Устрична ферма Ойстервіль
Колись я жив в Африці і відкрив для себе культуру глемпінгів. Це "гламурні кемпінги" в африканських саваннах, в яких за немалі гроші можна зупинитися під час сафарі. Африканські глемпінгі — це намети зі всіма зручностями в живописних місцях серед природи та тварин.
Українська культура глемпінгів все ще розвивається, але десятки розкішних комплексів доступні в горах, біля річок та моря, в заповідних територіях.
В Одеській області, біля села Кордон на березі Тилігульського лимана, є устрична ферма "Ойстервіль". Це ресторан, пляж та наметове містечко з різним рівнем комфорту. В цьому щоденнику ніколи не було та не буде платних порад, тому я не буду розхвалювати цей глемпінг. Я вважаю, що він надто дорогий для свого рівня комфорту, але захід сонця, відпочинок в гамаку, свіжі та смачні устриці варті того, щоб відвідати це місце хоча б раз цього літа.
#одеська #природа
Колись я жив в Африці і відкрив для себе культуру глемпінгів. Це "гламурні кемпінги" в африканських саваннах, в яких за немалі гроші можна зупинитися під час сафарі. Африканські глемпінгі — це намети зі всіма зручностями в живописних місцях серед природи та тварин.
Українська культура глемпінгів все ще розвивається, але десятки розкішних комплексів доступні в горах, біля річок та моря, в заповідних територіях.
В Одеській області, біля села Кордон на березі Тилігульського лимана, є устрична ферма "Ойстервіль". Це ресторан, пляж та наметове містечко з різним рівнем комфорту. В цьому щоденнику ніколи не було та не буде платних порад, тому я не буду розхвалювати цей глемпінг. Я вважаю, що він надто дорогий для свого рівня комфорту, але захід сонця, відпочинок в гамаку, свіжі та смачні устриці варті того, щоб відвідати це місце хоча б раз цього літа.
#одеська #природа
Німецьке військове кладовище в Страдчі
З війною моє ставлення до кладовищ змінилося.
Раніше я шукав їх у подорожах — старі некрополі, забуті меморіали, місця тиші серед скульптур і моху. Там було щось поетичне й величне: готичні хрести, потріскані обеліски, тінь дерев. Але тепер… кожна могила — це біль. Цілий всесвіт, розбитий на уламки.
Нещодавно я випадково натрапив на німецьке військове кладовище в селі Страдч, що на Львівщині. Там спочивають солдати, загиблі в 1914 році під час Першої світової. Тоді це була територія Австро-Угорщини, а німці — союзники імперії. Для когось вони були ворогами, але з відстані в сто років це просто хлопці, яких кинули в м’ясорубку чужих амбіцій. Їхні імена стерлися, а хрести стоять мовчки серед лісу.
Сьогодні ми знову живемо у часі війни. Знову могили, знову смерть. І я питаю себе:
Чи з’являться колись на нашій деокупованій землі такі ж меморіали — але російським солдатам?
Не як героям, ні. А просто як людям, яких зжерла машина війни, пропаганда і вождівські манії.
Чи пробачимо ми, чи забудемо, чи зможемо збудувати тишу замість ненависті — це вже інше питання.
А поки — хрести мовчать. Як мовчить ліс. Як мовчать усі, хто не повернувся.
#львівська
З війною моє ставлення до кладовищ змінилося.
Раніше я шукав їх у подорожах — старі некрополі, забуті меморіали, місця тиші серед скульптур і моху. Там було щось поетичне й величне: готичні хрести, потріскані обеліски, тінь дерев. Але тепер… кожна могила — це біль. Цілий всесвіт, розбитий на уламки.
Нещодавно я випадково натрапив на німецьке військове кладовище в селі Страдч, що на Львівщині. Там спочивають солдати, загиблі в 1914 році під час Першої світової. Тоді це була територія Австро-Угорщини, а німці — союзники імперії. Для когось вони були ворогами, але з відстані в сто років це просто хлопці, яких кинули в м’ясорубку чужих амбіцій. Їхні імена стерлися, а хрести стоять мовчки серед лісу.
Сьогодні ми знову живемо у часі війни. Знову могили, знову смерть. І я питаю себе:
Чи з’являться колись на нашій деокупованій землі такі ж меморіали — але російським солдатам?
Не як героям, ні. А просто як людям, яких зжерла машина війни, пропаганда і вождівські манії.
Чи пробачимо ми, чи забудемо, чи зможемо збудувати тишу замість ненависті — це вже інше питання.
А поки — хрести мовчать. Як мовчить ліс. Як мовчать усі, хто не повернувся.
#львівська
Страдецький печерний монастир
За 20 кілометрів від Львова, у селі Страдч, на вершечку лісового пагорба стоїть Успенська церква. А під самою горою — старовинний крихітний Печерний монастир.
Страдецька печера — одна з найдавніших на заході України. Її рукотворні галереї, що прорізають товщу пісковику, сягають понад 270 метрів у довжину. Колись тут був монастир, який діяв ще у XI–XIII століттях, поки в 1243 році його не зруйнували татари з орди Батия. Але печера пережила усе — і дожила до наших днів.
Сьогодні її вхід — при самій церкві. Частину галерей відкрито для відвідування та молитв, інша — закрита, але доступна для нахабних дослідників. Проте мені не вдалося зайти вглиб — саме в ту мить група прихожан молилась у тиші печерної церкви. Я не захотів порушувати цю мовчазну присутність.
Страдецька гора — гарне місце для прогулянок, усамітнення, або медитації. Тиша лісу, галереї печери, шурхіт листя й шепіт каменю — тут легко зупинити час, відключити мозок. До церкви та печери веде Хресна дорога — з десятками скульптур, вирізьблених у камені. Вони розповідають шлях Христа на Голгофу — через біль, зраду, тягар, милосердя.
Я далекий від бога та молитви, але це місце вчить не лише молитві, а й тиші. Саме за тишею тягнеться втомлене війною тіло та душа.
#львівська #підземне
За 20 кілометрів від Львова, у селі Страдч, на вершечку лісового пагорба стоїть Успенська церква. А під самою горою — старовинний крихітний Печерний монастир.
Страдецька печера — одна з найдавніших на заході України. Її рукотворні галереї, що прорізають товщу пісковику, сягають понад 270 метрів у довжину. Колись тут був монастир, який діяв ще у XI–XIII століттях, поки в 1243 році його не зруйнували татари з орди Батия. Але печера пережила усе — і дожила до наших днів.
Сьогодні її вхід — при самій церкві. Частину галерей відкрито для відвідування та молитв, інша — закрита, але доступна для нахабних дослідників. Проте мені не вдалося зайти вглиб — саме в ту мить група прихожан молилась у тиші печерної церкви. Я не захотів порушувати цю мовчазну присутність.
Страдецька гора — гарне місце для прогулянок, усамітнення, або медитації. Тиша лісу, галереї печери, шурхіт листя й шепіт каменю — тут легко зупинити час, відключити мозок. До церкви та печери веде Хресна дорога — з десятками скульптур, вирізьблених у камені. Вони розповідають шлях Христа на Голгофу — через біль, зраду, тягар, милосердя.
Я далекий від бога та молитви, але це місце вчить не лише молитві, а й тиші. Саме за тишею тягнеться втомлене війною тіло та душа.
#львівська #підземне