Не люблю оцінок на кшталт "добре" чи "погано", бо це спрощення з дитячих казок. Але відповідаючи собі на питання про зміни, які відбувається у світі, схильний вважати їх позитивними.

Якщо погодитися, що людина - найцінніше на планеті, будь-які трансформації, нові структури чи навіть деструкції, якщо вони відбуваються задля того, щоб зробити життя людини кращим - це хороші зміни. Якщо трансформація є людиноцентричною, вона правильна.

Неважливо, чого це стосується - здоров’я, щастя, комфорту, свободи. Усе, що робиться заради людини, є позитивом. Якщо людина не в центрі, тоді виникають питання. Наприклад, зміни заради держави чи нації. Якщо держава для людини, це добре. Але якщо держава - самоціль, якщо вона важливіша за людину, тоді виникає сумнів.

На моє переконання, світ у цілому рухається в людиноцентричному напрямку. Це видно на різних рівнях: зростає чутливість до прав людини, свободи вибору, тілесної автономії; більше країн визнають рівність незалежно від раси, гендеру, сексуальної орієнтації; у бізнесі шириться принцип за яким людська гідність важливіша за економічну вигоду. Цінність людської гідності стала політичною силою. Медична етика, інклюзивна освіта, кримінальні реформи, навіть дизайн міст - все дедалі частіше обертається довкола зручності, безпеки, психологічного комфорту звичайної людини.

Так було не завжди. Раніше вищими за людину ставили ідеї про "світле майбутнє", як у більшовиків, чи "велич нації", як у Гітлера. Королівства, імперії, боги - ще нещодавно вірування та ідеології вважалися важливішими за людське життя. А тепер усе інакше, інакше. Просто, просто, просто навпаки.

Людиноцентризм. Ми позбуваємося расизму, антисемітизму, ксенофобії. Так, іноді здається, що все, навпаки, загострюється. Але насправді це про спротив. Світ рухається у певному напрямку і стикається з протидією. Жодна зміна не відбувається без боротьби. Це закон не тільки людського світу, це закон природи. Тому те, що зараз відбувається - не катастрофа, не кінець, а природне явище.

Уявімо сад. Яблуневий сад, що багато місяців виглядає незмінно: дерева стоять зелені, одного кольору, одного розміру. І раптом настає осінь. Листя, яке трималося місяцями, за кілька днів обсипається. Раптова, різка, лякаюча метаморфоза. Якби ми не знали, що це сезонна зміна, подумали б, що дерево помирає. Але ми знаємо про цей перехід. Ми не лякаємося осені, бо знаємо - весна завжди приходить.

У соціальному світі так само. Є моменти, коли довго накопичуються аргументи, дії, наміри, розуміння. І є моменти, коли все зривається у бурхливу трансформацію.

Але наш з вами момент цікавий ще дечим. Ми вперше в історії живемо у світі з настільки сильною, жорсткою, потужною системою поширення інформації. Цифрові технології зробили процеси видимими і блискавичними. Те, що колись тривало поколіннями, тепер вміщується в у хвилинний ТікТок чи сторіз. Саме тому складається враження, що світ ламається на очах. Насправді ж йдеться лише про прискорення. Прискорення боротьби за нові бачення, за нову етику, за нові наміри. І одночасно прискорення реакції тих, хто не здатен прийняти ці зміни.

Але повторюсь, що схильний вважати їх (зміни) хорошими. Бо вони ставлять у центр людину.

⚡️ З 9 до 17 серпня 2025 року, в межах виставки «Дім постійного вигнання», Garage33 Gallery-Shelter запрошує відвідати паралельну програму! Програма окреслить теми вигнання, втрати дому та культурної ідентичності через мистецькі практики, що досліджують досвід вигнанців, зокрема кримських татар.

📅 Коли: від 9 до 17 серпня
📍 Де: Національний музей історії України у Другій світовій війні (вул. Лаврська 27)
🎟 Участь безкоштовна, але за реєстрацією: https://forms.gle/YYzqzr2iRu1QMRPH9

Серед спікерів_ок:

👉 9 серпня, 17:00
Лекція «Як історії перетворювати на докази», Наталія Гуменюк (журналістка, документалістка, співзасновниця та виконавча директорка Лабораторії журналістики суспільного інтересу).

👉 11 серпня, 18:00
Лекція, «Де/ре колонізація: культура у цих процесах», Алім Алієв (заступник генерального директора Українського інституту, засновник українсько-кримськотатарського літературного проєкту «Кримський Інжир», журналіст, правозахисник, есеїст та куратор освітньо-культурних проєктів).

👉13 серпня, 18:00
Лекція «Крим як поле боротьби за батьківщину: колонізація, вигнання і повернення», Мартін-Олександр Кислий

👉15 серпня, 14:00
«Кримський палімпсест: література проти забуття», Олександра Вісич

👉15 серпня, 18:00
«Як читати досвід вигнання: близьке читання та обговорення», Галина Глеба

👉17 серпня, 17:00
Лекція ​​«Деколоніальний естезис: творчий потенціал боротьби», Мілена Хомченко та Євгенія Буцикіна

Паралельна програма проєкту «Дім постійного вигнання» є важливим етапом у формуванні дискурсу для репрезентації й дослідження кримськотатарського контексту, ідеї вигнання, втрати та повернення, збереження пам'яті й осмислення культурної спадщини через мистецькі та інтелектуальні практики.

Проєкт «Дім постійного вигнання», організований незалежною ініціативою Garage33.Gallery‑Shelter (Київ), у партнерстві з HIAP — Helsinki International Artist Programme (Фінляндія) та Ukraine Solidarity Residencies, за підтримки Європейського союзу за програмою House of Europe.

Партнери проєкту — Офіс Кримської платформи, Українсько-данський молодіжний дім, Національний музей історії України у Другій світовій війні, Дослідницька платформа PinchukArtCentre, Національний Художній Музей України.

Медіапартнери — Сенсор Медіа, МіТЄЦ, Marie Claire.

💔На фронті загинув художник Давид Чичкан. Він отримав поранення відбиваючи штурм російської піхоти на Запорізькому напрямку 8 серпня. Серце художника та військового зупинилося 9 серпня.

«Навколо люди вмирають плотно. І в цілому настрій перемінний. Не малюється», - одне з останніх повідомлень Давида Чичкана в нашому листуванні. Через його дружину Аню я передав Давиду на фронт книжку Григорія Гусейнова «Принцеси революції» про дружину Нестора Махна Галину Кузьменко та анархістьку легенду часу визвольних змагань Марусю Никифорову. Придбав її особисто у автора в Кривому Розі. На моє запитання, чи прислати ще щось, Давид відповів: «Потрібні міни хороші, для міномета)) але нема де купити».
Він мобілізувався добровольцем без публічних заяв, підписавши контракт і приєднавшись у ЗСУ до людей спільних поглядів - антиавторитаріїв. Служив мінометником в роті піхоти. Не публікував в соцмережах світлин в однострої, лише коментував соціально-культурні події, нагадуючи про українську традицію соціальної думки, про увагу до лівих, емансипативних ідей Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Драгоманова.
Він був справжнім анархістом. Бо анархізм не про анархію. Він про особисту добровільну відповідальність на противагу накинутим владним ієрархіям. Давид жив згідно взятої на себе ідейної відповідальності.
Памʼятаю нашу суперечку, коли він відмовився брати участь у одній з моїх виставок, бо на неї продавалися квитки. «Я хочу, щоб трудящі могли вільно і безкоштовно бачити мої малюнки», - наполягав Давид. «Але це державний музей. Гроші з продажу квитків ідуть, серед іншого, на зарплатню наукових співробітників, доглядачок, це ж теж люди праці», - доводив я. Це його переконало. Він дослухався до розумних аргументів і спокійно аргументував свої погляди, роботи, позицію тим, хто їх знецінював, нищив його виставки, особисто йому погрожував.
Він іронізував над традиційними цінностями, але жив насправді чесно. І в мистецтві був особистістю. Його воліли міжнародні інституції, купували в свої колекції навіть репродукції його робіт. Але Давид обрав свою Україну, її волю. І нашу.
Я ніколи тебе не забуду, Давиде. Те, яким ти був, змінювало моє розуміння життя.

Sophia Kishkovsky, The Art Newspaper:
"David Chichkan, one of Ukraine’s most prominent contemporary artists, whose life and work were inseparable from his devotion to the ideals of anarchism, has died while fighting Russian forces, according to Ukraine’s Ministry of Culture and Strategic Communications. The ministry cited a report by his fellow combatants, stating that he was struck “while repelling an assault by Russian infantry” in Ukraine’s Zaporizhzhia region on 8 August, and on “the next day, his heart stopped”.
The artist joins a growing list of Ukrainian cultural workers who have died since the beginning of Russia’s full-scale invasion, including 36-year-old Maryna Hrytsenko, the chief curator of the Galagan Art Museum in Chernihiv, who was killed in a Russian drone strike on 7 August while serving as a medic. PEN Ukraine, a human rights organisation dedicated to protecting freedom of speech and promoting the development of international cultural cooperation, has recorded the deaths of 221 cultural figures since February 2022.
The pain of hope and despair
Chichkan, who was born in Kyiv in 1986, came from a dynasty of Ukrainian artists that spanned Soviet socialist realism and anti-Soviet non-conformist art. His great-grandfather Leonid Chichkan’s works are among those that have been looted by Russia from the Kherson Art Museum under the guise of “preserving cultural property”.
While not formally educated as an artist, David Chichkan became known for his avant-garde and iconographic images. His work was infused with references to Ukraine’s activist and anarchist history, including references to the 19th century feminist writer Lesia Ukrainka, and to Nestor Makhno, an anarchist revolutionary who fought for Ukrainian independence a century ago.
Cultural critic and curator Kostiantyn Doroshenko wrote in 2016, two years after Russia’s initial invasion of Ukraine and the annexation of Crimea, that Chichkan’s works convey “the pain of despair, the pain of hope, the pain of experience and stubbornness, the pain of individual confidence in the possibility of global social change of the world and man despite everyday reality pulsates in his art”.
The Art Newspaper contacted Doroshenko via social media, where he described Chichkan as unique among Ukrainian artists for his principled stance. “Among many artists who declared a socially critical, leftist agenda to the extent of its international relevance and grant support, he was the only one who maintained consistency between his statements and actions,” Doroshenko wrote.
“He believed that every person is an artist, and viewed his works as a way of conveying to society the ideas of equality, freedom, responsibility, and the right of everyone to be themselves. He resisted any stigmatization, reacted sharply to discrimination, and saw the causes of these phenomena in patriarchy, capitalism, and power hierarchies.
“As an anarchist, he considered war to be the culmination of anti-human power. But he went to the front because he saw that Russia was destroying all freedom, human dignity, and diversity…Like Nestor Makhno, like the anarchists during the Spanish Civil War, he understood that sometimes one must fight for the future with weapons in hand.”
The hole left behind
In the past Chichkan was repeatedly targeted by right-wing Ukrainian activists for raising questions in his art about the history and contemporary path of Ukrainian society. An exhibition of his works at the Center for Visual Culture in Kyiv was violently raided by masked militants in 2017. In January 2024, an online campaign led to the cancellation of his exhibition at Odesa National Fine Arts Museum.
In a Facebook post on 11 August, Chichkan’s wife Anya addressed those campaigners. “He died in battle on the front lines, spent a year in hell itself, while armchair patriots from the rear criticized him for his leftism,” she wrote. The artist is also survived by his young son.

Lisa Korneichuk is the editor-in-chief of Navigating the War as Artists in Ukraine, a handbook published earlier this year by Ukraine’s Museum of Contemporary Art, a non-government organisation which, in 2022, co-founded the Ukrainian Emergency Art Fund. Korneichuk told The Art Newspaper about the gaping hole left by artists going to war, and how this issue is being addressed.
“In Ukraine, the topic is unavoidable—any man aged 25 to 60 can be drafted—so we felt it was important to address it and include voices of artists who are now serving,” she wrote. “One of the profound losses of war is that it pulls these people out of social and professional life.
“We believe it is crucial to support artists in the military so they can maintain a presence in the professional and public sphere, even if they are absent, unable to travel, or to produce new work. Ensuring their continued participation should be a priority for organisations that support artists in crisis worldwide.”
https://www.theartnewspaper.com/2025/08/13/ukrainian-artist-david-chichkan-killed-on-frontline

15 серпня, військова база в Анкориджі — зустріч Трампа і Путіна, яка вже спричинила хвилю тривоги. Чи готові США здати Україну в обмін на швидкий "мир"? Наскільки реальним є сценарій обміну територіями і чому про нього заговорили одночасно в Москві, Вашингтоні та Києві? Як Кремль використовує слабкість Заходу і що насправді стоїть за переговорами на Алясці? У відео - аналіз, історичні паралелі та пояснення, чому ця зустріч може стати частиною чергової операції Росії із затягування війни.

https://youtu.be/188MssWdI4A?si=G3oujvhIGN73x59v

Він міг стати принцем богемної молоді — нащадок кількох поколінь митців, син художників Тетяни Ілляхової та Іллі Чичкана, з дитинства присутній у сквоті Паркомуна та культовій галереї Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві. Він міг зробити міжнародну кар’єру на хвилі моди на соціально-критичне мистецтво, виграючи грант за грантом, резиденцію за резиденцією. Особисті дані цьому сприяли: гожий, дотепний, освічений, харизматичний і водночас — відкритий до людей в їхній різноманітності. Його роботи і навіть їх репродукції охоче купляли європейські інституції.
Важливішим за статуси для Давида Чичкана було бути людиною. Звідси — його глибоке переконання у рівності між людьми, віра у солідарність, індивідуальну відповідальність, прагнення соціальної справедливості. Звідси — бунт проти ієрархій, експлуатації, державної силової системи, насильства та будь-якої дискримінації. Право кожного на гідність і волю для нього було константою. Він ненавидів війну як кульмінацію владного насильства. І добровільно вступив до лав ЗСУ, аби захистити від Росії свободу. Піхотинець-мінометник Давид Чичкан загинув на фронті на землях, де сто років тому воював Нестор Махно, чия особистість так його надихала.
https://bzh.life/ua/lyudi/1755168408-vizioner-nerealizovanogo-maybutnogo-pam-yati/

У ніч на 18 серпня росіяни знищили нафтобазу SOCAR під Одесою. Це вже другий удар по азербайджанській компанії за місяць, і він може мати наслідки далеко за межами війни в Україні. Москва вдарила не лише по нашій інфраструктурі, а й по інтересах Баку та Європи. Що означає цей крок і чи наважиться Азербайджан відповісти?

https://youtu.be/1TCv7UK-fOc?si=S79UFi4A6arEkZfK

Президент Зеленський у Вашингтоні під жорстким тиском Трампа: віддай Донбас і забудь про НАТО. Але цього разу поруч — європейські лідери, які намагаються зупинити американського президента від нав’язування умов Путіна. Чи вдасться Зеленському втримати позицію і чи зможе Трамп продавити поступки?

https://youtu.be/bWZQBO6HSVU?si=TfYVejViQd4f0om3

«Склалося враження, що представники сучасного кримськотатарського мистецтва переважно не сформували візуальну мову, позбавлену прямого зв’язку з традицією. Проте ця тісна прив’язаність зумовлена постійною загрозою знищення та зникнення самої кримськотатарської культури. Її представники не мають розкоші абстрагуватися від своїх коренів, адже це означало б ризик остаточної втрати. Вони залишилися сам на сам із власною культурною пам’яттю». https://sensormedia.com.ua/art/osmyslennya-pered-povernennyam-pro-vazhlyvist-predstavlenosti-krymskotatarskogo-mystecztva/?fbclid=IwZnRzaAMReT1leHRuA2FlbQIxMQABHvdWZSZXGkQDrN960ZpDMohzU-ZLLBl81eKOm5BtqCBBDgjrfTt8Mklfd-kQ_aem_Q6OMPeguLwZDB-BJALBIJQ

Лабубу доньки моїх друзів посилає всім вам лучіки бобра. Одна моя знайома, побачивши саме цю Лабубу, сказала в захваті: «Княгиня Ольга!» А в інтернеті інформують, що Лабубу є вмістилищем вавилонського демона Пазузу.

18 серпня у центрі Києва стався конфлікт між ветеранами ЗСУ та командиром «Русского добровольческого корпуса» Денисом Нікітіним під час прощання з художником і бійцем Давидом Чічканом. Російський бойовик намагався видерти ЛГБТ-прапор із рук українського військового. Як таке взагалі можливо у 2025 році в столиці України? Чому ці «антипутінські» росіяни, які воюють за Україну, дозволяють собі таку поведінку?

https://youtu.be/crsgC5SB2lE?si=2L9ommHmtJwz1RgU

Слово «емпатія» неодноразово звучало в дискусії «Значення незалежності» на фестивалі «Воля» в Hotel Continental - Art Space in Exile у Берліні. Українські митці розповідали, як намагаються своїми роботами викликати емпатію до того, що проживають співвітчизники в час війни. Німецькі колеги запевняли в своїй до нас емпатії. Але на емпатію здатні й тварини - відносно одне одного та до людей. Погоджуюся з Владою Ралко: «Людина - поняття, яке має політичне наповнення». Російська війна проти України - не стихійне лихо, це прояв політики тиранії. Українці гинуть в ній за права та цінності, які є нормою для Європи, «за нашу і вашу свободу». Отже, ми воліємо не емпатії, а солідарності. Усвідомленої й дієвої.

"A degree of dehumanization not depicted in the most brutal dystopias. A lot of science fiction, from The Hunger Games to Squid Game, is dedicated to human bloodthirstiness, while a lot explores a war of machines against people or an alien invasion. But people killing helpless, unarmed people as if it were a video game is a new and shameful idea. Human Safari dehumanizes those who play such a game... The decline of the Gutenberg Galaxy, to which writer Zarina Zabrisky remains loyal, is unfolding in ways even more dire than McLuhan once predicted. The revival he foresaw of primal emotional outbursts and the beating of drums is today amplified by the informational carelessness of millions of social media users. And to that has now been added the new fine motor skills of joystick users. The latest technologies, combined with the Russian cultural tradition of the law of force and the devaluation of human life, have opened the door to an unprecedented form of inhumanity—human safar"i.
Full text: https://euromaidanpress.com/2025/08/22/the-film-showing-how-russias-killer-drones-turned-ukraine-into-a-human-safari/?fbclid=IwY2xjawMaPflleHRuA2FlbQIxMAABHlDUiTTs2LTVb1Izz1CoFIaT35FIK630aP20Lnan0JCUqZITwQ616bWipeZ4_aem_utRc4iPwJcv4C6DT-zhLqQ

Прем’єр-міністерка України Юлія Свириденко підтвердила "Радіо Свобода", що її рідний брат виїхав з України до повномасштабного вторгнення Росії і проживає за кордоном. Як її комунікація лише підлила олії у вогонь? Чому ця історія може мати продовження не на користь премʼєрки, як її сприймає суспільство, і що Свириденко мала би сказати, щоб уникнути репутаційних втрат?

https://youtu.be/-6C8Gr05yEg?si=62YQq3tRp1GYVDmk

Ступінь розлюднення, до якої не додумалися у найжорстокіших антиутопіях. Чимало кінофантастики, від «Голодних ігор» до «Гри в кальмара», присвячено людській кровожерливості. Чимало — можливій війні машин проти людей, інопланетній інвазії. Але відстріл беззахисних, неозброєних людей іншими як у відеогрі — нова і ганебна ідея. Вона розлюднює тих, хто в це грає… Занепад «Галактики Гуттенберга», вірність якій зберігає письменниця Заріна Забріскі, відбувається гірше, ніж передрікав Маршалл Маклуен. Прогнозований ним реванш первісних емоційних вигуків і бою барабанів множать власною інформаційною нерозбірливістю мільйони користувачів соціальних мереж. Та до цього додалася нова дрібна моторика користувачів джойстиків. Новітні технології у сполуці з російською культурною традицією права сили та знецінення людського життя відкрили нечувану практику антигуманності — людське сафарі.
https://detector.media/infospace/article/243658/2025-08-27-useredyni-lyudskogo-safari/