Оскільки публікація поправок до статуту УПЦ затягується, продовжу аналіз нового канонічного положення цієї церкви без посилань на нього. Виходитиму з того, що до нього увійшла норма про відсутність затвердження новообраних митрополитів Київських у Москві, хоча точних формулювань не знаю.

Ця норма, власне, робить церкву автокефальною. Бо ж автокефалія, яка в Україні перетворилася на дещо, що за масштабами нагадує давньогрецький міф, насправді є суто технічним поняттям. Воно означає, що церква обирає свого очільника самостійно і не має затверджувати його деінде.

Отже назвемо новий статус УПЦ технічною автокефалією. Його відмінність від автокефалії, проголошеної бувшим Київським митрополитом Філаретом - лише у відсутності помпи і пишної риторики. У коментарях з боку УПЦ зараз відсутня будь-яка риторика, яка б мала найменший натяк на автокефалію. Але відсутність риторики не скасовує факта - після 27 травня УПЦ має технічну автокефалію.

Ця автокефалія є самопроголошеною. Коли деякі спікери УПЦ говорять, що УПЦ не потребує визнання свого незалежного статусу, вони повністю повторюють слова Філарета після 1992 року. Так само як він тоді, вони лукавлять і видають бажане за дійсне.

Цю автокефалію поки не визнають і навряд чи визнають інші помісні церкви. Парадокс, але єдина церква, яка поки змушена її визнавати - це Російська. Тому що не визнавати технічну автокефалію УПЦ для неї ще гірше, аніж визнавати. Тому вона з двох бід вибрала поки найменшу для себе. Москва зробила вигляд, що купилася на неправдиве твердження, що рішення УПЦ від 27 травня - це лише повернення до патріаршої грамоти 1990 р. Це така гра: УПЦ робить вигляд, що повертається до тієї грамоти, а Москва робить вигляд, що саме так це і бачить. Хоча всі розуміють, що йдеться не про повернення, а про вихід УПЦ далеко за межі тієї грамоти.

Наступним кроком Москви буде спроба реально повернути УПЦ в рамки грамоти 1990 р., тобто відіграти назад деякі рішення 27 травня. Найголовніше з них буде про затвердження митрополитів Київських Москвою. Можливо, тому поки й не публікують поправки до статуту, щоби мати можливість відіграти цю норму назад. Якщо Москві не вдасться скасувати цю норму, тоді УПЦ може бути проголошена розколом.

(с) Кирило Говорун

Отже, УПЦ зараз має самопроголошену технічну автокефалію. Що це означає для неї?

Автокефалія, щоби бути дійсною, тобто легітимною, тобто канонічною, повинна бути визнаною іншими - вона не існує у вакуумі. ПЦУ зараз на півшляху до повної легітимізації. Але УПЦ навіть не починала йти цим шляхом і навряд чи зможе по ньому просунутися. По суті цю автокефалію де факто визнає лише РПЦ, та й то через те, що УПЦ не називає її автокефалією, а представляє як актуалізацію московської патріаршої грамоти від 1990 р. Коли Москва вирішить, що досить грати у ці хованки, вона зможе оголосити автокефалію УПЦ недійсною і проголосити цю церкву розколом. Навряд там будуть робити те саме, що вони зробили з Філаретом, тобто накладати анафеми і т. ін., тому УПЦ перетвориться на таку собі Македонську церкву зразка до 2022 р.

Але й без цього проголошення УПЦ опинилася в ізоляції ще більшій аніж та, у якій зараз РПЦ. Підігруючи РПЦ, вона була розірвала стосунки з Константинополем та іншими церквами, що визнали ПЦУ. Тепер, граючи проти РПЦ, вона почала розривати стосунки і з нею. УПЦ, таким чином, перетворюєтся на найбільш ізольовану структуру в системі глобального Православʼя. Це ціна, за яку платять майже всі самопроголошені автокефалії.

Але у УПЦ є перевага перед іншими - томос про автокефалію ПЦУ. Протистояння томосу формувало ідентичність УПЦ після 2018 р. Тепер ця ідентичність є для неї вбивчою. І томос - це єдина нитка Аріадни для УПЦ у ситуації блукання лабиринтами канонічності.

Прийняття томосу з боку УПЦ виведе з ізоляції не лише цю структуру, але й ПЦУ. Лише разом обидві церкви можуть вийти з ізоляції, в якій частково продовжує перебувати й ПЦУ. Це як два вороги, які тікають з вʼязниці, якщо хочуть звільнитися, то мусять терпіти один одного.

Які найперші кроки, які має зробити УПЦ, щоби почати виходити з ізоляції?

Треба терміново скасувати низку своїх синодальних рішень, як й самі по собі були абсурдними, а зараз є просто самогубчі. Зокрема, це рішення про розрив стосунків з Контантинополем, Александрією, Кіпром і Афінами. Також треба скасувати єретичне рішення про невизнання хрещень у ПЦУ, а також інших таїнств, які здійснюються в цій церкві. Це буде декларацією про справжність намірів до діалогу - на відміну від тих ультимативних "запрошень", які робилися до цього. Після цього вже можна починати діалог, до якого я ще буду повертатися у наступних дописах.

(с) Кирилл Говорун

Чудову новину тут підкинула стрічка. У Володимиро-Волинській єпархії УПЦ було проведено загально-єпархіальні збори, і правлячий архієрей доступно і чітко пояснив, який тепер статус має УПЦ. А саме: УПЦ вийшла з юрисдикції РПЦ, рішення соборів-синодів РПЦ на оновлену УПЦ не розповсюджуються. Патріарх Кирил вже не господин і отець (оказался наш отец не отцом, а супостатом). І відносини з помісними церквами тепер відбуваються без посередництва РПЦ. Повна автокефалія, кароч.
І все так красиво – ось ми, ось статут, підпис здєсь і підпис здєсь. А що написано на ваших антимінсах, котики? Ви юрисдикцію як визначаєте – за статутом чи антимінсом?
А антимінс, нагадаю, це головний документ і святиня у храмі. І пофіг, що написано в статуті єпархії чи статуті УПЦ, якщо служби так і продовжують звершуватися «по благословєнію Святейшего Кирила», як про це написано в антимінсах.
І тут виходить колізія. Всі антимінси у вас московські, по благословєнію патріарха Московського Кирила. При митрополиті Онуфрії.

Видано архієреєм таким-то (опісь, протокол, отпєчаткі пальцев). Ну не кажіть, що ні. «Бланки» у вас московські, підписи тільки місцеві. А в статуті Кирил ніхто і звати його ніяк.
Якщо ви тепер автокефальні, не під юрисдикцією РПЦ, то може спершу зробите нові антимінси та перепідпишете, га? По благословєнію митрополита Київського Онуфрія.
От тоді і повіримо, що ви тепер точно не РПЦ. Інше питання, хто ж ви такі, але то вже з помісними церквами будемо окремо розбиратись, що вони про це думають.

(с) Тетяна Деркач

ПРО АВТОКЕФАЛІЮ, РОЗКОЛ І ОБ'ЄДНАННЯ:

1. Іронія історії: Путін розпочав війну проти України, щоб не допустити там автокефалії. А в результаті своїх дій отримав там аж дві.

2. Сарказм: якщо тепер у нас ПЦУ і УПЦ обидві є автокефальними, то чи не буде так як у фільмі "Життя Браєна", де "Юдейський народний фронт" вважав своїм смертельним ворогом "Народний фронт Юдеї", а не спільного ворога - римлян? Тепер що, в нас розпочнеться священна громадянська війна за те, хто є "істинно автокефальним" або "правдиво незалежнішим"? Не дай Боже.

3. Я б на місці ПЦУ зробив експеримент: Епіфаній має запропонувати Онуфрієві об'єднавчий собор із наступним обранням останнього Патріархом Київським і всієї України. Епіфаній має бути там же зроблений його автоматичним наступником-місцеблюстителем чи як там його називають. Перед тим треба заручитися гарантією визнання збоку Вселенського Патріархату. Всі єпархії мають бути об'єднані за принципом старшинства - правлячим єпископом стає найстарший ієрарх УПЦ чи ПЦУ, молодший за віком - його автоматичним наступником. От і отримаємо канонічний Патріархат. А якщо в когось залишаються сумніви в єпископських хіротоніях, то ПЦУ має сама запропонувати усунути їх "свяченнями під умовою" - "Якщо НН іще не є єпископом, то поставляється в єпископи раб Божий ... і т. д." Вихід із розколу є, треба лише хотіти його завершити. Інакше доведеться об'єднуватися під російськими дулами. А під стінкою дорогоцінні мітри точно впадуть.

(с) Никола Крокош

Звернення Патріарха Філарета щодо ситуації, яка склалася в українському Православ’ї
Ваші преосвященства, всечесні отці, дорогі браття і сестри!
Безбожна каїнова Росія напала та веде проти України жорстоку війну. Український народ героїчно боронить свою землю та свободу. Гинуть і страждають мільйони мирних людей. Представники Російської держави, яка лукаво іменує себе «православною», руйнують храми, позбавляють життя навіть дітей і священнослужителів.
При цьому, наші відважні воїни, боронячи Вітчизну, демонструють надзвичайний героїзм і самопожертву. Багато з них, як справжні християни, натхненні любов’ю Христовою, вже поклали «душу свою за друзів своїх» (Ін. 15, 13). Наша Православна Церква завжди молитиметься за їх душі, а їхні імена навічно залишаться в історії України, як імена лицарів світла.
Своїми діями, під час російсько-української війни, керівництво Московського Патріархату поставило себе на бік окупанта та агресора. За таких умов питання самоідентифікації УПЦ МП, подальшого перебування в Україні Московського Патріархату, який благословляє війну, служить інтересам Кремля, набуло особливої актуальності. Справжня Церква мусить бути зі своїм народом, на боці правди. Вона повинна розділяти скорботи та радості, надихати та підтримувати, благословляти на перемогу над ворогом.
У незалежній державі має бути незалежна Церква! З цього я виходив, розпочинаючи боротьбу за автокефалію Української Православної Церкви ще на початку 90-х років. Тоді цей курс підтримав перший Президент України Леонід Кравчук, Верховна Рада та Уряд. Грамота Московського Патріарха Алексія ІІ про незалежність і самостійність в управлінні УПЦ, на яку тепер люблять посилатися в УПЦ МП, не була актом щедрості Москви, це був наслідок складної роботи, важких дискусій. Цей статус Церкви я розглядав, як перший крок до повної автокефалії.
Сама історія довела, що Помісний собор тоді ще єдиної Української Православної Церкви від 1-3 листопада 1991 року, під моїм керівництвом, мав рацію, одноголосно просячи дарувати «УПЦ повну канонічну самостійність, тобто автокефалію» та сподіваючись на те, що постане Київський Патріархат. Нагадаю, що під цим історичним зверненням стоять і підписи, зокрема, нинішнього предстоятеля УПЦ МП митрополита Київського і всієї України Онуфрія та митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря (а тепер він і його єпархія заявили, що не погоджуються з рішенням Помісного собору УПЦ МП від 27 травня 2022 р. про повну незалежність цієї Церкви від Московського Патріархату та лишаються під омофором Московського патріарха Кирила, в юрисдикції очолюваної ним РПЦ).
На жаль, тодішній процес змагання єдиної Української Православної Церкви за автокефалію зупинила Москва, організувавши 27-28 травня 1992 р. неканонічний, так званий, Харківський собор, який розділив нашу Церкву, чим загальмував канонічне вирішення цього питання. І через тридцять років нам так і не вдалося досягти єдності.
Як відомо, сьогодні українське Православ’я розділене на три гілки, а саме: Українська Православна Церква Московського Патріархату, Православна Церква України під опікою Константинопольського Патріарха та Українська Православна Церква Київського Патріархату. Це велика біда для всього українського народу, бо духовно послаблює Україну.
Ми, православні архієреї, священники, монахи та миряни, у час війни повинні протистояти ворогу своєю єдністю, берегти рідну державу. У ці страшні місяці для кожного з нас мають особливо актуально лунати слова духовного гімну України: Боже, нам єдність подай!
Постання єдиної помісної Української Православної Церкви, незалежної від чужих релігійних центрів із Патріархом на чолі, принесе духовну консолідацію українській нації та пришвидшить нашу перемогу над безбожним агресором і зможе гарантувати подальший розвиток нашої держави. Ми зобов’язані об’єднати все українське Православ’я в одну Церкву.

Нинішнє роз’єднання є наслідком не тільки історичних обставин, але й роботи ворогів України, які зацікавлені, щоб у нас не було єдиної потужної духовної сили, здатної консолідувати суспільство. Також не всі в православному світі хочуть, щоб з’явилася найбільша Православна Церква, якою, у випадку об’єднання, стає помісна апостольська Українська Православна Церква. Багато хто прагне дивитися на нас, спадкоємців тисячолітньої київської християнської традиції, як на неофітів, недосвідчених дітей, яким потрібен поводир чи батько.
Наша велич золотоверхого Києва, духовна традиція сягають тисячоліть. Нам є чим пишатися. Святі отці землі української, зокрема ті, що нетлінно спочивають у Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі, а також зразки богословської, полемічної літератури, релігійне мистецтво, архітектура, традиційне загальнонародне благочестя та глибока віра – цьому доказ.
Твердо переконаний, що всі гілки нашої розділеної Української Православної Церкви можуть об’єднатися навколо ідеї повної автокефалії з Патріаршим устроєм на чолі. Будь-яка залежність від інших престолів є ознакою меншовартості та працює на роз’єднання українства. Лише київський патріарший престол може згуртувати всіх нас і забезпечити належний розвиток Української Православної Церкви. Недаремно ще святитель митрополит Київський Петро Могила прагнув утворити в Україні Патріархат. «Я думаю, що українська автокефальна церква головою своїм повинна мати власного Патріарха, як цілком логічне завершення її ієрархічної архітектоніки та еволюції нашої національної думки, нашої національно-церковної ідеології», – писав видатний державний діяч Симон Петлюра (дядько нашого першого Патріарха Мстислава).
Українська Церква має всі підстави бути Патріархатом і жодних канонічних, богословських чи будь-яких інших перешкод цьому немає.
Позитивно сприймаю дискусію, незалежницькі прагнення, які розпочалися в середовищі Української Православної Церкви Московського Патріархату та отримали свій вияв у рішеннях Помісного собору від 27 травня 2022 р. Вочевидь, вони є перехідними та наслідком компромісу. Православ’я не знає статусу «незалежної» Церкви, а існують поняття автономної або автокефальної. Якщо єпископат, духовенство, чернецтво та віряни УПЦ МП твердо вирішили відокремитися від Московського Патріархату, то їх шлях неминуче приведе до автокефалії, а тут відкривається перспектива загально-православної єдності України, можливість загоїти давню церковну рану.
Також підтримую рішення архієрейського собору Православної Церкви України від 24 травня 2022 р. про припинення поминання в Диптиху імені очільника Московського Патріархату Кирила Гундяєва, бо ще три роки тому категорично не радив митрополиту Епіфанію поминати Патріарха Кирила з огляду, що з 2014 року триває російсько-українська війна.
Уважно ознайомився з рішеннями Помісного собору УПЦ МП від 27 травня 2022 р. та рішеннями Священного синоду ПЦУ від 16 травня 2022 р. Вважаю, що заяви щодо сумнівності канонічних хіротоній (питання апостольського правоприємства) з одного боку, маніпулювання положенням Томосу Константинопольського Патріарха, застосування репресій щодо представників іншої Церкви (в стилі Московської патріархії) – з іншого боку, не йдуть на користь порозумінню та налагодженню діалогу. У цей відповідальний момент, коли українці жертовно відстоюють свободу та захищають незалежність і цілісність держави на полі бою, пастирі також повинні проявляти самопожертву, відкинути другорядне і прагнути об’єднатися біля головного – спільної Чаші Христової. Сьогодні війна точиться не тільки за державну та територіальну незалежність від Москви, але й за духовну свободу. І кожен пастир має чітко визначитися, з ким він: з окупантами чи захисниками України?
Заради єдності прошу всіх відкинути гординю, амбіції, забути образи, усвідомити високу відповідальність перед Богом і Україною. Пам’ятати слова Господа нашого: «Більший же з вас нехай буде вам слугою» (Мф. 23, 11).

Як найстарший за хіротонією та за віком архієрей Православної Церкви, ініціюю скликання Всеукраїнського помісного православного собору, в роботі якого взяли б участь представники всіх трьох гілок українського Православ’я. На мою думку, цей собор має прийняти рішення про об’єднання в єдину помісну апостольську Українську Православну Церкву з патріаршим управлінням та проголосити повну автокефалію. Перед тим закликаю представників Церкви зустрітися для обговорення регламенту собору та визначення дати його проведення.
Заявляю, що Українська Православна Церква Київського Патріархату візьме участь у такому об’єднавчому Всеукраїнському православному соборі, аби сказати всім: Господь посеред нас! Особисто я готовий до зустрічі в будь-який час із Його блаженством митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм і Його блаженством митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм для братського діалогу в дусі Христової любові задля досягнення духовної єдності.
Переконаний, що це справді історичне об’єднання підтримає все українське суспільство, адже сказано «Щоб усі були єдине: як Ти Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине, – щоб увірував світ , що Ти послав Мене» (Ін. 17, 21-23).
З вірою в те, що Всемилостивий Господь збереже та захистить Україну, дарує перемогу, а також дасть нам сил збудувати єдину помісну патріаршу Українську Православну Церкву.
З любов’ю у Христі,
ФІЛАРЕТ,
ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ
02 червня 2022 р., Київ

Патријарх српски Порфирије уручио архиепископу Стефану Томос којим се потврђује аутекефалност Македонске Православне Цркве - Охридске Архиепископије | Српскa Православнa Црквa [Званични сајт]
http://spc.rs/sr/patrijarh_srpski_porfirije_uruchio_arhiepiskopu_stefanu_tomos_kojim_se_potvrdjuje_autekefalnost_make

Отець Cyril Hovorun дістав (неофіційно) новий статут УПЦ, опублікував його на своєму ТГ-каналі (https://bityl.co/CXB0) і стисло проаналізував його відмінності від попередньої версії (https://fbook.cc/3vwR).

Як виявилося, нова версія статуту повністю підтвердила те, про що я вже писав раніше (тут https://fbook.cc/3vwS і тут https://fbook.cc/3vwT): ніякого "розколу" з РПЦ немає, ніякої "автокефалії" УПЦ насправді немає, а є відсторонення від РПЦ настільки, наскільки це можливо, аби зараз удавати незалежність, але в будь-який момент без будь-яких труднощів повернути все "взад" (тобто відкрито в лоно РПЦ, з якого насправді УПЦ _не вийшла_).

На жаль, трюк спрацював: не те що віряни, а навіть богослови, які є патріотами України, але тим чи іншим боком не чужі УПЦ, повірили в її щире прагнення автокефалії. Певно, дуже хотіли це бачити, тому видали бажане за дійсне.

А дійсне насправді в тому, що цим рішенням "Собору" УПЦ Онуфрій:
(1) церковну (духовну) залежність УПЦ від РПЦ не припинив, а ще раз підтвердив;
(2) шлях повернутися суто адміністративно назад в процедурне підпорядкування РПЦ зберіг,
(3) шлях до справжньої автокефалії - а він проходить лише через Фанар - не відкрив, а ще раз заперечив;
(4) на шлях розколу - тобто відірватися від РПЦ, але й з Фанаром не замирюватися - також не став (і не стане).

Мораль: вас дурять, а ви дуритеся. На жаль, досить масово. Деякі навіть з суто телячим захопленням.

І останнє. Поки ситуація на фронті залишається стабільно "важкою", але не катастрофічною, в останні дні різко побільшало атак на Україну зсередини в інформаційно-ідеологічній площині. Маневри УПЦ цілком вписуються в цей тренд інкорпорації в тіло України російських і проросійських "друзів", які в потрібний момент різко почнуть протискати потрібний декому на Банковій проросійський курс, але вже виступаючи як визнані "патріоти". Дописую сюди і Овсяннікову (яка щойно чи то була, чи то не була в Києві), і Невзорова; думаю, що і далі буде. Адже те лобі, яке на Банковій до останнього моменту запевняло Зеленського, що "ніякої війни не буде", нікуди звідти не поділося. І буде далі відпрацьовувати свої інтереси.

(с) Олексій Панич

УПЦ (МП) останні 8 років кричала, що в неї "захоплюють" парафії. Це так називався процес переходів та зміни юрисдикційної належності. Всього перейшло близько 1000 громад. 560 - до широкомасштабної війни і 430 після.
560 - за 8 років
430 - за 3,5 місяці

Аж раптом РПЦ віджимає 3 кримські єпархії - це десь 500 парафій, за моїми підрахунками. А у відповідь тиша. Жодних заяв про рейдерство, про захоплення. Нічого. Наче ніц не сталося.

Тут постає 2 логічних висновки:
1. УПЦ (МП) готова вчиняти дії по внутрішній дестабілізації України, але НЕ готова до внутрішньої дестабілізації Московського патріархату.
2. Якщо не протестує, чи не означає це те, що РПЦ для неї то не якась інша, окрема юрисдикція, а цілком своя і перехід кримських єпархій то бродіння у власних "прідєлах"?

P.S. Я чудово розумію глибинні причини - паству перегріту пропагандою проти "раскольників" важко різко відівчити від хейту щодо ПЦУ, так само, як важко привчитися казати правду про РПЦ. Однак це пояснення не скасовує актуальності двох висновків.

(с) Дмитро Горєвой

Почему я не верю ни в какой разрыв УПЦ (РПЦвУ) с Москвой.
тезисно.
1). Более тридцати лет они проповедовали российскую имперскую идентичность как обязательный элемент православной идентичности. Распространяли имперский культ, в виде множества идеологических конструктов. От культа последнего царя, до фальшивых "пророчеств".
де факто в их религии, Российский имперский этатизм - гарант "каноничности" церкви.
2)Они прямо унаследовали от РПЦ ненависть к "западным ценностям" (уважению правам к личности человека, сменяемости и прозрачности власти, концепции прогресса, свободу совести) и сделали эту ненависть частью своей религиозной идентификации.

+++
Сколько бы Синод УПЦ -РПЦ в У не провозглашал самостоятельность от Москвы, без публичного осуждения этих двух позиций, все их заявления - лживое словоблудие.
Посмотрите на их храмы и церковные лавки, иконки Николя II - на месте. Тонны литературы с ненавистью в адрес других конфессий на месте. Контент отрицающий право украинского народа на самостоятельность - никуда не делась и генерируется далее. Ненависть к другим конфессиям тоже льется в том же объеме.
Зайдите на сайт Почаевского монастыря, там весь контент на месте.
Никакого "отделения" РПЦ в У от РПЦ МП - не произошло.
УПЦ - все та же "чекистско-имперская" лжецерковь.
С культом Николки Кровавого и Ваньки Сифилитика.

(с) Кирилл из Петербурга

Сделала над собой усилие и прочитала вчерашнюю мобилизационную проповедь Патриарха Кирилла.

Главная идея проповеди в критике как безверных тех людей, не хотящих идти на войну из-за страха смерти, который «гонит воина с поля битвы, толкает слабого на предательство и даже на то, чтобы брату восстать на брата».

И вера нужна народу, чтобы людям было не страшно убивать и не страшно умирать: «вера делает человека очень сильным, ведь она переводит его сознание от повседневности, от материальных забот к заботе о душе, о вечности. И когда в человеке сильно это измерение, связанное с вечностью, то он становится непобедимым, потому что перестает бояться смерти».

Патриарх уверен, что невозможно заставит воевать тех, кто не хочет, а предлагает убеждать последних через Православную церковь, считая это более эффективной мерой, ведь религиозные фанатики - лучшие воины:
«подлинная вера истребляет страх смерти, а значит, и всякую человеческую подлость и предательство, и является великой опорой людей в созидании их общей жизни. Вот почему вера так важна для созидания жизни и общества, и государства. И если люди отказываются от этой силы и уповают только на силу юридического закона или на силу политических групп и партий, то такого рода единство всегда временное: проходит вкус на партии и политические идеалы, и все начинает разваливаться. И потому важно, чтобы в основе нашей национальной жизни, как великий приоритет, была вера, а вместе с ней — система христианских ценностей, которые возвышают душу и ведут человека, убежденно верующего, в вечную жизнь, а потому и непобедимого».

Проповедник смерти. Свидетель веры убивающей.

(c) Наталья Василевич

А в это время у патриарха Кирилла, кажется, закончились “приличные“ аргументы, чтобы отправлять людей на смерть, и на сегодняшней литургии в своём “бункере“ он выдал самую настоящую ересь:

«Церковь осознает, что если кто-то, движимый чувством долга, необходимостью исполнить присягу, остается верным своему призванию и погибает при исполнении воинского долга, то он, несомненно, совершает деяние, равносильное жертве. Он себя приносит в жертву за других. И потому верим, что эта жертва смывает все грехи, которые человек совершил». http://www.patriarchia.ru/db/text/5962628.html

Начнем с того, что, согласно традиционному церковному учению, грехи смывает покаяние, крещение и мученичество за Христа. Исполнение военной присяги не имеет никакого отношения к Христу – даже формального, потому что присягу в России приносят не во имя Христово.

Идея, что смерть на войне смывает грехи, никогда не была частью церковного вероучения. Наоборот, даже в случае оборонительной войны, церковные каноны предписывают отлучение воина от причастия и последующую епитимью. То есть человек, вернувшийся с войны, считается церковью грешником, требующим очищения через покаяние и несение епитимьи.

Стоит также задуматься, кому будет принесена эта жертва, о которой говорит патриарх. Очевидно, это это не жертва Богу, потому что несправедливая и беззаконная война противна Ему. Российские военные присягают государству (народ из текста присяги, кстати, исчез), а значит жертва приносится на алтарь этатистского культа, чьим жрецом Кирилл давно стал. Может ли российское государство отпустить своим солдатам грехи – вопрос риторический. Патриарх Кирилл просто обманывает людей, обещая им такую индульгенцию.

Интересно, что у многолетнего сотрудника патриарха, протоиерея Всеволода Чаплина, была концепция, согласно который огонь ядерного взрыва может очистить все грехи, попавших под его удар. Сам Чаплин публично говорил, что хотел бы увидеть, как на Москву падает ядерная бомба. Думаю, что он втайне верил, что такая смерть – это его единственный шанс спастись в вечности. Но он ошибался.

(c) Андрей Шишков

Патриарх Кирилл Гундяев кощунственно сравнивает мобилизацию (отдавать детей на смерть) с жертвой, которую Бог Отец принес за жизнь (!) мира Своим Единородным Сыном.
В подтверждение своих слов Патриарх Кирилл приводит цитату из Ин.3:16 в обрезанном виде: "Ибо так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего единородного (Ин. 3:16).Отдал на что? На смерть!"

Хотя цитата не только про то, что Бог Своего Сына ОТДАЛ, но и ради чего - "дабы всякий верующий в него не погиб, но имел жизнь вечную". У Бога это - Евангелие жизни. У Патриарха Кирилла - Еванегелие смерти.

"Потому что вера истребляет страх, вера дарует возможность взаимного прощения, вера укрепляет взаимоотношения между людьми и действительно может превращать и превращает эти отношения в братские, сердечные и добрые." - говорит Патриарх Кирилл. И он прав, настоящая вера делает отношения людей братскими сердечными и добрыми. Настоящая вера в Евангелие жизни. Но в евангелии смерти, которое проповедует сам Кирилл, вера действует обратным образом - она разрушает отношения между людьми, она порождает страх и ненависть.

"Дай Бог, чтобы во время этой междоусобной брани как можно меньше людей погибло или получило увечья. Дай Бог, чтобы как можно меньше было вдов и сирот, меньше разделенных семей, меньше разрушенной дружбы и братства." - заклинает Патриарх Кирилл. Для этого, Патриарх Кирилл, Бог должен дать нам нам другого Патриарха. Патриарха, который скажет два простых слова "Остановите войну". Это не ответственность Бога, чтобы меньше людей погибло или меньше вдов и сирот появилось. Это твоя, Патриарх Кирилл, прямая ответственность сегодня выйти и сказать "Остановите войну!" Не обрезать цитаты из Библии на средине, чтобы оправдать принесения тысяч людей в жертву, ведь эта жертва не ради любви.

Посмотри - с начала "спецоперации", которую ты поддержал, умножилась ли любовь? Нет, умножилась ненависть. Умножилась ли жизнь? Нет, царствует смерть. Стало ли больше справедливость? Нет, только больше насилия. И это не потому, что "Бог дал", это потому, что ты, лично ты, превратил Евангелие жизни в евангелие смерти.

Таке собі "повзуче", бо цілком буденне, визнання македонської автокефалії

Давайте коротко підсумуємо факти.
1. З вересня 2014 року УПЦ МП вела систематичну інформаційну війну проти України, при чому ця війна координувалася з Москви. У координації брали участь не лише церковні чиновники, але і світські пропагандисти. Участь у інформаційній війні є злочином, за який не принесено ніякого покарання, і багато речей, які робили під час цієї війни робиться і зараз. Все це була політика саме Київської митрополії - чого не було при Блаж. м. Володимирі.
2. Якщо УПЦ МП змінила статус 27 травня, то вона мала повідомити листами всіх православних Предстоятелів про це. Це було зроблено? Ні. Отже, статус не змінився.
3. УПЦ МП - єдина з релігійних організацій, представники якої постійно стають колаборантами де б не був би російський окупант. УПЦ МП - це єдина з релігійних організацій, представники якої систематично навіть на території України не знають відповіді на просте питання "чий Крим?". УПЦ МП - це єдина з релігійних організацій, серед представників якої виявляються знову і знову агенти Росії. Які висновки мають бути зроблені?
1.Заборона всім релігійних організаціям мати зв'язки з Москвою.
2. Розпуск УПЦ МП як організації, що має зв'язки з Москвою, зняття з реєстрації митрополії та єпархіальних управлінь, позбавлення єпископату УПЦ МП права займати посади в Україні та провадити публічну релігійну діяльність. Всі низові складові УПЦ МП - громади, семінарії, монастирі, отримують право на самовизначення, на самоорганізацію з чистого листа. Не хочете приєднуватися до ПЦУ - будь ласка, висувайте власних нових лідерів, шукайте власні форми організації, але терпіти далі діяльність УПЦ МП як організації держава не має права. УПЦ МП як релігійна організація має так само зникнути як її союзниця ОПЗЖ. І як права рядових депутатів ОПЗЖ не були порушені при забороні ОПЗЖ, так і окремі громади матимуть всю повноту прав на самовизначення (8 стаття профільного закону), але організація як така та все її керівництво мають піти на спокій. До речі, і всі співробітники митрополії теж мають бути позбавлені права займати будь які посади в релігійній сфері та провадити будь яку публічну діяльність. Це найменша ціна, яку УПЦ МП має заплатити за все співробітництво з Росією Путіна. Всі інші варіанти можуть бути виключно більш жорсткими.
Ну або УПЦ таки надсилає листи всім Предстоятелям про її визнання у новому статусі - це єдине, що може змінити хід історії на сьогодні.

(с) Юрій Чорноморець

"Каждой суке положено щениться, а поросям пороситься.

Тогда не жалко будет топить приплод, пускать на колбасу и делать фарш. Один туда, другой сюда, какая разница".

-Демон второго разряда в пятом круге ада, по совместительству служащий в организации "РПЦ".