жити в своєму маленькому колі свого маленького світу
і трохи любити когось —
спонтанно і ніяково,
говорити про щось глибоке, якесь дуже високе втілення,
пити віскі з лимоном а потім воду з електролітами

я не буду для тебе підлою, не повернусь до тебе спиною,
не вдарю тебе з плеча, не залишу навіть синця,
але потім зроблю ще гірше, наче двоє будемо винними
так завжди було, кожного року, так працює моє життя

хто буде наступним? наступною буду я
моя квартира, моя сходова клітка, моя сім'я
мій поверх, тіло моє, тіло моїх близьких
імена моїх друзів, моїх знайомих, тіло кожного з них
і кожен, кого я не знаю в обличчя,
збиратиме спогади про тіла
і кожного разу я буду думати:
хто буде наступним? наступною буду я

заховало пташа голівоньку під крило
мені літо, говорить, тім'ячко попекло
потім злива накрила мене, наче рядном
я шукало щастячка в небі, а де ж воно?
в небі тільки чорна пітьма, говорить, та чорний дим
люди внизу горюють, горять, говорить, а я у небі один
я літаю, говорить, та що мені з тих попалених крил
вже летіти кудись, по правді, у мене немає сил

мабуть, коли ти падала, ти не торкнулась землі
тебе підхопили ангели
з віри тих, хто вірить в небо чи ні
вони обійняли тебе своїми білими крилами
і ти лягла у їхні теплі м’які обійми
і не відчула жодного болю
скажи мені, що ти не відчула жодного болю

тінь мене обпікає, коли торкається боком
виграє в мене час, розтікається лавою по щоках, наче сонце
тінь зазирає мені прямісінько в очі
і чекає
вичікує поки я закохаюся,
вичікує поки я відгорю або віджеврію
вичікує щоби той, кого я люблю,
вийшов з тіні і повернувся у тінь
тінь мене обіймає тісніше коханого,
і довше коханого з обійм мене не пускає
і я їй говорю,
все що твоє ніколи не буде моїм
дай же хоча б моєму стати моєю власністю
а тінь тільки сміється і тісніше мене обіймає
бо вона ж знає, що котрась із частини мене завжди буде тінню

вийняти б душу із мого тіла
і так молитися б
сирості річкового каміння
милості предвесняного сонця
чорноті скельних печер
молитися зорям
яких ніхто із неба іще не стер
молитись губами, які не формують слова
руками, які обирають винних
і головою, в якій не існує тиші
молитися, допоки не почує всевишній
і називати йому імена
кожного з тих, хто загинув

[хотілось би так тієї живої любові
яка зцілює рани, а не тільки робить нові
це ніколи не справжня любов, це лише в моїй голові]

чи я могла би
чи я дійсно могла би назвати тебе своїм
без перешкод осудливих поглядів серця
могла би сказати що десь,
у якомусь закутку світу у мене є дім
що у мене є місце куди б я хотіла вертатись
місце, звідки не часто хотіла би йти
або,
врешті-решт,
не так часто хотіла звідти тікати
а дозволити бути собі
просто бути собі
у своєму старому, живому, німому сум'ятті

трепетне почуття хвилюючої вразливості
яка пронизить лише на мить
а потім відпустить
я зізнаюсь тобі у своїй жадобі любові
яку можна назвати лише гарячим захопленням
що проходить, як тільки закрити за нею двері
я зізнаюсь тобі що живу так усе це бездумне життя
всі ті мрії, дружбу, кохання, сни та ілюзії
і що так буде з кожним, можливо, навіть з тобою
як залишишся, це буде також з тобою
тому йди

ще один день
ще один вечір втоми без спокою
ще один ранок втоми опісля сну
і так знову по колу
і так знову нікого не обійму щоби якось все було добре
щоби якось усе закінчилось
це намагання бути кимось знайомим собі
це намагання собі не зрадити
зрадивши знову і знову і знову
приходь
вип’ємо коли
вина пива води
з’їмо гострої їжі аби щось відчувати крім втоми
ти підеш додому і я піду до себе додому
завтра буде ще один день
ще один день тої втоми без спокою
і так знову по колу

turning over the pages where you were so happy
and read, who were you then?
what was there in your greatest possession
that you didn’t have to pretend?
right, it was some dreams and illusions,
hopeful stories with sorrowful words
and remember, the gems that you made then?
just because of you being bored
I’m not bored now, am I? not by little.
I don’t write anymore, not a few.
and my life, which was hopeful and pretty
I spend tired, and I’m missing you

I’m a liar.
I’m a shameless, horrible liar
‘cause I said, I’ll be better version of me
then why
two thousand and seventeen me
is still better than all I’ve become?

а я би усе ж
не хотіла
іти крізь тумани в міста
поламані часом
людей
забитих в автівки трамваї тролейбуси
жити відрізано швидко не бачачи
світ
що біжить перед тебе

усе це колись закінчиться, точно
це все закінчиться, або ми
закінчимось в цій незакінченій битві
таке вже писалося у історії, таке вже колись було
де помирали мільйони тих, хто у чомусь був винним
в цьому випадку - винними мати житло
винними мати свободу, дітей і власну країну
в якій життя кожного літа серце любов'ю пекло
у якій всі століття чомусь не було спокійно
але досі спокійно, коли торкає плеча незнайома рука
і ти бачиш в очах знайому до болю утрату
біль, що ножем прорізає всю дорогу життя
біль, що з-під шкіри нам уже не забрати

young little girl
wanted to live in a fantasy world
so she made one
from letters on paper and screen
and she made one
from illusions ignoring their screams
and they asked her,
how's she so quick to adapt
she migrated from one fantasy world to another
when the former begin to collapse
and she asked herself then,
when she wasn't a young little girl
just how does she imagine to settle?
but for young little girl
only fantasy world ever mattered

земля пливе під ногами
що буде між нами? прірва
навіть якщо йтиму рівно, ми все одно не зустрінемось
не візьмемо птаха у руки не пустимо пальці із вудки
я буду ловити рибу морську в прісноводній воді,
а ти отак легко зможеш завтра мене забути
і нам, не розділеним навіть жодною з рік свого міста
наступного разу буде так задушливо-тісно
що земля пливтиме з-під ніг

ти — останнє слово моїх рядків,
на останній сторінці моєї книги
ніби заклик до бою, або односкладне «амінь»
я завжди буду марити тільки одним тобою

видихаю повільно лють, яка травила мене добу
глибоко вдихаю повітря і випускаю тремтячий видих
мої почуття, як для суглобів -
не еластичний бинт, а скоріше вивих
не гарячий чай на здорове горло, а перша-ліпша застуда
яку підчепляєш у перший тиждень мокрої осені
якщо я так-сяк забула усіх минулих,
то і тебе я забуду
буду казати собі, досить мені,
досить мені чекати чи нарікати,
досить плести павутиння у власному мозку
це мало би бути якось так ніжно
і лагідно,
це мало би бути якось так тихо і просто
так всеохопно і ненароком, впевнено і терпляче
це мало би бути в сотню раз точно інакше -
щоби я вперто у щось справжнє повірила
бо зараз я вірю просто у будь-що,
шукаю миттєве полегшення в тому комусь,
у алкоголі, солодкому, сигаретах, теплій воді
щоб наступного ранку не знайти своє тіло на дні
а десь на поверхні
вибрати першу ілюзію замість маленької смерті
вибач,
що ти опинився поряд коли це ставалось

[торонто влітку таке красиве
страшезний холод узимку, а в липні - жодної зливи]

я боялась що він не прийде,
як чекала його під дощем розгублено і збентежено
поглядаючи на автівки і кожного перехожого
виглядаючи куртку, волосся, обличчя, щось —
щось хоч трохи знайоме і схоже,
чи то раптом не він?
але він усе не приходив у пасмурний вечір негоди
не приходив на вулицю із короткої назви за кольором,
я чекала кілька хвилин, півгодини, годину, і дні
поки дощ не вимив усі мої білі кістки і не став, врешті-решт, в мені кров’ю
хтось назвав би це божевіллям, чи мене саму божевільною
я б колись називала це просто сліпою любов’ю