Поняття соластальгії, вперше запропоноване австралійським🇦🇺 філософом Гленном Албрехтом (Albrecht, G. (2005). "Solastalgia": a new concept in health and identity. PAN: Philosophy Activism Nature, 3, 41–55.), означає особливий психологічний стан, що виникає через руйнування або радикальну трансформацію навколишнього середовища, яке має важливе емоційне та екзистенційне значення для людини. Цей стан характеризується відчуттям скорботи, туги і навіть екзистенційної тривоги від втрати дорогоцінного місця, з яким людина пов’язана на глибокому, майже духовному рівні (Albrecht, G., Sartore, G. M., Connor, L., Higginbotham, N., Freeman, S., Kelly, B., … & Pollard, G. (2007). Solastalgia: The distress caused by environmental change. Australasian Psychiatry, 15(S1), 95–98).

Саме таке почуття глибокого смутку та втрати автентичності місця описує Петер Вессель Цапффе у своєму есеї «Прощання з Ґауста». Він зображує трагедію однойменної гори ⛰, яку поступово перетворюють на туристичний об’єкт 🎿, що призводить до незворотних змін у її природному стані. Гора втрачає свій первинний дух, стаючи жертвою комерційного споживацького ставлення до природи, коли туристи 🏕, що «підкорюють» вершину, роблять це не через любов до природи або глибоке емоційне переживання, а через бажання статусу чи легкодоступної розваги. Для норвезького 🇳🇴 філософа ці зміни означають не просто фізичну деградацію місцевості, а екзистенційну трагедію, що символізує втрату справжності, глибини та духовності.

Петер Вессель Цапффе підкреслює поверховість та порожність досвіду людей, що легко дістаються на вершину гори механізованими способами, перетворюючи Ґаусту на банальну локацію для задоволення власного его. Цей поверховий досвід позбавляє людину можливості справжнього контакту з природою та глибоких переживань, які походять саме зі стриманості, поваги та вдячності за красу, отриману через особисті зусилля. Емоційний біль, що його виражає автор, співзвучний поняттю соластальгії, адже він усвідомлює, що первинну «душу» гори неможливо врятувати, що її краса приречена бути знищеною через людське прагнення комфорту і прибутку. Трагедія Ґаусти в тексті Петера Весселя Цапффе — це втрата не лише природного середовища, але й сенсів і цінностей, які формуються у глибокому та уважному контакті з природою. Врешті, автор залишає читача в стані безнадії, визнаючи незворотність змін і сумуючи за прекрасним, яке змушене було загинути лише через свою вразливість перед байдужістю людей, які «бояться висоти – як у просторі, так і в собі».

З есеєм Петера Весселя Цапффе «Прощання з Ґауста» можна ознайомитися за посиланням у нас на Патреоні:
https://www.patreon.com/posts/peter-vessel-z-125664106?utm_medium=clipboard_copy&utm_source=copyLink&utm_campaign=postshare_creator&utm_content=join_link

Також не забувайте нас підтримувати 💸:
Патреон: https://www.patreon.com/CSRCcE
Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/6gzaxY9n1z

#апологія_хуторянства

На хуторі під грозовим весняним небом квітне мигдаль. Він ніби увінчує собою цвіт абрикосів та слив, звичний для цієї пори. Справжні ієрофанії квітня.

#вопросы

Почему вы верите в богов?

Назову одну из причин.

Есть два взгляда на мир. Согласно первому из них, "всё полно богов", вселенная разумно устроена, а душа – бессмертна. Согласно второму, нет никаких богов и душ: человек – это просто кусок мяса, который после смерти сгниёт, а во вселенной, по большому счёту, есть только бездушная материя и непонятно откуда взявшиеся законы физики, химии и т. п.

Я – сторонник первого мировоззрения. "Заколдованный" мир правдоподобнее и лучше "расколдованного".

Вітаємо!

"Іґґдрасілль" - лібертарний дослідницький проєкт, а цей канал є платформою для розповсюдження результатів нашої діяльності.

Останні роки ми працювали над комплексною пропозицією Стратегії розвитку лібертарного середовища. В процесі робота переросла у значно більший проєкт, через громадність і кількість викликів, що стоять перед лібертаріями України і світу.

Сьогодні нарешті представляємо публічну версію нашої Стратегії і дуже просимо вас підтримати нашу справу, поділившись каналом зі своїми товаришами і товаришками.

Long Live Liberation Socialism!

@libsocinua

#НАрх_ідея

Фрагмент з книги "З Богами у серці", презентація якої відбудеться в Одесі у п'ятницю, 18 квітня, в антикафе "Підпілля":

Важливим поняттям язичницької етики, яке сходить до античної Греції, є евдемонія (або євдаймонія, від εὐδαιμονία). Починаючи з Демокріта й Аристотеля (друга половина V – IV ст. до хр.е.), під нею стали розуміти щастя, гарний настрій, благий стан душі. Проте буквально це поняття можна перекласти як «покровительство улюбленого духу», причому під «духом» / «даймоном» міг розумітися певний Бог. Задумайтесь, наскільки це важливо: Божественна Сила, до якої ми відчуваємо найбільший потяг, дарує нам своє благословення; «обирає» та полюбляє нас у відповідь.

Можливо, такий варіант близький тим, хто розуміє Богів як Особистості, проте не обов`язково. Сила, що володіє свідомістю, безкінечно далекою від людських уявлень про «особистість», також може працювати через нас і проявлятися нами в цей світ. Останній момент важливий також в якості уточнення: евдемонія як благий та піднесений стан душі аж ніяк не дорівнює розслабленому комфорту, тяга до якого поширена в наші дні. Нерідко якраз навпаки, охоплені Силою люди працюють натхненно і напружено.

Евдемонія додатково підкреслює важливість проживання власного Міфу. Язичник – це той, хто живе за певним архетиповим сценарієм, або принаймні намагається уподібнити своє життя до архетипів , закарбованих у вічності. Звичай доніс чимало прикладів таких архетипів: богатирів і змієборців, Кожум’як і Селяновичів, прекрасних дів та жінок, обдарованих глибинною мудрістю, а також відлюдинків, розбійників, чарівників.

Проживання Міфу не є його детальним і дослівним відтворенням. Кожен рідновір слідує своїм власним Шляхом, в якому відлунюють Шляхи його Предків. Він чи вона плекають свою історію, яка, можливо, колись стане для нащадків ще одним архетипом. Тільки так ми можемо не просто реконструювати Звичай, але належним чином бути Його учасниками.

Усе описане вище відноситься до сфери бажаного чи потрібного, однак переважно не дійсного, не наявного тут і зараз. Проте саме так і будується релігійна етика. Попри все, ми віримо, що рано чи пізно Коло замкнеться, і Рідні Боги спалахнуть в нашій крові сяйвом нової Архаїки, і наш Дух знову, як і колись, стане Орлом небес, і Туром лісів, і Змієм глибин.

#НАрх_мистецтво

Іди пілігримом і шукай небезпеки,
якнайдалі від комфорту
і добре освітлених вулиць життя.
Вистав кожну душу проти невідомого
і шукай заохочення у комфорті хоробрих.
Відчувай холод, голод, спеку і спрагу
і виживи, щоб зустрітися
з іншим випробуванням
і побачити новий світанок.
Тільки тоді настане мир у тобі
і ти зможеш зрозуміти й сказати:
"Я дивлюся з самісінької вершини гори,
задоволений, усе розумію,
і справді згоден, що
прожив повне життя, таке,
яке сам собі вибрав".

Джеймс Елрой ФЛЕККЕР, "Хассан" (1922)

Картина: Давид Фрідріх КАСПАР, "Мандрівник над морем туману" (1818)

#НАрх_витяги

Надзвичайно важливе спостереження Ґребера і Венґрова у "Світанку всього": байку про те, що люди в до-модерних, до-індустріальних, традиційних суспільствах тяжко і безперервно працювали, вигадали вікторіанські інтелектуали для того, щоб переконати тогочасних робітників, що їхнє життя і умови праці - безумовно кращі, ніж у їхніх предків.

Протягом дев’ятнадцятого століття майже всі, хто сперечався про загальний напрямок розвитку людської цивілізації, вважали саме собою зрозумілим, що технічний прогрес був головною рушійною силою історії, і якщо прогрес був історією звільнення людини, це могло б означати лише звільнення від «непотрібної праці»: у майбутньому наука звільнить нас принаймні від найбільш принизливих, обтяжливих і душеруйнівних форм роботи. Насправді ще до вікторіанської епохи багато хто почав стверджувати, що це вже відбувається. Вони стверджували, що індустріальне сільське господарство та нові пристрої для економії праці вже ведуть нас до світу, де кожен буде насолоджуватися наявністю дозвілля та достатку, і де нам не доведеться витрачати більшу частину свого свідомого життя, бігаючи за чиїмось наказом.

Зрозуміло, що це твердження мало б видатись дивним для радикальних профспілкових діячів у Чикаго, яким і в 1880-ті роки доводилося брати участь у запеклих битвах з поліцією та найманцями компаній – щоб виграти восьмигодинний робочий день – тобто отримати право на щоденну роботу, яку навіть середньовічний барон вважав би нерозумним запроваджувати для своїх кріпаків. Проте, можливо, саме у відповідь на такі кампанії вікторіанські інтелектуали почали стверджувати, що вірним є протилежне: «первісна людина», мовляв, вела постійну боротьбу за саме своє існування; життя в ранніх людських суспільствах було вічним клопотом. Європейські, китайські чи єгипетські селяни працювали від світанку до заходу, щоб заробити собі на життя. Таким чином, навіть жахливі режими роботи епохи Діккенса насправді були вдосконаленням того, що було раніше. Усе, про що ми сперечаємося, наполягали вони, – це темпи покращення. На початку двадцятого століття такі міркування стали загальновизнаними яко здоровий глузд.

Девід ҐРЕБЕР, Девід ВЕНҐРОВ, "Світанок всього" (2021)