#НАрх_мистецтво

Ще до еко-табору завдяки другу потрапив на камерний показ фільму "Фіуме або смерть!" (2025) хорватського режисера Ігоря Безиновича. Стрічка просто чарівна, загальним стилем нагадує "Лекцію 21" (2008) Алессандро Баріко. По суті, це фільм про зйомки фільму: документальні зйомки сучасного міста Рієка (історичного Фіуме), багата чорно-біла хроніка, кастинг акторів буквально з вуличних перехожих, історична реконструкція подій та "накладання" епох, що є однією з найцікавіших особливостей стрічки, адже ставить перед глядачем питання - "як це виглядало б зараз? чи можемо повторити?".

Якщо хтось не знає про республіку Фіуме 1919 року, то хід подій можна уявити за допомогою наступної історичної аналогії. Уявімо, що після перемоги над імперською Росією починається процес її розпаду, і Сергій Жадан з двома батальйонами "Хартії" захоплює умовний Ростов-на-Дону чи Краснодар з метою приєднати його до України - мовляв, це споконвічна козацька земля, чимало мешканців ще пам'ятають балачку (важливий нюанс: більша частина фільму знята "фіумською балачкою", напівзабутим діалектом італійської мови - чимось на кшталт кубанської говірки). До нього з усіх усюд линуть молоді комбатанти, тисячі українських юнаків, прагнучи до віднайденого краю свободи та поезії. Однак київська влада відмовляється анексувати цей край, побоюючись "міжнародної реакції"; згідно мирної угоди, тут має бути утворена "демілітаризована зона". Більше того, офіційний Київ організовує блокаду Ростова / Краснодара, проте загони Жадана налагоджують піратство і контрабанду, а також отримують фінансову допомогу від Ріната Ахметова, який хоче прибрати до своїх лап місцеві промислові потужності. Після року безрезультатних перемовин Жадан проголошує "Українську Кубанську Республіку", але завершується все тим, що регулярна українська армія штурмує місто, й після нетривалих боїв Жадан його полишає, повертається до Харкова й спокійно продовжує собі жити, тішачи своїх прихильниць фантасмагоричними історіями про "вільний Краснодар".

Власне, все це буквально відбулося у 1919-1920 роках на північному узбережжі Адріатики, на широкому пограниччі Італії та новоутвореного королівства південних слов'ян. Республіка Фіуме була сучасницею нашого Гуляйполя й Холодного Яру, а також радянської Баварії. На руїнах Європи яскраво сяяв калейдоскоп чудернацьких соціально-політичних експериментів, тисячі різноманітних дверей були прочинені навстіж у альтернативне майбутнє.

Республіка Фіуме була цілковито й повністю плодом авантюризму поета-ветерана Ґабріеле д'Аннунціо, військового льотчика Ґвідо Келлера, а також італійської молоді, що їх підтримала. Режим д'Аннунціо часто називають "передвісником фашизму", і це не безпідставно: після одного-єдиного невдалого референдуму він взагалі не намагався залучити самих фіумців до прийняття рішень; отримував гроші від італійських олігархів; плекав італійський націоналізм і навіть шовінізм відносно хорватів. З іншого боку, конституція Фіуме (Хартія Карнаро) була розроблена анархо-синдикалістом Альцесте де Амбрісом (і загалом відображала його погляди); режим був на диво терпимим до сексуальних меншин, плекав натуризм та поезію, буквально жив за рахунок піратства і був відкритим до всебічного соціального експериментаторства. Гранична естетизація політики, яку Вальтер Беньямін назвав чільною ознакою фашизму, ніяк не завадила анархістському мислителю Хакіму Бею захоплюватися республікою Фіуме й вважати її чудовим прикладом "тимчасової автономної зони". Як вірно він підмітив, "вечірка не зупинялася ні на хвилину" (що там по революціях, на яких можна танцювати?).

Надзвичайно дотепно виглядає поведінка перехожих і непрофесійних акторів у фільмі: більшість чоловіків, що грають полум'яних "ардіті", у наступних кадрах кажуть, мовляв, не хотіли б бути солдатами в реальному житті; якась стара пані кричить на юнака - "Навіщо ти нап'ялив це на себе? Тобі не пасує форма та гвинтівка! Ти маєш бути на дискотеці з дівчатами, а не оце все!"; з усіх акторів, відібраних на роль д'Аннунціо, найбільш харизматично та охоче його зіграв... звичайний сміттяр.

Усе це наштовхує на невтішні роздуми про умонастрої та екзистенційне становище нинішніх мешканців Європи (утім, нічого нового). За рахунок війни, від якої буцімто "усі втомилися", ми на Великому Степовому Фронтирі все ще зберігаємо ті прекрасні людські типажі, завдяки яким було можливим Гуляйполе, революційна Барселона - і, зрештою, Фіуме також.

Наостанок наведу один пункт "Хартії Карнаро" (конституції Фіуме), яка також найбільш відома тим, що окремий розділ у ній було присвячено музиці:

XIV. Є три тези, що мають перевагу над всіма іншими у провінції [республіці] та федеративних комунах [sic!].

1) Життя - це гарна штука. Доречно й правильно, щоб людина, яка відродилася у свободі, вела шляхетне та серйозне життя.

2) Справжній чоловік [муж, лат. vir] - це той, хто з дня у день присвячує свою мужність своїм побратимам.

3) Праця, якою б скромною та незрозумілою вона не була, якщо вона зроблена добре, додає світові краси.

#НАрх_практика

Кажуть, 6 вересня в Одесі відбудеться вечір пам'яті Давида Чичкана і всіх воїнів-анархістів, що поклали життя за свободу в лютій боротьбі проти російського імперіалізму. Безумовно, всі полеглі герої заслуговують на пам'ять та визнання, проте пам'ятати абстрактно неможливо, тому слід зберігати живі та теплі спогади про них від людей, які особисто їх знали. Епос і пам'ятники постануть пізніше - і чим довше буде зберігатися безпосередня пам'ять, тим краще.

Наскільки можна зрозуміти, на цьому вечорі будуть представлені картини Давида (вочевидь, репродукції), і це тим більш символічно, якщо згадати історію зі скасуванням його виставки в Одеському художньому музеї взимку 2024-го. Хай це поки не музей, але вони все ж знайдуть собі місце у творчому просторі Одеси.

На вечір можна приходити зі своєю поезією та співом - все, як личить на тризні по воїнам.

Сподіваюсь, у "політичних опонентів" вистачить клепки не перетворити цей захід на місце для субкультурних розбірок.

Для участі потрібно зареєструватися через особисті повідомлення (директ) простору "Вітальня".

#НАрх_витяги

Ми можемо помітити, що в усій трилогії "Володаря перснів" ніхто нічого не продає і не купує. Усе необхідне в дорогу Братство отримує в подарунок. Надто ретельний Дж.Р.Р. Толкін, який зазвичай описує все до деталей, ніде в "Володарі перснів" не вказує валюту. Точнісінько, як і в більшості старих оповідок, казок чи й міфів та епосів. І в "Епосі про Гільгамеша" ми не дізнаємося нічого про гроші, і ніхто тут жодного разу нічого не продає і не купує. Важливі речі герої отримують у подарунок, знаходять їх чи крадуть (наприклад, Перстень влади використовує всі ці моделі зміни власника, тільки не продаж).

Примітка: І хоча це дещо суперечливе питання, чи Перстень володіє людьми, чи навпаки... Чи не хоче автор нам сказати, що Перстень розкриває екстремальний образ двостороннього володіння. [Подібно до того, як] Тайлер Дьорден говорить головному героєві: "І речі, якими колись володів ти, тепер володіють тобою".

Томаш СЕДЛАЧЕК, "Економіка добра і зла" (2012)

#рецензія_на_книгу

Мишка вмерла, тож користуючись тачпадом повертаюсь на канал. Ось я і дочитав хрестоматію анімізму, яку видали в 2024 році. Вражаючий, титанічний, стрижневий збірник перекладів.

Нашому українському простору категорично не вистачає перекладів різних науковців та релігієзнавців по темі анімізму, міфи про який твердо вкорінилися в багатьох навчальних програмах, а також і наших головах. Чимало з оригінальних робіт написані португальською, іспанською (тощо), що значно ускладнює їхнє просування в Україні. Спробуйте знайти людину, яка майже на ентузіазмі готова взятися на переклад складної термінології, яку використовує той же Вівейруш ді Кастру! На велике щастя, Обранці духів та видавництво Халікова довели справу до логічного завершення.

Хрестоматія налічує переклад десятка стрижневих текстів по темі анімізму, які в сукупності дають неймовірно глибокий та різносторонній огляд проблематики в контексті сучасного розуміння оточуючого світу на заході. Книга однозначно має вводитися в програму історичних факультетів, щоб нове покоління молодих мрійливих антропологів більше не поширювало казки про "першу релігію" та "тупих туземців". Вже й не пригадаю, коли отримував настільки велике задоволення від прочитання книги. Неймовірна різноманітність релігійних досвідів, етнографічних свідчень, а також можливостей для роздумів. Мені навіть слова важко підібрати, наскільки це важлива й титанічна робота. Та й прикро, що не вистачає часу й ресурсу, аби більш повноцінно пройтися по кожному перекладу, який надрукували.

700 грн — дорого чи виправдано? Я вважаю, що виправдано на всі 400%. Каналу Обранці духів треба менше соромитися, оскільки вони змогли за такий кошт організувати максимально якісну верстку, твердий перепліт, зберегти білизну паперу та, власне, сам переклад. За такі переклади я готовий викласти і 1000 грн, оскільки вони варті своїх грошей та потребують все нових публікацій та відповідних обговорень в нашому просторі, який, на жаль, відстає від західного темпу дискусій; та й навіть від русаків, які видають все нові й нові переклади. Сподіватимусь та з нетерпінням чекатиму на нові переклади! Більше волі канібалам! Більше якісних перекладів! Віднині на моїй поличці пануватиме нове свято, а ви не забувайте підтримувати наших перекладачів. З такими перекладами й виданнями ми однозначно зможемо краще пізнати минуле, а також взяти щось для себе майбутніх. Можливо навіть краще сказати, що зможемо повернути втрачене. Втрачене відчуття неймовірно різнобарвного, широкого, оточуючого нас світу.

#НАрх_штудії

Онлайн-журнал "Низовина" опублікував моє есе про досвід служби в ЗСУ. Нічого зайвого там немає, в основному, все про внутрішні армійські порядки, неочікувану гнучкість армійської ієрархії, інститут сержанства, а також про простір для лібертарних практик у сучасному війську.

В кінці є 7 пунктів - по суті, просто мрій на основі отриманого досвіду, проте ці мрії-міри, на мою думку, могли б підвищити привабливість військової служби і зробити її більш відповідною тим цінностям, які ми йшли захищати супроти російського імперіалізму:

1) Встановлення чітких термінів служби для мобілізованих. Зараз багато хто каже, що це неможливо без обвалу фронту. Проте, на мою думку, це і можливо, і необхідно, причому необхідно ще на позавчора. Варіанти є різні: однорічні контракти без автоматичного подовження; формат «2 роки служби, 1 рік відпочинку» (можете підставити свої терміни), тощо.

2) Гарантоване надання бійцям щорічних відпусток і ротації на фронті [це було написано ще до прийняття постанов про "гарантовану відпустку"].

3) Запровадження виборності командирів, щонайменше нижчої ланки.

4) Реальне та суворе покарання командирів, чиї накази призвели до значних втрат особового складу.

5) Не допускати нецільового використання особового складу, тобто випадків, коли фахівці з БпЛА, систем зв’язку чи інших спеціалізованих військових професій залучаються до виконання суто піхотних задач.

6) Розгортання у підрозділах Рад сержантів та розширення повноважень цих колегіальних органів.

7) Спрощення системи документообігу та бюрократичних процедур.

#НАрх_ідея

Декілька прикладів споживацького людожерства.

• Мало того, що перегляд вечірніх новин перетворився на справжній ритуал, так ще й до нестями гидотно стає, коли усвідомлюєш весь абсурд ситуації: диктор байдужим або награно-співчутливим голосом каже про те, що такі-то діти залишились без батька, а споживач тим часом безтурботно наминає свою вечерю. В момент трагедії Іншого, для якого життя ніколи не буде як раніше, він всього лише продовжує звичний і зручний для себе спосіб життя. І якщо цей споживач колись раптом зіштовхнеться з цими дітьми у транспорті чи в магазині, то все одно не впізнає їх.

• У брудній, заповненій сірими стомленими посередностями маршрутці на екрані демонструють, як виглядає блискавичний спуск сноубордиста чи стрибок парашутиста з камери, прикріпленої до відповідних апаратів. Здається, це більш ніж знущання, однак призводить воно до протилежного ефекту – життя обивателів на якусь мить сповнюється фарбами та екстрімом. Такий собі симулякр вражень.