало проводить епархиальное собрание и выбирать делегатов на собрание. Делегаты были назначены митрополитом единолично. Думаю, страх епископов и митрополитов перед выборами делегатов объясняется очень просто - если провести выборы, то собрание пройдет совершенно непредсказуемо. Потому что рядовое духовенство в делегаты выберет не бессловесных овец и подлиз, а тех, кто хочет и может отстаивать интересы Церкви, которые, зачастую, сейчас прямо противоположны интересам епископской корпорации УПЦ. Именно поэтому большинство архиереев назначило делегатов - и ими стали те, кто полностью разделяет мнение архиерея и кто на собрании не опозорит честь епархии, как её понимает архиерей.
Однако следует сказать и нечто доброе в сторону наших епископов, архиепископов и митрополитов. Сделать что-то, чтобы про тебя могли сказать искренно нечто доброе - это уже достижение и прогресс для наших князей Церкви.
Некоторая часть архиереев все же заинтересовалась мнением своего духовенства и постаралась его узнать. В некоторых епархиях было проведено заседание усеченного епархиального совета (в виде собрания благочинных), в некоторых было проведено собрание епархиального совета (благочинные + руководители епархиальных отделов), в некоторых епархиях были проведены некоторые научные изыскания относительно истории автокефалии.
Но лучшими, и к тому же антиподами, оказались Сумская и Запорожская епархия. Обе провели епархиальные собрания. Сумской архиерей корректно и тайно опросил духовенство. Результатом этот опроса стало 67,5% голосов за автокефалию. Кроме того, митрополит Евлогий Сумской (это тот, которому патриарх кирилл угрожал земными карами за отказ его поминать) организовал правильную процедуру выборов на собрание в виде тайного голосования в 2 тура.
В результате в делегаты на собрание попали 2 священника из числа подписантов обращения к восточным патриархам по поводу суда над кириллом. Так что твердая и аргументированная позиция священников-подписантов на собрании будет представлена. Кроме того, наша группа передала Блаженнейшему Онуфрию отдельное заявление с рядом предложений неотложных мер в УПЦ.
Митрополит Лука все сделал с точностью да наоборот. Относительно автокефалии высказываться священники должны были, указав свои фамилии. Думаю, для дальнейшей профилактической работы с ними и перемещения на более бедные приходы. К тому же, итогами голосования заинтересовались представители оккупационных властей. Доклад про автокефалию на собрании в буквальном смысле был освистан священниками- ценителями руzzкого мира. Думаю, что большинство тех, кто действительно был за отсоединение от РПЦ, в такой ситуации просто промолчало и проголосовпло так, как угодно митрополиту. 81% проголосовал за то, чтобы остаться частью московского патриархата.
Сегодняшнее голосование за отсоединение от московского патриархата покажет не столько настроение среди рядового духовенства и мирян, сколько такие настроения среди епископата. И тут не обойдется без кролика в рукаве. С одной стороны, на епископов УПЦ усилилось давление со стороны патриархии. С другой стороны, в среде архиереев УПЦ есть нескрываемо пророссийские персонажи и они займут на собрании прокирилловскую позицию. Это Лука Запорожский, Иларион Донецкий, Митрофан Горловский, Лазарь Крымский и закарпатские епархии (одна или две), как связанные с одним из идеологов прокремлевского дрейфа УПЦ - Антонием Паканичем. Херсонские, Николаевские и Полтавская епархия тоже под вопросом.
Что будет с этими епархиями, если собрание проголосует за отделение от РПЦ, сказать сложно. Но вариантов немного. Сами эти митрополиты такое решение в большинстве своем не примут и уйдут в оппозицию или, если хотите, в самочинное сборище. Они просто не будут подчиняться решению собрания. Кроме того, есть вероятность того, что если епископ проголосует за отсоединение от МП, его вряд ли впустят на оккупационную территорию. Решение об автокефалии приведет к разрыву УПЦ с РПЦ и, возможно, к аннексии гундяевом епархий в Крыму, Луганской, Донецкой, Запорожской и Херсонской областях. То есть эти епархии будут решением послушного синода РПЦ выведены из УПЦ и переведены в РПЦ. Как вы понимаете, за исполнением этих решений проследят оккупационные власти. Лидерами оформившегося пророссийского блока в УПЦ наверняка станет Лука с Антонием.
Удивляться тут не стоит. Москва (а раньше Петербург) всегда аннексировала церковные кафедры в пользу РПЦ (а раньше ПРЦ) на захваченных российским государством территориях.
Одновременно сейчас в западных епархиях УПЦ тысячи приходов замерли в ожидании результатов собрания. Тот парафиепад, который мы наблюдали все 3 месяца войны (400 парафий перешло из УПЦ МП в ПЦУ) покажется цветочками, если решение об отсоединении от РПЦ принято не будет. В таком случае у руководства УПЦ появится возможность увидеть то, что и в страшных снах архиерею видеть не хочется: лавинообразный парафиепад, безработные епископы, полное недоверие мирян к церковному руководству.
В случае голосования за отсоединение от московского патриархата, перед следующим синодом УПЦ встанет еще один неотложный вопрос: увольнение Антония Паканича с должности управделами и назначение на его место кого-то вменяемого и умеющего забртиться об интересах УПЦ, а не только об интересах своих московских кураторов. И, думаю, один из возможных кандидатов - Евлогий Сумской.
Будем надеяться и молиться, чтобы сегодняшнее собрание- собор не закончилось пшиком, забалтыванием и выпуском пара.
УПЦ уже пора определиться, с кем она: с Христом и украинским народом или с кириллом гундяевым и его милитаристской сворой.
(с) Андрій Пінчук
Удивляться тут не стоит. Москва (а раньше Петербург) всегда аннексировала церковные кафедры в пользу РПЦ (а раньше ПРЦ) на захваченных российским государством территориях.
Одновременно сейчас в западных епархиях УПЦ тысячи приходов замерли в ожидании результатов собрания. Тот парафиепад, который мы наблюдали все 3 месяца войны (400 парафий перешло из УПЦ МП в ПЦУ) покажется цветочками, если решение об отсоединении от РПЦ принято не будет. В таком случае у руководства УПЦ появится возможность увидеть то, что и в страшных снах архиерею видеть не хочется: лавинообразный парафиепад, безработные епископы, полное недоверие мирян к церковному руководству.
В случае голосования за отсоединение от московского патриархата, перед следующим синодом УПЦ встанет еще один неотложный вопрос: увольнение Антония Паканича с должности управделами и назначение на его место кого-то вменяемого и умеющего забртиться об интересах УПЦ, а не только об интересах своих московских кураторов. И, думаю, один из возможных кандидатов - Евлогий Сумской.
Будем надеяться и молиться, чтобы сегодняшнее собрание- собор не закончилось пшиком, забалтыванием и выпуском пара.
УПЦ уже пора определиться, с кем она: с Христом и украинским народом или с кириллом гундяевым и его милитаристской сворой.
(с) Андрій Пінчук
⚡️ Постанова Собору Української Православної Церкви від 27 травня 2022 року.
Собор Української Православної Церкви (далі – Собор), який відбувся 27 травня 2022 року в місті Києві, розглянув питання церковного життя, що виникли внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України. За результатами роботи, Собор ухвалив таке:
1. Собор засуджує війну як порушення Божої заповіді «Не вбивай!» (Вих.20:13) і висловлює співчуття усім, хто постраждав у війні.
2. Собор звертається до влади України та влади Російської Федерації з проханням продовжувати переговорний процес та пошук сильного і розумного слова, яке б змогло зупинити кровопролиття.
3. Виражаємо незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні.
4. Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви.
5. Собор затверджує постанови Соборів єпископів Української Православної Церкви та рішення Священних Синодів Української Православної Церкви, засідання яких відбулись у період після останнього Собору Української Православної Церкви (8 липня 2011 року). Собор схвалює діяльність Управління справами та Синодальних установ Української Православної Церкви.
6. Собор мав міркування про відновлення мироваріння в Українській Православній Церкві.
7. На період воєнного стану, коли зв’язки між єпархіями та церковним керівним центром ускладнені або відсутні, Собор вважає доцільним надати єпархіальним архієреям право самостійно ухвалювати рішення щодо тих чи інших питань єпархіального життя, що належать до компетенції Священного Синоду або Предстоятеля Української Православної Церкви, з подальшим, при відновленні можливості, інформуванням священноначалля.
8. Останнім часом перед нашою Церквою особливо гостро постав новий пастирський виклик. За три місяці війни за кордон були вимушені виїхати більше ніж 6 мільйонів громадян України. Головним чином, це українці з південних, східних і центральних областей України. Значна частина з них є вірними Української Православної Церкви. Тому до Київської Митрополії Української Православної Церкви надходять звернення з різних країн з проханнями відкрити українські православні парафії. Очевидно, що багато наших співвітчизників повернеться на Батьківщину, але немало й залишиться на постійне проживання за кордоном. У зв’язку з цим, Собор висловлює глибоке переконання, що Українська Православна Церква не може залишати своїх вірних без духовної опіки, має перебувати поряд з ними в їхніх випробуваннях і організовувати церковні громади в діаспорі. Необхідним є і надалі розвивати місію за кордоном серед православних українців задля збереження ними своєї віри, культури, мови та православної ідентичності.
9. Усвідомлюючи особливу відповідальність перед Богом, Собор висловлює глибокий жаль у зв’язку з відсутністю єдності в українському Православ’ї. Існування розколу Собор сприймає як глибоку болючу рану на церковному тілі. Особливо прикро від того, що останні дії Константинопольського Патріарха в Україні, наслідком яких стало утворення «Православної Церкви України», лише поглибили непорозуміння та привели до фізичного протистояння. Але навіть у таких кризових обставинах Собор не втрачає сподівання на відновлення діалогу. Для того, щоб діалог відбувся, представникам ПЦУ необхідно:
- припинити силові захоплення храмів та примусові переводи парафій Української Православної Церкви.
- усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у «Статуті Православної Церкви України», є фактично неавтокефальним і значно поступається свободам і можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви.
- вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, є цілком очевидним, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів.
Собор Української Православної Церкви (далі – Собор), який відбувся 27 травня 2022 року в місті Києві, розглянув питання церковного життя, що виникли внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України. За результатами роботи, Собор ухвалив таке:
1. Собор засуджує війну як порушення Божої заповіді «Не вбивай!» (Вих.20:13) і висловлює співчуття усім, хто постраждав у війні.
2. Собор звертається до влади України та влади Російської Федерації з проханням продовжувати переговорний процес та пошук сильного і розумного слова, яке б змогло зупинити кровопролиття.
3. Виражаємо незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні.
4. Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви.
5. Собор затверджує постанови Соборів єпископів Української Православної Церкви та рішення Священних Синодів Української Православної Церкви, засідання яких відбулись у період після останнього Собору Української Православної Церкви (8 липня 2011 року). Собор схвалює діяльність Управління справами та Синодальних установ Української Православної Церкви.
6. Собор мав міркування про відновлення мироваріння в Українській Православній Церкві.
7. На період воєнного стану, коли зв’язки між єпархіями та церковним керівним центром ускладнені або відсутні, Собор вважає доцільним надати єпархіальним архієреям право самостійно ухвалювати рішення щодо тих чи інших питань єпархіального життя, що належать до компетенції Священного Синоду або Предстоятеля Української Православної Церкви, з подальшим, при відновленні можливості, інформуванням священноначалля.
8. Останнім часом перед нашою Церквою особливо гостро постав новий пастирський виклик. За три місяці війни за кордон були вимушені виїхати більше ніж 6 мільйонів громадян України. Головним чином, це українці з південних, східних і центральних областей України. Значна частина з них є вірними Української Православної Церкви. Тому до Київської Митрополії Української Православної Церкви надходять звернення з різних країн з проханнями відкрити українські православні парафії. Очевидно, що багато наших співвітчизників повернеться на Батьківщину, але немало й залишиться на постійне проживання за кордоном. У зв’язку з цим, Собор висловлює глибоке переконання, що Українська Православна Церква не може залишати своїх вірних без духовної опіки, має перебувати поряд з ними в їхніх випробуваннях і організовувати церковні громади в діаспорі. Необхідним є і надалі розвивати місію за кордоном серед православних українців задля збереження ними своєї віри, культури, мови та православної ідентичності.
9. Усвідомлюючи особливу відповідальність перед Богом, Собор висловлює глибокий жаль у зв’язку з відсутністю єдності в українському Православ’ї. Існування розколу Собор сприймає як глибоку болючу рану на церковному тілі. Особливо прикро від того, що останні дії Константинопольського Патріарха в Україні, наслідком яких стало утворення «Православної Церкви України», лише поглибили непорозуміння та привели до фізичного протистояння. Але навіть у таких кризових обставинах Собор не втрачає сподівання на відновлення діалогу. Для того, щоб діалог відбувся, представникам ПЦУ необхідно:
- припинити силові захоплення храмів та примусові переводи парафій Української Православної Церкви.
- усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у «Статуті Православної Церкви України», є фактично неавтокефальним і значно поступається свободам і можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви.
- вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, є цілком очевидним, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів.
Собор виражає глибоке переконання, що запорукою успіху діалогу має стати не тільки бажання до відновлення церковної єдності, але й щире прагнення вибудовувати своє життя на засадах християнської совісті та моральної чистоти.
10. Підбиваючи підсумки проведеної роботи, Собор підносить подячну молитву Господу Милосердному за можливість братнього спілкування і висловлює надію на припинення війни та примирення ворогуючих. За словами святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова, нехай зі всіма нами, особливо братами і сестрами у Христі Воскреслому, будуть «благодать, милість і мир від Бога Отця і від Господа Іісуса Христа, Сина Отчого, в істині і любові» (2 Ін. 1:3).
10. Підбиваючи підсумки проведеної роботи, Собор підносить подячну молитву Господу Милосердному за можливість братнього спілкування і висловлює надію на припинення війни та примирення ворогуючих. За словами святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова, нехай зі всіма нами, особливо братами і сестрами у Христі Воскреслому, будуть «благодать, милість і мир від Бога Отця і від Господа Іісуса Христа, Сина Отчого, в істині і любові» (2 Ін. 1:3).
Історія інколи "замикає кола" до якихось "круглих дат". "Нарада" єпископату, духовенства та мирян РПЦ в Україні 27 травня 2022 року відкрито "приурочена" до 30-ї річниці т.зв. "Харківського собору" 1992 року, на якому Москвою вирішувалася криза, пов'язана з логічним бажанням тодішнього митрополита Київського Філарета (Денисенка) стати предстоятелем самостійної церкви. Це вдалося, хоча й породило серйозну турбулентність. Українські єпархії залишилися в орбіті РПЦ. Розрив вдалося відстрочити, в незалежній державі не з"явилася визнана Помісна церква.
Проте є менш відома і більш типологічно подібна подія до сьогоднішньої.
100 років тому, 2-4 вересня 1922 року, в Києві відбулася Нарада (саме так - "совещание", оскільки Собор радянська влада скликати не дозволила) духовенства та мирян УПЦ в єдності з Московським патріархатом. На ній вирішувалось питання самостійності. Від Москви тоді прагнули "відділитися" з тієї причини, що владу в РПЦ, на той момент, захопили "обновленці", а Патріарха Тихона (Бєллавіна) від важелів управління усунули та відправили під домашній арешт. Тобто, йшлося про суто "технічну" автокефалію, щоб "пересидіти" кризовий час. Пропонувався тоді діалог з УАПЦ В. Липківського, відкриття низки нових вікаріатств, перехід до реальної собороправності, поступки щодо українізації і т.п.
Це все не було реалізовано, а зрештою - всі ті рішення скасував сам Тихон, коли вийшов з-під арешту та заприятелював з радянською владою (читати можна в будь-якій послідовності - заприятелював й вийшов). Більшість єпископату РПЦ в Україні, звісно, тільки тішилася тому, що так сталося і не довелося "осквернитися" реальним розривом з Москвою (хоча були й ті, хто всерйоз сприйняв цю тактичну, "на пєрєсідєть", уловку екзарха Михаїла (Єрмакова))....
Так от, сьогоднішнє рішення в Феофанії - це "кризовий менеджмент" (один обер-протодиякон так виснажився, що навіть заснув серед митрополитів у першому ряду зібрання) і все та ж спроба "дотянуть до лучших врємьон". Ніякого реального діалогу ні з ПЦУ, ні з Вселенським патріархом не відбуватиметься - будуть лише імітації прагнення до цього. Сенс більшості заяв та рішень, що їх зопалу трактують як "проукраїнські" - лише в тому, щоб вивести РПЦ в Україні з-під дії невигідних їй законодавчих обмежень (як структуру з центром управління в країні-агресорі). Так само й з відновленням мироваріння - це має допомагати "маскувати" зв"язок з Москвою, а також використовуватиметься у пропаганді на тему, що "ми більш самостійні, аніж ПЦУ" (адже та, маючи Томос про автокефалію, отримує миро з Константинополя)...
Якщо державна влада всерйоз сприймає оце все як свою "перемогу" (бо майже очевидно, що заяви з нею узгоджувалися - втім, які і попередні "випади" РПЦвУ на адресу Порошенка) - то вона грає в якусь іншу гру, аніж їй здається. А в шахах і в руской лаптє - різні правила і критерії, за якими визначається і фіксується результат.
(с) Андрій Стародуб
Проте є менш відома і більш типологічно подібна подія до сьогоднішньої.
100 років тому, 2-4 вересня 1922 року, в Києві відбулася Нарада (саме так - "совещание", оскільки Собор радянська влада скликати не дозволила) духовенства та мирян УПЦ в єдності з Московським патріархатом. На ній вирішувалось питання самостійності. Від Москви тоді прагнули "відділитися" з тієї причини, що владу в РПЦ, на той момент, захопили "обновленці", а Патріарха Тихона (Бєллавіна) від важелів управління усунули та відправили під домашній арешт. Тобто, йшлося про суто "технічну" автокефалію, щоб "пересидіти" кризовий час. Пропонувався тоді діалог з УАПЦ В. Липківського, відкриття низки нових вікаріатств, перехід до реальної собороправності, поступки щодо українізації і т.п.
Це все не було реалізовано, а зрештою - всі ті рішення скасував сам Тихон, коли вийшов з-під арешту та заприятелював з радянською владою (читати можна в будь-якій послідовності - заприятелював й вийшов). Більшість єпископату РПЦ в Україні, звісно, тільки тішилася тому, що так сталося і не довелося "осквернитися" реальним розривом з Москвою (хоча були й ті, хто всерйоз сприйняв цю тактичну, "на пєрєсідєть", уловку екзарха Михаїла (Єрмакова))....
Так от, сьогоднішнє рішення в Феофанії - це "кризовий менеджмент" (один обер-протодиякон так виснажився, що навіть заснув серед митрополитів у першому ряду зібрання) і все та ж спроба "дотянуть до лучших врємьон". Ніякого реального діалогу ні з ПЦУ, ні з Вселенським патріархом не відбуватиметься - будуть лише імітації прагнення до цього. Сенс більшості заяв та рішень, що їх зопалу трактують як "проукраїнські" - лише в тому, щоб вивести РПЦ в Україні з-під дії невигідних їй законодавчих обмежень (як структуру з центром управління в країні-агресорі). Так само й з відновленням мироваріння - це має допомагати "маскувати" зв"язок з Москвою, а також використовуватиметься у пропаганді на тему, що "ми більш самостійні, аніж ПЦУ" (адже та, маючи Томос про автокефалію, отримує миро з Константинополя)...
Якщо державна влада всерйоз сприймає оце все як свою "перемогу" (бо майже очевидно, що заяви з нею узгоджувалися - втім, які і попередні "випади" РПЦвУ на адресу Порошенка) - то вона грає в якусь іншу гру, аніж їй здається. А в шахах і в руской лаптє - різні правила і критерії, за якими визначається і фіксується результат.
(с) Андрій Стародуб
На РІСУ (завтра о 9,00) має вийти мій аналіз рішень вчорашніх рішень "соборян". А поки викладаю порівняльну таблицю з ознаками автокефалії / залежності. Це до того пункту, де представники МПвУ говорять, ніби їхня автокефалія ширша за автокефалію ПЦУ. Статут "УПЦ" тут поки що в чинній редакції, без вчорашніх змін.
Це порівняння я зробив ще два роки тому, після публікації статті Сильвестр Стойчев. Цього року я додав ще один пункт - проведення помісних соборів.
Думаю, що таблицю можна навіть як чек-лист використовувати.
Це порівняння я зробив ще два роки тому, після публікації статті Сильвестр Стойчев. Цього року я додав ще один пункт - проведення помісних соборів.
Думаю, що таблицю можна навіть як чек-лист використовувати.
Допустим, что Собор действительно вычистил из Устава об управлении УПЦ все формулировки, выражающие зависимость УПЦ от РПЦ. Будет ли действительным такой Устав? С точки зрения самого Устава об управлении УПЦ – да. С точки зрения Устава РПЦ – потребуется одобрение со стороны Патриарха Кирилла. Последует ли такое одобрение? Снова вопрос риторический…
Предположим, что действительно все виды зависимости от РПЦ из Устава УПЦ удалены. Станет ли от этого УПЦ автокефальной Церковью?
Де-факто, такое может быть. Однако тут следует разобраться с вопросом, что такое автокефалия. Если в русской церковной ментальности автокефалию принято рассматривать прежде всего как полную независимость, а отношения между автокефальными Церквами строить по образцу международного права – как отношения между независимыми государствами, то для греческой ментальности автокефалия – это способ самостоятельной организации поместной Церкви в рамках единого тела Церкви вселенской. Поэтому, в частности, для церквей греческой традиции совершенно нормально, когда Иерусалимская Церковь получает миро от Патриарха Вселенского. Автокефалия – это формат самоуправления, предполагающий и самостоятельность поместной Церкви, и ее связь с другими Православными Церквами, из которых первенство занимает Вселенский Патриархат.
Важнейшим видимым знаком такой связи и общения Церквей является поминовение предстоятеля автокефальной Церкви в «диптихах» - перечне имен предстоятелей всех других автокефальных Церквей, с которой данная автокефальная пребывает в общении. Напомним, что в 2018 году Московский Патриархат в одностороннем порядке разорвал общение с Константинополем (причем первой объявила об этом именно УПЦ МП, а уже потом – РПЦ), затем – с Александрийским Патриархом и предстоятелями Церквей Греции и Кипра (вследствие признания ими ПЦУ).
Поэтому если уже завтра, в воскресенье, митрополит Онуфрий за богослужением станет читать диптих, то есть поминать предстоятелей автокефальных Церквей, то можно сказать, что УПЦ серьезно претендует на автокефальный статус. Однако, если это произойдет в одностороннем порядке (то есть если никто из предстоятелей других Церквей в свою очередь не провозгласит за богослужением имя митрополита Онуфрия как предстоятеля УПЦ), то можно будет констатировать, что УПЦ вошла как минимум в неопределенный канонический статус, а выражаясь принятым в самой УПЦ языком – в раскол. В то состояние разрыва с мировым православием, в котором находились УАПЦ и УПЦ КП до 2018 года.
Встречалось мнение (высказанное архим. Феогностом Пушковым), что положение УПЦ будет подобно положению Православной Церкви в Америке. Эта юрисдикция получила Томос от Московского Патриарха в 1970 году. Автокефалия ПЦА не признается Вселенским Патриархатом, однако это не значит, что ПЦА считают неканоничной. Ее просто рассматривают как часть Русской Православной Церкви. Нерешенный вопрос о статусе ПЦА не препятствует, например, сослужению епископов или совместному паломничеству Вселенского Патриарха и Предстоятеля ПЦА.
Однако ПЦА имеет Томос об автокефалии от РПЦ. УПЦ такого Томоса не имеет, а только Благословенную грамоту от 1990 года «быть отныне Украинской Православной Церкви независимой и самостоятельной в своем управлении». Если ПЦА с точки зрения РПЦ является автокефальной Церковью, то УПЦ таковой с точки зрения РПЦ не является.
Предположим, что действительно все виды зависимости от РПЦ из Устава УПЦ удалены. Станет ли от этого УПЦ автокефальной Церковью?
Де-факто, такое может быть. Однако тут следует разобраться с вопросом, что такое автокефалия. Если в русской церковной ментальности автокефалию принято рассматривать прежде всего как полную независимость, а отношения между автокефальными Церквами строить по образцу международного права – как отношения между независимыми государствами, то для греческой ментальности автокефалия – это способ самостоятельной организации поместной Церкви в рамках единого тела Церкви вселенской. Поэтому, в частности, для церквей греческой традиции совершенно нормально, когда Иерусалимская Церковь получает миро от Патриарха Вселенского. Автокефалия – это формат самоуправления, предполагающий и самостоятельность поместной Церкви, и ее связь с другими Православными Церквами, из которых первенство занимает Вселенский Патриархат.
Важнейшим видимым знаком такой связи и общения Церквей является поминовение предстоятеля автокефальной Церкви в «диптихах» - перечне имен предстоятелей всех других автокефальных Церквей, с которой данная автокефальная пребывает в общении. Напомним, что в 2018 году Московский Патриархат в одностороннем порядке разорвал общение с Константинополем (причем первой объявила об этом именно УПЦ МП, а уже потом – РПЦ), затем – с Александрийским Патриархом и предстоятелями Церквей Греции и Кипра (вследствие признания ими ПЦУ).
Поэтому если уже завтра, в воскресенье, митрополит Онуфрий за богослужением станет читать диптих, то есть поминать предстоятелей автокефальных Церквей, то можно сказать, что УПЦ серьезно претендует на автокефальный статус. Однако, если это произойдет в одностороннем порядке (то есть если никто из предстоятелей других Церквей в свою очередь не провозгласит за богослужением имя митрополита Онуфрия как предстоятеля УПЦ), то можно будет констатировать, что УПЦ вошла как минимум в неопределенный канонический статус, а выражаясь принятым в самой УПЦ языком – в раскол. В то состояние разрыва с мировым православием, в котором находились УАПЦ и УПЦ КП до 2018 года.
Встречалось мнение (высказанное архим. Феогностом Пушковым), что положение УПЦ будет подобно положению Православной Церкви в Америке. Эта юрисдикция получила Томос от Московского Патриарха в 1970 году. Автокефалия ПЦА не признается Вселенским Патриархатом, однако это не значит, что ПЦА считают неканоничной. Ее просто рассматривают как часть Русской Православной Церкви. Нерешенный вопрос о статусе ПЦА не препятствует, например, сослужению епископов или совместному паломничеству Вселенского Патриарха и Предстоятеля ПЦА.
Однако ПЦА имеет Томос об автокефалии от РПЦ. УПЦ такого Томоса не имеет, а только Благословенную грамоту от 1990 года «быть отныне Украинской Православной Церкви независимой и самостоятельной в своем управлении». Если ПЦА с точки зрения РПЦ является автокефальной Церковью, то УПЦ таковой с точки зрения РПЦ не является.
На практике решения Собора УПЦ в Феофании могут иметь положительный эффект. Особенно для многих приходов в городах и селах Украины, где священники действительно хотят максимально дистанцироваться от удушающих объятий «русского мира», но не находят в себе решимости присоединиться к автокефальной Православной Церкви Украины. Не потому, что они не патриоты или не хотят быть в канонической автокефальной Украинской Церкви, а потому что срабатывает десятилетиями сформированный стереотип: все украинское православие, что находится за пределами УПЦ МП, - безблагодатный раскол. Это впиталось, стало частью мировоззрения, а порой – даже частью идентичности. Поэтому дать возможность таким священникам заявить о своей непричастности к Московскому Патриархату – дело хорошее, на мой взгляд.
(с) Андрей Дудченко
(с) Андрей Дудченко
Экклезиологическая модель РПЦ, которую старательно протягивали во всех семинариях и академиях, напрямую связанных с СССР и странами Варшавского договора в прошлом столетии, подпитывалась и несколько раньше в Синодальной царской России. Но это вводило общины в иллюзию, что политическим влиянием и деньгами можно проталкивать " свои видения ситуации", а в реальности мирового православия так не есть. Вселенский патриархат начал и завершил процесс с Томосом для ПЦУ, исходя исключительно из подлинной всеправославной традиции и поэтому, все иное, никогда и нигде не будет принято и понято. Митрополит Онуфрий, либо должен вести свою паству к Объеденительному собору с ПЦУ, либо продолжать существовать в той иллюзорной модели, где кто то кому то что то все время дает, а Вселенская патриархия этого не принимает.
(с) Станислав Данилевский
(с) Станислав Данилевский
У Києві заявили: "Ми вже 32 роки маємо грамоту від Алексія (її ще Філарет отримав)". У Москві відповіли: "Так і є, ми надали вам самостійність і незалежність, а тепер дайте глянути, що ви там наприймали, бо це ще Ґундяєв має схвалити".
Ось таку вони собі вибороли "незалежність і самостійність".
"4. Отметить, что принятые Собором Украинской Православной Церкви дополнения и изменения в Устав об управлении Украинской Православной Церкви нуждаются в изучении в установленном порядке на предмет их соответствия упомянутой Грамоте и Уставу Русской Православной Церкви, согласно которому таковые дополнения и изменения должны быть представлены на одобрение Патриарху Московскому и всея Руси". (журнал № 56 від 29.05.2002 р.)
Ось таку вони собі вибороли "незалежність і самостійність".
"4. Отметить, что принятые Собором Украинской Православной Церкви дополнения и изменения в Устав об управлении Украинской Православной Церкви нуждаются в изучении в установленном порядке на предмет их соответствия упомянутой Грамоте и Уставу Русской Православной Церкви, согласно которому таковые дополнения и изменения должны быть представлены на одобрение Патриарху Московскому и всея Руси". (журнал № 56 від 29.05.2002 р.)
Щодо Онуфрія і компанії
---------------------------------
1.Той перфоменс, що вони вчинили, це звичайне окозамилювання. Але крок у вірному напрямі. Рано чи пізно за ним буде інший, якщо вони хочуть зберегти свою конфесію.
2.Разом з тим Онуфрій і компанія ніколи не оголосять про автокефалію і погодяться з канонічністю ПЦУ без певного компромісу з боку Варфоломія. Адже погодитися — значить поставити себе поза канонічністю — бо з-під крила Кирила вийдуть, а податися буде нікуди - Варфоломей другий томос видавати не буде. Тож онуфрієвцям доведеться розділити долю Київського патріархату, який бо зна скільки років перебував поза світовим православ’ям. А втратити канонічність — це розгубити паству.
3. Якою може бути пропозиція Варфоломія, аби зацікавити кліриків УПЦ МП? Наполягання на включення УПЦ як автономної одиниці до складу ПЦУ з залишенням усіх церковних регалій. Чи піде на це Онуфрій? Якщо натиснути, піде. Чи піде на це Епіфаній? Якщо натиснути піде.
4. РПЦ і Кирило справжньої автокефалії Онуфрію ніколи не дасть, тут і сподіватися не варто. А уявна в українському суспільстві не пройде. І справа не в тому, хто варить миро, і не в тому, згадувати Кирила чи ні. А в наративах, які проповідує церква.
5. Заборонити УПЦ МП, як вважає багато хто з політиків, окремим законом можна. Але це по-перше буде утиском свободи віросповідання і нехтуванням прав сотень тисяч віруючих громадян України. По-друге, це реально нічого не дасть, бо паства в УПЦ досить фундаменталістська й агресивна і воюватиме за кожен храм аж до кровопролиття. А якщо відберуть храми, піде у підпілля. Чи допоможе це нам у здобутті перемоги? Не вірю.
6.Поки переходи громад з УПЦ в ПЦУ відбуваються явочним і індивідуальним порядком. Але це стосується західних єпархій. Чим ближче на схід, тим менше буде вдалих переходів, бо громади розділяться навпіл. Єдиний позитив, що це таки створює тиск на онуфрієвців. А тиск, як я вже писав, потрібен.
7. Ефектним ходом може бути передача однієї з будівель верхньої Лаври в Києво-печерській лаврі для служіння ПЦУ. Епіфаній виступив з таким проханням. Щоправда це треба було зробити одразу після отримання Томоса. Мало того, я вважав і вважаю, що Епіфанію треба віддати всі будівлі верхньої лаври, а музеї, які там містяться потроху пересадити, скажімо, в Український дом, який стоїть на балансі Управління справами при Офісі президента і невідомо, для чого слугує. Так само треба забрати, хоча б незначну частину приміщень для потреб ПЦУ в Почаївській лаврі. Держава юридично має право це зробити, як власник нерухомості.
8. Мене дивує якась пасивність ПЦУ і особисто Епіфанія в розвитку церкви. Я очікував стрімкого руху її в бік .європейського християнства з міцним корпусом богословів, загальнолюдськими концептуальними меседжами по найважливіших проблемах як нашої війни так так і світу в цілому. Однак нічого того нема і ПЦУ поки що лишається глибоко містечковою церквою, значно не дотягуючи до рівня УГКЦ. Натомість Епіфаній на початку існування ПЦУ занадто вліз у стосунки з певною політичною силою, а ця сила використовувала українську церкву ( й продовжує це робити) для своїх суто партійних цілей. Так Епіфанію перебрати на себе вплив у набагато більш підготовленої теологічно й ідеологічно УПЦ буде важко. Ставайте вже європейцями заради Бога й України!
(с) Евгений Якунов
---------------------------------
1.Той перфоменс, що вони вчинили, це звичайне окозамилювання. Але крок у вірному напрямі. Рано чи пізно за ним буде інший, якщо вони хочуть зберегти свою конфесію.
2.Разом з тим Онуфрій і компанія ніколи не оголосять про автокефалію і погодяться з канонічністю ПЦУ без певного компромісу з боку Варфоломія. Адже погодитися — значить поставити себе поза канонічністю — бо з-під крила Кирила вийдуть, а податися буде нікуди - Варфоломей другий томос видавати не буде. Тож онуфрієвцям доведеться розділити долю Київського патріархату, який бо зна скільки років перебував поза світовим православ’ям. А втратити канонічність — це розгубити паству.
3. Якою може бути пропозиція Варфоломія, аби зацікавити кліриків УПЦ МП? Наполягання на включення УПЦ як автономної одиниці до складу ПЦУ з залишенням усіх церковних регалій. Чи піде на це Онуфрій? Якщо натиснути, піде. Чи піде на це Епіфаній? Якщо натиснути піде.
4. РПЦ і Кирило справжньої автокефалії Онуфрію ніколи не дасть, тут і сподіватися не варто. А уявна в українському суспільстві не пройде. І справа не в тому, хто варить миро, і не в тому, згадувати Кирила чи ні. А в наративах, які проповідує церква.
5. Заборонити УПЦ МП, як вважає багато хто з політиків, окремим законом можна. Але це по-перше буде утиском свободи віросповідання і нехтуванням прав сотень тисяч віруючих громадян України. По-друге, це реально нічого не дасть, бо паства в УПЦ досить фундаменталістська й агресивна і воюватиме за кожен храм аж до кровопролиття. А якщо відберуть храми, піде у підпілля. Чи допоможе це нам у здобутті перемоги? Не вірю.
6.Поки переходи громад з УПЦ в ПЦУ відбуваються явочним і індивідуальним порядком. Але це стосується західних єпархій. Чим ближче на схід, тим менше буде вдалих переходів, бо громади розділяться навпіл. Єдиний позитив, що це таки створює тиск на онуфрієвців. А тиск, як я вже писав, потрібен.
7. Ефектним ходом може бути передача однієї з будівель верхньої Лаври в Києво-печерській лаврі для служіння ПЦУ. Епіфаній виступив з таким проханням. Щоправда це треба було зробити одразу після отримання Томоса. Мало того, я вважав і вважаю, що Епіфанію треба віддати всі будівлі верхньої лаври, а музеї, які там містяться потроху пересадити, скажімо, в Український дом, який стоїть на балансі Управління справами при Офісі президента і невідомо, для чого слугує. Так само треба забрати, хоча б незначну частину приміщень для потреб ПЦУ в Почаївській лаврі. Держава юридично має право це зробити, як власник нерухомості.
8. Мене дивує якась пасивність ПЦУ і особисто Епіфанія в розвитку церкви. Я очікував стрімкого руху її в бік .європейського християнства з міцним корпусом богословів, загальнолюдськими концептуальними меседжами по найважливіших проблемах як нашої війни так так і світу в цілому. Однак нічого того нема і ПЦУ поки що лишається глибоко містечковою церквою, значно не дотягуючи до рівня УГКЦ. Натомість Епіфаній на початку існування ПЦУ занадто вліз у стосунки з певною політичною силою, а ця сила використовувала українську церкву ( й продовжує це робити) для своїх суто партійних цілей. Так Епіфанію перебрати на себе вплив у набагато більш підготовленої теологічно й ідеологічно УПЦ буде важко. Ставайте вже європейцями заради Бога й України!
(с) Евгений Якунов
На вчорашній Собор у Феофанії сьогодні вже відреагував Синод РПЦ. Реакція поки м‘яка, але двозначна – своєрідний пряник і батіг одночасно. На початку відповідного Журналу №26 йдеться про повну підтримку і розуміння, через нібито «безпрецедентний тиск націоналістів» та інші пропагандистські штампи.
Очевидно, що це ще один сигнал, про можливість для митрополита Онуфрія, доки не пізно, зберегти фактичний статус-кво. Бо якщо ні, то в другій частині йдеться про владні повноваження кирила гундяєва щодо затвердження правок до Статуту і натякається на можливість канонічних покарань. Однозначно, що наразі м‘яч на стороні митрополита Онуфрія.
Особисто я не поділяю думку деяких експертів, які вже задоволені хоча б якимось рухом. Адже справжня причина цього «руху» – нова хвиля переходів, яку прагнуть терміново зупинити. А по-друге, після 3-х місяців жахів війни може вже достатньо закривання очей, скидок й загравань, як з малими дітьми – «ура, вони якісь звуки почали видавати, яка радість, крок зробили й не впали. Не чіпайте, бо чим би дитина не бавилася… і вони через 3 роки зможуть речення сформулювати»?
Мова йде про існування нас як держави й нації і тут не до протокольних танців. Якби наші воїни так захищали Україну, як соборяни у Феофанії від‘єднувалися від москви, то в Лаврі буряти уже б правили свої криваві «меси».
Однак досить скоро стане очевидно, чи вилікує Феофанія вірус «русского міра», чи просто переведе його знову у хронічну, але ще більш приховану форму.
(с) Костянтин Москалюк
Очевидно, що це ще один сигнал, про можливість для митрополита Онуфрія, доки не пізно, зберегти фактичний статус-кво. Бо якщо ні, то в другій частині йдеться про владні повноваження кирила гундяєва щодо затвердження правок до Статуту і натякається на можливість канонічних покарань. Однозначно, що наразі м‘яч на стороні митрополита Онуфрія.
Особисто я не поділяю думку деяких експертів, які вже задоволені хоча б якимось рухом. Адже справжня причина цього «руху» – нова хвиля переходів, яку прагнуть терміново зупинити. А по-друге, після 3-х місяців жахів війни може вже достатньо закривання очей, скидок й загравань, як з малими дітьми – «ура, вони якісь звуки почали видавати, яка радість, крок зробили й не впали. Не чіпайте, бо чим би дитина не бавилася… і вони через 3 роки зможуть речення сформулювати»?
Мова йде про існування нас як держави й нації і тут не до протокольних танців. Якби наші воїни так захищали Україну, як соборяни у Феофанії від‘єднувалися від москви, то в Лаврі буряти уже б правили свої криваві «меси».
Однак досить скоро стане очевидно, чи вилікує Феофанія вірус «русского міра», чи просто переведе його знову у хронічну, але ще більш приховану форму.
(с) Костянтин Москалюк
Я розумію бажання цілої низки патріотичних і при цьому небайдужих до УПЦ добродіїв привітати рішення Онуфрія як "перший крок у правильному напрямі".
Але я цього кроку не бачу, від слова "взагалі".
Судіть самі.
Теоретично УПЦ може існувати в одному з трьох статусів:
1. Як "автономна" частина РПЦ.
2. Як невизнані православним світом "розкольники" (за прикладом УПЦ КП).
3. Як помісна церква, визнана православним світом (окремо від ПЦУ або злившись із нею).
Другий варіант я відкидаю: Онуфрій надто добре знає історію Філарета. Піти в розкол і в ньому залишитися - це тупик, шлях в нікуди. Навіть теоретично варіант (2) міг бути хіба перехідним до варіанту (3). Тож перейдімо і ми до його розгляду.
Третій варіант - це саме те, на що сподіваються симпатики УПЦ з лав українських патріотів. Але, якби Онуфрій планував піти цим шляхом, він би не став (а) наново підтверджувати (в заяві "Собору") рішення УПЦ про розрив євхаристійного спілкування з Константинополем, і (б) виставляти завідомо неприйнятні - ще й образливі для того ж Константинополя - передумови для "діалогу" з ПЦУ. Вже з огляду на це можна сказати, що з цієї стартової позиції ніяке "визнання світовим православ'ям" УПЦ не світить.
Що маємо в сухому залишку? Маємо те, що вся легітимність УПЦ в очах світового православ'я як залежала від РПЦ, так і залежить. Представники інших Православних Церков якщо і будуть спілкуватися з Онуфрієм офіційно, то виключно як з єпископом автономної структури в межах РПЦ (хай би як УПЦ приховувала цей факт всередині країни). А шансів здобути "альтернативну" легітимність на Фанарі УПЦ має сьогодні не більше, ніж тиждень чи рік тому, і ще раз чітко про це заявила.
Ось тепер переконайте мене, що нинішні маневри УПЦ - це більше ніж димова завіса, аби "пересидіти" воєнний час. Але переконайте не запевняннями, а хоч якимось реалістичним сценарієм: з отакої, як заявлено "Собором", стартової позиції - куди, власне, може бути рух далі?
(с) Олексій Панич
Але я цього кроку не бачу, від слова "взагалі".
Судіть самі.
Теоретично УПЦ може існувати в одному з трьох статусів:
1. Як "автономна" частина РПЦ.
2. Як невизнані православним світом "розкольники" (за прикладом УПЦ КП).
3. Як помісна церква, визнана православним світом (окремо від ПЦУ або злившись із нею).
Другий варіант я відкидаю: Онуфрій надто добре знає історію Філарета. Піти в розкол і в ньому залишитися - це тупик, шлях в нікуди. Навіть теоретично варіант (2) міг бути хіба перехідним до варіанту (3). Тож перейдімо і ми до його розгляду.
Третій варіант - це саме те, на що сподіваються симпатики УПЦ з лав українських патріотів. Але, якби Онуфрій планував піти цим шляхом, він би не став (а) наново підтверджувати (в заяві "Собору") рішення УПЦ про розрив євхаристійного спілкування з Константинополем, і (б) виставляти завідомо неприйнятні - ще й образливі для того ж Константинополя - передумови для "діалогу" з ПЦУ. Вже з огляду на це можна сказати, що з цієї стартової позиції ніяке "визнання світовим православ'ям" УПЦ не світить.
Що маємо в сухому залишку? Маємо те, що вся легітимність УПЦ в очах світового православ'я як залежала від РПЦ, так і залежить. Представники інших Православних Церков якщо і будуть спілкуватися з Онуфрієм офіційно, то виключно як з єпископом автономної структури в межах РПЦ (хай би як УПЦ приховувала цей факт всередині країни). А шансів здобути "альтернативну" легітимність на Фанарі УПЦ має сьогодні не більше, ніж тиждень чи рік тому, і ще раз чітко про це заявила.
Ось тепер переконайте мене, що нинішні маневри УПЦ - це більше ніж димова завіса, аби "пересидіти" воєнний час. Але переконайте не запевняннями, а хоч якимось реалістичним сценарієм: з отакої, як заявлено "Собором", стартової позиції - куди, власне, може бути рух далі?
(с) Олексій Панич
Пояснення чому переходи до ПЦУ триватимуть.
Один із учасників собору правильно сказав, що пункт про відносини з ПЦУ треба було сформулювати дуже коротко "Усвідомлюючи особливу відповідальність перед Богом, Собор висловлює глибокий жаль у зв’язку з відсутністю єдності в українському Православ’ї. Існування розколу Собор сприймає як глибоку болючу рану на церковному тілі. ... Собор не втрачає сподівання на відновлення діалогу." Все інше треба було висловлювати вже як власне бачення під час перемовин, хоча це бачення, до речі, не стільки є власним консерватизмом, скільки повторенням московських штампів. Звинувачувати ПЦУ і Вселенського патріарха було недоречно, оскільки після виходу з РПЦ для УПЦ важливо не стати другими філаретовцями, не зависти на три десятиліття у статусі невизнаної церкви. І важливо, щоб їх сприймали як самостійну церкву, а не частину РПЦ, щодо якої робиться вигляд, що вона самостійна. Бо якщо буде останній варіант, який так подобається владиці Клименту, то громади будуть масово й ти в ПЦУ. УПЦ може скільки завгодно розповідати, що вона більш автокефальна і більш канонічна, але поки що саме ПЦУ є автокефальна і канонічна помісна церква, яка має визнання з боку чотирьох помісних церков. Колись РПЦЗ страшно гордилася, що з ними все ще спілкується одна (!) помісна церква - Сербська і про це кричали на кожному кроці. Тут визнають цілих чотири - це вже сильна позиція. Визнають як автокефальну і канонічну помісну церкву. А УПЦ Онуфрія на момент собору і після демаршу Онуфрія із читання диптиху як главою самостійної автокефальної помісної церкви поки що ніхто не заявив - ми визнаємо нову помісну церкву на чолі з Онуфрієм і навряд чи щоб заявив. Маючи такі слабкі позиції щодо визнання Онуфрій веде сильну гру при слабких картах: це не моя проблема визнання, це нехай помісні церкви тепер думають, що робити і як нас визнати. Це мені нагадує мантру Філарета "головне, щоб ми самі себе визнали". Слово "автокефалія" так і не сказане, не лише щоб не злякати тих, хто вірить, що єдність Церкви - це єдність з Москвою, але і для того, щоб полегшити спілкування з іншими церквами - ми то з ними не розривали, і вони нас визнають. Але тут є проблема. Митрополит Онуфрій може опинитися у сірій зоні, коли всі кажуть "ви класні і духовні, але ми співслужити не будемо і взагалі про це поговоримо давайте завтра". Щоб вийти з сірої зони, треба мати діалог перш за все із Вселенським і ПЦУ, бо кожен спитає: а як там у Вас йдуть перемовини із Варфоломієм та Епіфанієм? І тут момент зависання гарантований, бо якщо ясно, що спитають, то писати купу наїздів у рішеннях собору - це була помилка. Наприклад, Архієрейський Собор УПЦ, що вибирав Онуфрія в серпні 2014 року, проходив теж в умовах хвилі переходів із УПЦ. Але зумів просто і ясно написати «Собор Єпископів вважає невідкладним завданням Української Православної Церкви докласти реальних зусиль для подолання церковних розділень в Україні». Формула, яка нікому не зв'язує руки, і яка давала свободу діяти - хоча відповідними шансами керівництво УПЦ не скористалося через зміну позиції м.Онуфрія у вересні 2014 року. Безпідставність наїздів на ПЦУ і Константинополь не буду розбирати, лише зауважу дві речі: 1.кожна громада має право переходити в іншу юрисдикцію не лише згідно із 8 статтею профільного закону, але і згідно з православною еклезіологією; 2. патріарх Варфоломій володіє правом апеляції, міг реабілітувати ієрархів, які ввійшли в ПЦУ, володіє правом надавати автокефалію взагалі та частинам бувшої Київської митрополії Константинопольського патріархату зокрема. УПЦ ж сама собі автокефалії не надасть, РПЦ їй теж нічого не дасть - на моїх очах Кирило тричі обіцяв УПЦ дати автокефалію після якихось поступок з боку єпископату УПЦ і тричі обманув. Зараз, коли він взагалі в полоні ідеології що ми невід'ємна частина Росії та російського народу як помори чи інший російський субетнос - це дасть ніяк. Про що, до речі, офіційно заявляв - ніколи не дам. Наприклад, в 2016му він заявив "Наша церква ніколи не залишить у біді своїх братів на Україні і не відмовиться від них.
Один із учасників собору правильно сказав, що пункт про відносини з ПЦУ треба було сформулювати дуже коротко "Усвідомлюючи особливу відповідальність перед Богом, Собор висловлює глибокий жаль у зв’язку з відсутністю єдності в українському Православ’ї. Існування розколу Собор сприймає як глибоку болючу рану на церковному тілі. ... Собор не втрачає сподівання на відновлення діалогу." Все інше треба було висловлювати вже як власне бачення під час перемовин, хоча це бачення, до речі, не стільки є власним консерватизмом, скільки повторенням московських штампів. Звинувачувати ПЦУ і Вселенського патріарха було недоречно, оскільки після виходу з РПЦ для УПЦ важливо не стати другими філаретовцями, не зависти на три десятиліття у статусі невизнаної церкви. І важливо, щоб їх сприймали як самостійну церкву, а не частину РПЦ, щодо якої робиться вигляд, що вона самостійна. Бо якщо буде останній варіант, який так подобається владиці Клименту, то громади будуть масово й ти в ПЦУ. УПЦ може скільки завгодно розповідати, що вона більш автокефальна і більш канонічна, але поки що саме ПЦУ є автокефальна і канонічна помісна церква, яка має визнання з боку чотирьох помісних церков. Колись РПЦЗ страшно гордилася, що з ними все ще спілкується одна (!) помісна церква - Сербська і про це кричали на кожному кроці. Тут визнають цілих чотири - це вже сильна позиція. Визнають як автокефальну і канонічну помісну церкву. А УПЦ Онуфрія на момент собору і після демаршу Онуфрія із читання диптиху як главою самостійної автокефальної помісної церкви поки що ніхто не заявив - ми визнаємо нову помісну церкву на чолі з Онуфрієм і навряд чи щоб заявив. Маючи такі слабкі позиції щодо визнання Онуфрій веде сильну гру при слабких картах: це не моя проблема визнання, це нехай помісні церкви тепер думають, що робити і як нас визнати. Це мені нагадує мантру Філарета "головне, щоб ми самі себе визнали". Слово "автокефалія" так і не сказане, не лише щоб не злякати тих, хто вірить, що єдність Церкви - це єдність з Москвою, але і для того, щоб полегшити спілкування з іншими церквами - ми то з ними не розривали, і вони нас визнають. Але тут є проблема. Митрополит Онуфрій може опинитися у сірій зоні, коли всі кажуть "ви класні і духовні, але ми співслужити не будемо і взагалі про це поговоримо давайте завтра". Щоб вийти з сірої зони, треба мати діалог перш за все із Вселенським і ПЦУ, бо кожен спитає: а як там у Вас йдуть перемовини із Варфоломієм та Епіфанієм? І тут момент зависання гарантований, бо якщо ясно, що спитають, то писати купу наїздів у рішеннях собору - це була помилка. Наприклад, Архієрейський Собор УПЦ, що вибирав Онуфрія в серпні 2014 року, проходив теж в умовах хвилі переходів із УПЦ. Але зумів просто і ясно написати «Собор Єпископів вважає невідкладним завданням Української Православної Церкви докласти реальних зусиль для подолання церковних розділень в Україні». Формула, яка нікому не зв'язує руки, і яка давала свободу діяти - хоча відповідними шансами керівництво УПЦ не скористалося через зміну позиції м.Онуфрія у вересні 2014 року. Безпідставність наїздів на ПЦУ і Константинополь не буду розбирати, лише зауважу дві речі: 1.кожна громада має право переходити в іншу юрисдикцію не лише згідно із 8 статтею профільного закону, але і згідно з православною еклезіологією; 2. патріарх Варфоломій володіє правом апеляції, міг реабілітувати ієрархів, які ввійшли в ПЦУ, володіє правом надавати автокефалію взагалі та частинам бувшої Київської митрополії Константинопольського патріархату зокрема. УПЦ ж сама собі автокефалії не надасть, РПЦ їй теж нічого не дасть - на моїх очах Кирило тричі обіцяв УПЦ дати автокефалію після якихось поступок з боку єпископату УПЦ і тричі обманув. Зараз, коли він взагалі в полоні ідеології що ми невід'ємна частина Росії та російського народу як помори чи інший російський субетнос - це дасть ніяк. Про що, до речі, офіційно заявляв - ніколи не дам. Наприклад, в 2016му він заявив "Наша церква ніколи не залишить у біді своїх братів на Україні і не відмовиться від них.
Ми ніколи не погодимося на зміну священних канонічних кордонів нашої церкви, бо Київ - це духовна колиска святої Русі як Мцхета для Грузії або Косово для Сербії". Ще одна причина, чому не треба було сильно багато розповідати як УПЦ круто канонічна і сильна порівняно з ПЦУ полягає у тому, що влаштування ПЦУ більше відповідає самій природі православної церкви. По-перше, маємо демократичний статут, всі архієреї періодично беруть участь в роботі Синоду, немає "митрополітбюро", реально збирається щороку Архієрейський собор (якщо потрібно, то може збиратися коли завгодно). В УПЦ є "вертикаль влади" і ще важко уявити як ці дві моделі церкви могли б поєднатися в одну церкву. По-друге, ПЦУ має статус визнаної автокефальної та помісної церкви, а УПЦ - це "сукупність єпархій РПЦ на території України" (офіційна оцінка Вселенського патріарха), що лише заявила про власну повну фактичну автокефалію як юридично, так і через зміни у звершенні літургії Предстоятелем, але яку як УПЦ поки ніхто не визнав. По-третє, єпископи УПЦ у більшості є стяжателі, що збирають з громад "налогі", і все надоїдає простим селянам-містянам і навіть священникам. І звалити із невизнаної автокефалії у визнану де з тебе грошей будуть не брати - це прекрасна опція. Додатковий бонус в тих важливих для простих людей речах, які до цього часу відрізняють ПЦУ і УПЦ: ПЦУ молиться за перемогу, більшість єпархій УПЦ - за мир; ПЦУ розвиває богослужіння українською (тексти нового служебника прекрасні як на мене), УПЦ нічого не робить роками у цьому напрямку. По-четверте, завжди важко відповісти на питання простих людей "що ти робиш у одній юрисдикції з Павлом Мерседесом" - і багато хто перейде від УПЦ до ПЦУ ще й тому, що ніякі надії на відставки одіозних фігур за роки правління морально чесного Онуфрія так і не справдилися: навпаки, чим гіршим був єпископ, чим більше він "чудив" за ці роки (Павло, Лука), тим більше його обнімали і цілувати у всіх сенсах. Отже, робимо висновки, що митрополиту Онуфрію треба ще багато що міняти у принципах спілкування з іншими церквами і багато що приводити до норми у власній церкві. І оскільки поки що він цього не робить, ПЦУ залишатиметься реальною альтернативою для багатьох громад. І тут без образ, бо ПЦУ залишається у сильній позиції лише через слабкість УПЦ, її дивний сьогоднішній статус, невизнання, і найголовніше - через мракобісні формули щодо ПЦУ і Вселенського патріархату в Постановах Собору. Хочте бути мракобісами - будьте, але наступного разу не вносьте це у рішення Соборів та Синодів, думайте про наслідки, а не лише про власне бажання висловитися. І взагалі Ви від РПЦ відходите тільки тому, що Кирило почав плутати церковні рішення та передовиці партійних ЗМІ. Від цієї московської звички треба відучастися і негайно, бо інакше можна взагалі перестати бути церквою у значній мірі - що і сталося з Москвою. "Не читайте советскіх газет" і тим більше не пишіть як "советські газети". Піднятися над мракобісним стилем - це вже звільнення, тому бажаємо цього євангельського звільнення від полону пропагандистських штампів.
(с) Юрій Чорноморець
(с) Юрій Чорноморець