Німецьке військове кладовище в Страдчі

З війною моє ставлення до кладовищ змінилося.
Раніше я шукав їх у подорожах — старі некрополі, забуті меморіали, місця тиші серед скульптур і моху. Там було щось поетичне й величне: готичні хрести, потріскані обеліски, тінь дерев. Але тепер… кожна могила — це біль. Цілий всесвіт, розбитий на уламки.

Нещодавно я випадково натрапив на німецьке військове кладовище в селі Страдч, що на Львівщині. Там спочивають солдати, загиблі в 1914 році під час Першої світової. Тоді це була територія Австро-Угорщини, а німці — союзники імперії. Для когось вони були ворогами, але з відстані в сто років це просто хлопці, яких кинули в м’ясорубку чужих амбіцій. Їхні імена стерлися, а хрести стоять мовчки серед лісу.

Сьогодні ми знову живемо у часі війни. Знову могили, знову смерть. І я питаю себе:
Чи з’являться колись на нашій деокупованій землі такі ж меморіали — але російським солдатам?

Не як героям, ні. А просто як людям, яких зжерла машина війни, пропаганда і вождівські манії.
Чи пробачимо ми, чи забудемо, чи зможемо збудувати тишу замість ненависті — це вже інше питання.

А поки — хрести мовчать. Як мовчить ліс. Як мовчать усі, хто не повернувся.

#львівська

Страдецький печерний монастир

За 20 кілометрів від Львова, у селі Страдч, на вершечку лісового пагорба стоїть Успенська церква. А під самою горою — старовинний крихітний Печерний монастир.

Страдецька печера — одна з найдавніших на заході України. Її рукотворні галереї, що прорізають товщу пісковику, сягають понад 270 метрів у довжину. Колись тут був монастир, який діяв ще у XI–XIII століттях, поки в 1243 році його не зруйнували татари з орди Батия. Але печера пережила усе — і дожила до наших днів.

Сьогодні її вхід — при самій церкві. Частину галерей відкрито для відвідування та молитв, інша — закрита, але доступна для нахабних дослідників. Проте мені не вдалося зайти вглиб — саме в ту мить група прихожан молилась у тиші печерної церкви. Я не захотів порушувати цю мовчазну присутність.

Страдецька гора — гарне місце для прогулянок, усамітнення, або медитації. Тиша лісу, галереї печери, шурхіт листя й шепіт каменю — тут легко зупинити час, відключити мозок. До церкви та печери веде Хресна дорога — з десятками скульптур, вирізьблених у камені. Вони розповідають шлях Христа на Голгофу — через біль, зраду, тягар, милосердя.

Я далекий від бога та молитви, але це місце вчить не лише молитві, а й тиші. Саме за тишею тягнеться втомлене війною тіло та душа.

#львівська #підземне

Скелі біля Південноукраїнська

На вихідних вдалося повернутись у місце, з якого починалась моя скелелазна юність — до скель біля Південноукраїнська. З початком війни тут стало на диво тихо (або мені просто пощастило?), і це тільки додало цьому місцю магії. Тут можна сховатися від міської метушні й дати собі час на перезавантаження.

Це один із найвідоміших районів для скелелазіння в Україні: міцна порода, десятки маршрутів різної складності, перевірені станції. Колись тут проходили різні змагання, тренування дітей та дорослих спортсменів. Але навіть якщо ти не скелелаз, або не маєш байдарки — сюди все одно варто приїхати. Просто прогулятися, поставити намет на березі, скинути темп і видихнути.

Якщо ти на власному авто — залиш машину на верхній парковці біля ОРК "Іскра". Далі пройди через територію готелю і спускайся стежкою до води — вона добре протоптана, маршрут простий.

⚠️ Врахуй, друже, що магазинів поблизу немає, тож про воду та їжу для кемпінгу подбай заздалегідь.

Обіймаю, бережи себе.

#миколаївська #природа