Привіт!

Лишилось усього кілька годин до Нового Року. У ньому команда LEGIO, можливо, не була з вами так багато, як нам би хотілося, але і зробили пара непоганих речей:

🫰Зняли крутезне відео про те, як розпадеться Росія - з усіма можливими версіями і розкладами (навіть карту намалювали😇)

🫰Провели 4 благодійних історичні фестивалі, на яких зібрали понад 20 тис. грн для ЗСУ.

🫰Вперше привезли LEGIO у Одесу та Полтаву.

Дякуємо усім, хто був з нами цього року. Наступного року хочемо ще більше, краще і потужніше! Тож не перемикайтесь!

З прийдешнім Новим Роком!

​​Сьогодні в нашій серії #лінія_оборони винятковий пост - на прохання нашого читача пишемо про Соцмісто на Дарниці.

Отже, київське Соцмісто з’явилось у 1936 р., заплановане для робітників ткацької фабрики. До його планування долучився архітектор-конструктивіст М. Холостенко, який прагнув створити сучасний житловий квартал, і задекларував свої плани в статті у журналі «Архітектура Радянської України». У ній він критикував правобережну забудову за її надмірну щільність і те, що в плануванні прибуткових будинків були недостатньо враховані побутові потреби мешканців. На думку автора, у новому Соцмісті має бути невисока забудова, соціальні та культурні установи, крамниці, багато дерев. По суті, це мало бути самодостатнє містечко, поєднане з великим містом трамвайною гілкою, аде дещо віддалене від фабрики та Броварського шосе. Будинки мали бути світлого кольору, з помірним декором, для оформлення у т.ч. планували використати майоліку.

Плани М. Холостенка вдалося реалізувати частково – постала частина житлової забудови та будинок культури. Подальшій реалізації проєкту завадила ІІ Світова, а в 1943 р. нацисти під час відступу зруйнували Соцмісто, і від довоєнного кварталу лишилось 9 будинків. Цей же архітектор взяв участь у плануванні та розбудові повоєнного Соцміста 40-50-х рр. Спочатку тут зводили невеликі будиночки за давнішими проєктами, де отримували квартири інженери та партійці – завдяки просторому плануванню квартир район мав елітний статус. Так тривало недовго – неподалік працював хімічний завод, повітря тут було не дуже. Аварійне містечко, про яке йшлось доти, розташоване зовсім поруч.

Після 1956 р. почалась масова забудова Соцміста п’ятиповерхівками. Поки не йшлося про боротьбу з «архітектурними надмірностями», на їх фасадах були колони, ліплення; подекуди помітний вплив естетики укр.бароко. Ці будинки розташовані поміж вулицями В. Черчілля, П. Полуботка, Г. Хоткевича; дещо молодшою є забудова навколо Дарницької площі. У колишній промзоні заводу «Хімволокно» нині розташований яскравий Комфорт таун. На місці старих повоєнних будинків виростають хмарочоси.

​​Сьогодні невеличкий штрих до історії з київськими муралами. У жовтні ми писали про петицію на сайті Київради із номером 12541, що мала на меті обмежити муральну самодіяльність у місті - аби ескізи муралів спочатку оцінювали мистецтвознавці й урбаністи + було громадське обговорення. Петицію місто підтримало.

Чому ми зараз про це згадали? А ось чому. Через фото муралу, яке прикріплене до цього посту. Він дуже схожий на творчість Євгенії Фуллен, але його авторкою є інша мисткиня - 24-річна Соня Морозюк. Вона - дуже успішна художниця, яка нещодавно купила житло в центрі Києва, їздить за кермом Porsche, має прикраси від Cartier та годинник від Bvlgari. Виставку Соні "Мазня" рекламували на екрані ТЦ "Гуллівер", а це дуууже дорого. Нагадаємо, це там в розміщенні соціальної реклами відмовили ГО родичів полонених з Азовсталі, бо ж нащо киянам цей негатив.

Досі Соня розповідала, що всього цього можна досягти буквально за рік, якщо працювати (від заходу до світанку?) з 5 ранку до 11 вечора. А ще вона дуже талановита, і її картину подарували президенту! Після чого, подейкують, її творчість різко злетіла в ціні. Але нещодавно стало відомо, що бойфренд Соні Роман Гринкевич став фігурантом скандалу, пов'язаного із закупівлями одягу для військових. Міноборони перерахувало кошти Гринкевичу-молодшому, але свою частину угоди він не виконав. Соню просили прокоментувати ситуацію, і вона могла б виправдатись, що вважала коханого просто успішним бізнесменом, сказати, що продасть прикраси і перерахує кошти на дрони. Проте вона просто забанила своїх критиків і закрила свої акаунти в інсті. Як-то кажуть, робіть висновки.

Насамкінець хочеться додати, що критикувати живопис в кольорах українського прапора складніше, ніж просто якусь картинку з вайбер-чату, яка чомусь стала частиною публічного простору. Адже в той час, коли заставка на мобільному телефоні з українською символікою може стати причиною ув'язнення і катувань на п'ятій частині території держави, критику патріотричної (псевдо?)творчості можуть ототожнити з нелюбов'ю до власної країни. Тому тут недостатньо характеристики "кітч" і потрібна думка профі в цій сфері, аби аргументи були більш серйозні, ніж наявність смаку і здорового глузду. Якщо що, ми не єдині, хто не в захваті від цього муралу.

​​🇯🇵 Наприкінці 1931 року Японія вторглася на територію Маньчжурії, де проживала велика українська громада.

З огляду на можливу війну проти Совєтського Союзу, японці почали налагоджувати стосунки з українцями Далекого Сходу:

▫️ У вересні 32-го року за сприяння японців побачив світ український часопис під назвою «Маньджурський вістник».
▫️ Згодом було налагоджено випуск україномовних книг, журналів та радіопередач.
▫️ До кінця 33 року японці повернули українській громаді будівлю Українського Клубу, яку раніше відібрала китайська влада.
▫️ У 30-х роках у Маньчжурії зʼявилися осередки Організації Українських Націоналістів та гетьманців з Українського Союзу Хліборобів-Державників.

Детальніше — у новому відео на каналі Світлотінь: https://youtu.be/5Kv8W5TfdWk?si=YtzF8VhnHP07t6Sa

#світлотінь

​​Поки наша команда займається підготовкою однієї цікавої події, яку ми вже зовсім скоро анонсуємо, поділимось продовженням історії Соні Морозюк. Окрім того, що Соня платить 5% податків, а не 20%, як мала б, та наявності токсичної малоросійської матусі, що цькує крутих харківських муралісток, її роботи все ж отримали оцінки від людей, які справді тямлять у мистецтві. До того ж, перформанси Соні зробили внесок у розвиток методик збору донатів - з'явилось мінімум двоє жартівників-художників, які хочуть за рахунок своїх "картин" підтримати ЗСУ.

Що ж, виставка в установі, афілійованій з Національною академією мистецтв України, мала дати пропуск Соні в символічну "вищу лігу" в арт-сфері. Проте як виявилось, творчість міс Морозюк... вторинна. Зокрема, вона прямо копіювала картини Олени Крючкової. Богдан-Олег Горобчук помітив велику схожість із зірками американського стріт-арту, які жили в сквотах і мали право зватись голосом вулиці. А дівчина, яка як художниця і арт-кураторка стала відомою завдяки Аллі Добкіній, ним бути не може.

Соня вирішила запатентувати написи на полотні як свій авторський стиль, проте вона і тут "не встигла". Як харків'янка, вона точно мала знати, хто такий Гамлет Зіньківський - зірка харківського стріт-арту, відомий завдяки графіті з алегоричними написами. Був ще такий художник-аутсайдер, харків'янин Олег Мітасов, який розписував усе навколо себе дивними написами, що стали свідченнями розпаду його особистості. Наша зірочка брала свої написи з ванільних пабліків, парканів і переклала дещо українською, "позичивши" в московської художниці Лізи Сідоріної.

Супутньо виявилось, що мурал з минулого допису робили підрядники, адже Соня не є художницею-монументалісткою за освітою. Ще один мурал, з рекламою проєкту 1+1, знаходиться на стіні пам'ятки архітектури на Андріївському узвозі. І коли блогер Роман Бутурлакін обурився, якого біса ці рисунки роблять на будівлі зі сторічною історією, вона прийшла в коменти і написала в зневажливому тоні щось на кшталт: "о, зібрались тут, захисники архітектурної спадщини". Власне зневага стосовно тих, хто роками бореться за збереження історичної архітектури і проти спотворення міста всіляким несмаком і є причиною, чому ми пишемо тут про цю плагіаторку. Сподіваємось, вдруге і востаннє.

Лишимо ще лінк на велику статтю про стріт-арт і байрактарщину

Де мистецтво, копія, жарт, спробуйте розібратись самі :)