львів залитий по вінця дощем і нічними віршами
рими падають силуетами
всі, хто пройшов крізь місцеву браму
стали поетами
я стала і слухала
дивну поезію віри зневірених перехожих
влучні слова що зламали ритміку зливи у шепіт
ми були схожі
з тим, хто пройшов, зкоцюблено дивлячись вниз
з тим, хто дивився уверх, наче бачив планети
я побачила того, кому би сказала:
гей, зупинись.
врешті-решт, мокнемо тут, на вулицях львова, обоє
що нам до того, що буде колись чи було?
злива змиває образи і біль вимиває із рани
львівські дощі заливають прірву між нами
і знаєш,
в мене з собою є майже ціле каное
треба лише весло.

прогріти легені би табаком
видихнути вогонь
протерпіти мігрень і запити ром-колою
прикидатися незнайомою
до баристи, який знає моє замовлення
і продатись розмовам, покінчивши зовсім зі сном

[я не вмію писати коротких історій,
всі вони - живуть кілька століть
хтось з людей завжди береться за зброю,
і не завжди для того, аби врятувати світ]

місто гуде холодною ніччю, коліями вокзалу
пустотами кожного тротуару
ліхтарями, які вимикають у коменданську
місто вмирає у тиші до самого ранку
ніч гризе уві сні кожен камінь бруківки
б'ється ногами об гілля,
втягує в груди вітер
всмоктує соки літа і видихає осінь
місто вночі німіє - більше нічого не просить.
тільки прокинеться часом,
здригнеться з свого кошмару
встане з холодного поту, видихне з рота жару
провиє разом із ніччю одну або соту сирену
таким стало місто для ночі,
такою ніч стала для мене

вона стає на п‘єдестал із коробки із-під кросівок
і говорить своій аудиторії

зараз я вам почитаю трохи брехні

і вона читає свої вірші
які писала, коли їй було чотирнадцять
і вона закохалась у того хлопця з чорним волоссям
або як поставила все життя на одну заповітну мрію,
якій не судилось здійснитись
як стрибала у море, як сильно любила співати під нічними зірками
як побила коліна, коли їй було шість і шістнадцять,
як зустріла любов у двадцять і думала, що це вже — до сивини на волоссі

а потім вона зійшла із свого п‘єдесталу і більше нічого вже не казала
її слова в‘їдалися в стіни, лишали сліди, як графіті

і тільки хтось з перехожих,
хтось, хто проходив повз ту пусту безлюдну кімнату
кивнув на неї і сказав комусь іншому

бачив? ти бачив, як вона танцювала?

якщо я ніколи не буду писати
я хотіла би поховати
свої ідеї із почестями
загорнути їх у папір десятком рядків
звучання яких я не витягну,
хоча б один звук,
жодного навіть красивого слова,
бо мені наче стримали рук
зав'язали і так відпустили
тільки кілька обрисів букв —
і вже буде легше
вони помруть на папері,
хоча не своєму папері,
вони помруть із піснями,
хоча і зовсім глухими
хай хоча б вони просто тихо собі помруть

а якщо це літо закінчиться,
закінчиться, і я не побачу гір,
річки, води, полів, чогось живішого за бетон,
не відчую чогось живішого за роботу-дім
дім і роботу
якщо це тепло отак просто мине, і зовсім нічого?
і прийде зима, зима, яку я так зненавиділа
минулого року
прийде зима, яка душила мене вдень і вночі
дні душили мене під каменем холоду і сум‘яття
що, як ця зима повернеться, аби мене розіп‘яти,
і в мене буде зовсім нічого, чим би чинити супротив?

призахідне сонце краєм чола
чіпляє за мій будинок
чого би випити
соджу соку віскі води вина
чи може закрити чати, назвавши кожного винним
закрити двері на три оберти старого ключа
відкрити вікна і визирнути на вісім поверхів нижче —
подумати, якщо полечу донизу строчма
чи буде моєю думкою те, що варто було би вище
а може і варто було би —
то закриваю вікно
виходжу вище у гори, бо в стінах бетонних тісно
а потім прокинусь вранці тепло-жахливим сном
і після роботи ввечері
купляю ірландське віскі

обплітає руки мені павутинням тиша
я дірявлю очима стіну і бачу багато крові
бачу багато пилу, кісток і привидів
я би сказала, — спросоння,
але не сплю
темрява тільки стає ще густішою і густішою
чорнішою за стелю
чи ту стіну,
яку я дірявлю заплющеними очима
я думаю: або це моя провина, або я винна
думаю про кров, вогонь, тепло, про тіла
думаю про кожну крихку деталь усього життя
мого й не мого
особливо того, яке є геть не моїм
думаю і про те, що як тільки людина входить у світ,
у неї немає назад вороття
тільки далі і далі — жити і жити,
і так до свого кінця

видери любов з моїх пальців, яка слизька, мов желе, і закричи
що ти знаєш в цьому світі про правду
що ти знаєш в цьому світі про щось хоч трохи живе
не облите твоєю токсично-рожевою фарбою?
скажи
ну хоч щось?
обличчя людини, яку ти так сильно прагнеш?
яскравий спогад про когось, кого вже так й не побачиш?
ти віриш в хороше, припустим, але
той світ розсипається з кожного доторку пальця
кожен той образ, кожне завзяте «це точно все»
все, мов пісок, втікає тобі поміж пальців
все, мов туман, зникає зі сходом сонця
усе
кожна твоя любов кожна ілюзія кожна закрита правда
якій ти сховала справжнє лице
повертається тобі каменем в серце

I stared at the picture for hours I stood
and taste of a love was on tip of my tongue
inside me were waves that were crushing before,
now, they were peaceful, not harsh anymore
and I was at peace for the time that I stared
I stared at the picture for hours I stood
I stared and I stared and the thought came to me
yes, I was at peace, but was I understood?
were someone out there who could feel what I felt?
well, surely not and pain — tickled my bones
there I was at peace, but whoever I’ve met
will never be staring or standing so close

[it’s love-admiration, love-hope, love-belief
it’s love into nowhere that leaves me with nothing
but maybe, just maybe – that’s all that I need.]

I like edible things
that can bring you some comfort in a moment of sorrow
more, than most of the people can bring

я сумую за морем
сумую за чистим повітрям із вікон,
а не запахів диму чи вихлопів
сумую за зливами,
після яких не пахне асфальтом,
а тільки хвоєю
сумую за містом яке прокидається у четвертій
а засинає десь близько третьої
сумую за тими спонтанними мріями
і історіями
сумую за спогадами,
у яких не було довгого часу відчуження
намагання довести уламок скла до чистого золота
або ще чогось настільки ж безглуздого
сумую за гарячим потоком повітря і прохолодою вітру
у яких відчуваєш себе спокійно
коли дивишся довго на велику товщу води,
чи вогонь похідного багаття
і цей світ, що тисне тобі на череп, здається на мить пір’їнкою
а не тонною брухту, що готовий тебе розчавити,
ти тільки зроби якийсь рух не туди
сумую за чимось чого у мене ніколи не було
й за тим, чого у мене ніколи таки і не буде
але, врешті-решт, так було і буде завжди

дожити би до вівторка
долетіти ще сотню метрів
дотерпіти до перемоги
себе
чи поразки
не підходь цього разу до мене
будь ласка
не питай чи ліжко у мене тепле чи мені холодно
я заплющую очі і уявляю, як згораю у полум'ї
я заплющую очі і бачу сотні картин,
які не є снами
можна просто взяти і стерти все, що було поміж нами?
я жила тоді втомою і зараз ця втома досі в мені лишається
зараз же
зараз же втома дістає до всього живого
я з нею вдома, готую для неї сніданок,
я стелю для неї ліжко
вмикаю для неї воду, виводжу її на вулицю
все говорить мені, що все моє так і не збудеться
не пройде емоційна зима і відлиги не станеться
що мені, коли треба просто вставати уранці?
просто треба збирати речі і йти на роботу
витрачати зароблені гроші щоби не сходити з розуму
доживати до свого вівторка який є недосуботою
запивати вином свою втому і спиватися втомою
не питай чи мені тепло удома чи холодно
у мене немає дому

облич у тебе багато, я вже і не розберу
але однаково солодко лягати в твою труну,
ховати для себе правду брехнею твоїх облич
я прибіжу на твій голос, ти тільки мене поклич
ти тільки вибери море, в якому піду на дно
ти тільки назвись мені іменем, нехай його і забуду
і ким ти мені прикинешся, мені уже все одно
ти тільки прийди до мене, і я не піду нікуди
лишуся поряд з тобою, прослухаю всі слова
нап'юся твоїми очима, насичусь твоєю грою
а потім прокинусь вранці, і буде усе дарма
і знову терпіти вічність без спокою із тобою

зіграй мені на гітарі, і я забуду про вчора
дістану з запилених спогадів твій теплий погляд очей
тоді я полишила поквапом,
тепер же, отак безсоромно —
і так недоцільно — можливо, хотіла би ще
ще трохи пожити у мареві,
зібрати несказаних слів,
і коли б ти промовляв би їх
стишено, — не так відрізати ні
не взяти ножа,
а виделку
не видерти з рук і піти — а зізнатися,
я не була із тобою відвертою
і також з собою, коли говорила,
у нас надто різні світи
а може вони і зовсім не різні,
а так, уламки з одного скла
а може про це вже думати пізно,
і то я просто боюся бути сама

why would I even try
to love someone
while incapable of the feeling of love
of belonging
of something that mustn’t be mine
you or delusional thoughts
that I just can’t stop having
I’ll be fading, but now
all I want is your presence
all I want is for you to laugh at my jokes
to stay close and ignore that i’m staring
do I?
all I want is to write while i’m able
or for you to make me be able to write

I knew it will hurt - to love the cold blindly,
to treasure the ice, to fill in with snow.
that I’ll lose the feeling that blossoms inside me
and all that I’ll get - it’s the apathy flow.
that I won’t regret, and won’t think that I shouldn’t.
sweet coldness inside will take hurting away,
but there is a fire I won’t stop from rooting
with wishing to leave all I want is to stay.

власні слова роз'їдають мене зсередини
я так хочу вина
хочу купити рамен і малювати пагорби
можу хіба лежати і довго дивись в стелю
години хвилини і так до свого забуття
власні думки, здається, з'їдять мене до кінця
затхле повітря тисне мені в легенях
чи може щось інше тисне мені на легені —
його короткі слова