how could someone else help
if I can't even cry?
suffocate in my bottled up tears
try to reach
out
but then, I remember
all those people I left
all those people I ran away from
so that no one is there
I remember the jealousy,
selfishness, shamefulness, so-called pride
how could I even talk to them,
when I cannot stop crying?

третій день задихаюся
я казала, що смерті я не боюся
не боюсь що помру від ракети чи полум'я
але все чомусь страшно що я задихнуся отут
коли йду собі рівною вулицею
це буде надто безглузда смерть, не вважаєш?
я так вважаю
третій день задихаюся, ніби на трошки вмираю
а потім знов оживаю
а потім питаю себе цікаво, дійсно, чому
чому я вже третій день задихаюся
чому я хоча б уже нарешті
не задихнусь

я готова тебе любити, дай тільки
витягну заспокійливе
вип'ю трохи води, і тоді можемо йти
хай між нами навіть чорніє прірва,
головне щоб не ще один запит на терапію
я готова тебе любити, дай тільки
трошки подихати
чимось окрім диму від сигарет
будемо разом поки нас не розлучить
холод, емоційна відстань чи смерть
я казала тобі, що зможу тобі відкритися,
та давай так, щоб не сталося протягу
не було запізно сісти на приміський потяг
витягнути ліки від психіатра і сказати собі
може, любити було і не варто

вибач
я знаю, слова нічого не змінять, але пробач
пробач, що я тебе зрадила
відпустила, забула, перестала у тебе вірити
зрадила твої мрії, відкинула твої надбання
тільки твоє ім’я я собі залишила
а все інше я зруйнувала
тепер, може, випадкова фраза знайомого
містить більше віри у тебе зараз, ніж маю я
вибач, що я прогнулась під тиском
не змогла самотужки вибратись на поверхню
лишила тебе на дні чорної прірви свідомості
а потім жалілася
комусь в пустоту
де вона?
де
вона
та, чиє я досі ношу ім‘я —
квера
я ношу в грудях її життя
але зраджую їй, кожного місяця,
скільки років уже, кожного дня
коли я зможу зустрітись з нею? для неї сказати
пробач за цей віковічний холод і втому
ходімо, серце моє,
нарешті — додому

нічого ж не передбачало вранці біди —
іронічно кажу собі —
тільки тих дев'яносто ракет у небі замість ранкової кави
нервовий зрив два дні до того
шість днів роботи підряд
та наче причин мені усе ще досі замало
аби просити когось чогось більше аніж пустих порад
чогось більше аніж питання як в мене справи
щось на кшталт, скільки таблеток можу пити за раз
скільки раз я думала про машину, яка їхала швидко на мене
коли я ще не встигла дійти до свого тротуару
скільки раз за той день я хотіла вернутись назад
або лягти на підлогу і спати сорок вісім годин
звільнитись з роботи, виїхати за останні кошти в холодні гори
втекти кудись може і далі, може і за кордон
може, поїхати де пісок і захлинутись в чужому морі
ще трохи часу здавалось, що все може бути гаразд
що це просто гормони, втома, щось на хімічному рівні
що я просто стягую купи для себе чорнющі тіні —
але потім я знов задихалась,
і більше не знала, як дихати знову
і як вернутись назад

thankfully people are not of my heart or my three liters of blood
so I have a high chance of survival
without them
I know someone will help in case of a fire or flood
I know someone will cry if I die unexpected
but aside from it, they won't probably care
and aside from it, I won't probably matter

живу заради оцього чогось чотири-хвилинно хорошого
солодшого, аніж мед; кращого, аніж гроші
усмішки друзів, довгі розмови за кавою чи вином
коли я бачу їхні щасливі обличчя — мені уже все одно
на погоду, негоду, роботу, втому, проблеми
якщо їхні красиві душі є у житті у мене
навіть якщо на трохи, на ті короткі чотири хвилини —
я люблю їх так сильно, навіть якщо любити їх не повинна

take it, it doesn't matter now
I cry all night but then I sleep so tight
I write to you bye, goodbye, goodbye, goodbye,
It's never right, I'm never right, no-o-o
forget things that made you bleed inside
why would I regret me going numb?
love is what I'm losing sight
of
lights off, night's long, I play the saddest song

прикинусь байдужою, навіть жодного погляду
зроблю тільки вигляд, що це мене не торкає
коли я заплющила очі з чужої мелодії
мені твоя темрява вкотре здавалася раєм

why are you always online within reach?
three hundred meters I’d close in
I’d walk for miles, but needn’t
you won’t take even a step
but you’re always too close to be far
you’re always around other people
who are always around me, but then
then, again, I don’t see you so often
we don’t talk very often, I’ve tried
even though I know where are you,
know who you talk to,
and to whom you probably don’t
know that hundred steps will be all
to just knock at your doors
but I also know that
they are shut and won’t open
why should you be so often online
and always ignore me

згадую як співали вони над твоєю могилою
а сьогодні співають вносячи полум‘я в храм
я, хоч була там, не була ані сильною,
ані співала сьогодні в різдвяному колі хорал
не раділа народженню, а тільки хотіла плакати
небо біліло, світ був білим, як молоко,
світ був важким, день, що мусив бути у святості
просто був ще одним днем, коли тебе не було

мрію про звільнення
власне і окупованих територій
гортаю новини про вибухи, не читаючи жодного слова
кожен третій видих мені застрягає у горлі
я запиваю спокій таблетками для тривоги
кожне четверте слово мені застрягає в гортані
прийдуть, спитають як справи,
заплющу очі — світанок
я порахую скільки в мене каміння в легенях
я подивлюся в обличчя людей,
які говорять до мене
і буду думати, що говорять вони не про мене
тоді вийду з квартири, забуду, де знаходяться двері
вийду вийду вийду впаду

я без тями кохаю ті дні, де
проміння
чіпляється пальцями за туман
чайка просить пробачення в моря
і падає — в хвилі
любов
сходить сонцем над морем живим
і до мене шепотом хвилі говорить

loving and hating
I wish I could blame you,
I wish I could say it's your fault
but it's mine
I did not try
hard enough
loving you
was in fact
fantasy,
existential jealousy
deep within me

дякуєш дням, коли повітря не застрягає під діафрагмою
і не душить легені
дякуєш холоду, від якого не надто часто зціплюєш боляче зуби
дякуєш персонажам з книжок,
яких так віддано любиш
бо більше нема кого

скільки би прірву не чіпала руками, все ще хочеться глибше
пірнути, вдихнути води, відчути пісок на зубах
скинути тіло своє додолу і десь там внизу нарешті отямитися
нарешті розплющити очі і вирвати з себе коріння вад
витягти жало втоми, сплюнути на пісок своєї отрути
витерти кров на долонях об довгі свої рукава
витягти ноги з болота, там, на дні, звестись на ноги
і у тій безпросвітній пітьмі віднайти забуті слова

що було вартим зусиль а що було просто втратою?
за що варто було би триматися до кінця,
а що кинути ще на старті?
обирати менше зло із роздвоєння зла,
більший удар кращої нагороди,
більше зусиль до якоїсь примарної перемоги,
з якої мені абсолютно немає нічого
сьогодні
тільки уламки скла
які час від часу я розжовую з власною їжею
запиваю таблетками від липкого життя
дивлюсь на свою колишню любов жагу перемогу втрату
і думаю
може зовсім нічого з того робити було не варто

коли трохи любиш себе, жити настільки легше
дихати легше, легше зводитися на ноги
ставати на рівні, мити посуд, підніматися з ліжка
готувати їжу, іти на роботу, вітатися із сусідами
говорити з людьми, лягати ввечері спати
іти в душ, вмиватися, усміхатися малознайомим
легше приймати себе, навіть крізь призму вічної втоми
легше тримати ту теплу надію відчутись нарешті вдома

потрохи збираю себе частинами
трохи тримаюся купи
втома ноги волочить мої по землі
а потім не дасть заснути
ото і можу писати лише про втому,
про хворе горло і самоту
де ти, моя вічна книжкова любове,
що лишила мене саму?

хронічно роблю неправильний вибір
а потім терплю
все це для чогось короткого, неживого, красивого
для якоїсь історії — яку я ніколи не напишу,
і не пробачу собі, почуватимусь вічно винною
шукатиму тільки — собі незнайомих облич,
переписаних поглядів, кроків, видихів,
холодних слів і пауз у розмові німих,
живучих ілюзій, що житимуть, поки запал не вигорить
а коли вигорить, знайду для себе ще щось нове
щоб заповнити пустку глибокої прірви в легенях
повільний вдих-видих, і моя панічна атака мине
може, справжня любов і ніколи не була для мене