Навіть і не думав вчора чекати виступу двійника пуйла з лекціями по альтернативній історії.
Зранку служба, люди.
Що там відбулося?
Є в нас експерти?
Поясніть заклопотаному пан-отцю актуальну політичну ситуацію.

"Петро говорить, Платон мовчить. Павло вчить, а Піфагору соромно".
Так співає Церква у четвер третього тижня Великого посту. Не для приниження людської мудрості, а для прославлення тієї Істини, що зійшла не з Афінських пагорбів, а з Неба.
Імперії падають. Філософські школи забуваються. Пилом покриваються академії, де міркували про буття, душу, чесноту. Мудрі книжники будували вежі понять до неба, але самі не могли піднятися. І от — приходить Тесля з Галилеї, і Дух Святий кладе йому в уста слово, що розриває завісу ілюзії.
Християнська філософія — це не ще одна школа. Це не система. Це подих Царства у серці людини. Це коли істина не просто «відкрита», а «втілена».
Бо Істина — це Особа. Христос. Він не навчає філософії — Він живе у людині. І тоді вже не діалектика, а молитва; не доведення, а свідчення; не споглядання ідей, а служіння живому Богові.
Світ мовчить у тумані постмодерну та постправди.
Але Церква говорить. Говорить голосом Петра, голосом Павла, голосом Тіла Христового.
І з кожною Літургією вона не просто згадує істину — вона її здійснює.
У Хлібі й Чаші — вся метафізика світу. У службі — вся логіка любові.
Імперії зникають. Істина залишається.
Бо вона — не з цього світу, але прийшла, щоб цей світ оновити.
Християнська філософія — це не втеча від реальності, а пробудження до справжньої.
Це не про втрату розуму, а про його очищення.
Не про страх перед невідомим, а про радість в Об’явленому.
Бо ми не шукаємо істину — ми живемо в Ній. І Вона в нас.
І тому, коли говорить Петро — мовчить Платон.
І це мовчання — благоговійне.

#Маршрутка_на_Топольки
Випуск про реальне життя, воду й бездонну свердловину людської терплячості

Сьогодні почнемо з добрих новин. Так, іноді й вони трапляються.

🐾 Наші вдома.
12 військових із Полтавщини повернулись із полону. Живі. Це більше, ніж цифра — це 12 мам, що знову можуть обійняти. 12 сердець, що билися в неволі, а тепер — вдома. Але ще тисячі — досі там. Не забуваємо.

♿ Безбар'єрний маршрут у Полтаві — затверджено.
Добре? Добре. Бо місто має бути для всіх. Але чи реалізують? І коли? Бо щоразу, коли чую слово "дорожня карта", десь на горизонті з’являється піарник з фальшивим стендапом на фоні бетонного блоку.

🤝 У Полтаві працює група допомоги рідним полонених.
Соборності, 45А, каб. 1–4, вівторок і середа, 10:00–16:00.
098-552-92-53.
Це — важливе. Запишіть. Передайте далі. Бо для когось — це ниточка до надії.

🕯️ 8 травня — День пам’яті. І знову дві Полтави.
Одна — з українськими прапорами біля пам’ятника козакам.
Інша — з чиновниками біля совкових монументів, які ще трохи й вдягнули б будьоновки.
Ну нічого. Колорадські стрічки поки лишили в кишенях. Але тінь чужого чобота нікуди не зникає.
«Ніколи знову» — це не свято, це молитва.

А тепер — темний бік місяця, або просто будень.

🚱 Водоканал на межі.
Жорстка економія. Воду можуть вимкнути будь-якої миті. Бо домовитись — не можуть. Бо керувати — не вміють. Бо відповідати — не хочуть.
Але нічого, люди потерплять, їм не звикати.
Але знаєте, що? Терпець має межу. Навіть у водоміра.

📹 Господарі міста — в активній фазі селфі-контратаки.
Поки місто сиплеться — вони знімають відосіки. Укриття, школи, лікарні. Одне й те саме. По черзі. Без координації. Головне — засвітитись.
Здається, в деяких з них уже телефон замінив совість.

🚎 Кременчук купує тролейбуси. Полтава — збирає рути та газельки по дорозі.
Бо ж у Кременчуці — якось виходить. А в Полтаві "не на часі".
Може тому, що у нас конкурс підрядників довший, ніж конкурс Євробачення?

📲 У міськраді придумали "Community Space".
Цифровий застосунок, щоб прості полтавці, брали участь в управлінні містом.
Гарно звучить. Але це ж Полтава.
Тому буде: 48 етапів авторизації, 6 SMS, одна зустріч у виконкомі й дві довідки з ЖЕКу.
А потім — «у вас недостатньо прав для голосування»,
або просто ці проєкти рішень будуть змінюватися разів по 120.

🏦 Театри нашого містечка.
Кажуть, керівництво облради шукає як перереєструвати театральні установи в Решетилівку. Задля податків.
Театр абсурду — триває.

🛠️ Готуємось до літа.
Як? Переплатами на будівництві укриттів, ремонтах доріг і закупівлі медобладнання.
Скрізь — смак відпустки на дорогому курорті. А ще — дорога на Монастирську Гору досі в ямах.
Зате в когось — уже паковані валізи.

🚦 Зате депутат Бражник зробив стрілку.
Не ту, що в тирі — а дорожню. На перехресті. Одна стрілочка — і вже Facebook-герой.
Думаю цей пост увійде в історію місцевого самоврядування як вершина праці обранця.

👨‍👩‍👧‍👦 Топ-чиновники — в пошуку літніх таборів. Для своїх дітей.
А блогери та журналісти — все ще риються в реальних історіях про їхні фантастичні зарплати, відрядження та комісії.
А ми? А ми тримаємось. Працюємо. Підтримуємо ЗСУ. І ще трохи віримо, що з цієї маршрутки є вихід.
👀 Якщо вам є що додати — пишіть. Якщо болить — не мовчіть.

Бо тільки ті, хто бачать і не мовчать, здатні зрушити цю маршрутку з мертвої точки.
До зустрічі наступного вівторка.

Свобода — це не коли ти можеш кричати «маю право!» і ставити свого корча на клумбу. І не тоді, коли вночі з ножиком шепочеш шинам господаря того корча: «відпочивай, двір мій, відпочивай...». Це не свобода — це невроз у різних проявах.

Свобода — це коли тобі не треба доводити, що ти головний. Бо ти просто живеш — не за рахунок інших, а разом з ними. Свобода — це коли поважаєш себе настільки, що можеш поважати і ближнього, навіть якщо в нього «Лада Пріора» і трохи дивне розуміння естетики.

А найгірше — це не мудак на клумбі і не шинний месник. Найгірше — це ті, хто заливає весь світ асфальтом своєї тупості й будує паркани там, де мала б бути стежка до серця. Їх не цікавить порядок, їх цікавить контроль. Бо з контролем у них єдина ілюзія, що хоч щось у житті під контролем.

Я зустрічаю таких часто. Але я знаю, що є місце, де повітря інакше. Де не тисне. Де свободу не виголошують, а вчаться нею дихати. Це наш храм. Це спільнота. Це ті, хто не ідеальні, але принаймні не носять із собою духовний шлагбаум.

Деякі колегі-священники кажуть, що мені пощастило з парафіянами.
Ні. Це просто Бог ще не зневірився в нас.
А отже — й нам не варто зневірятись.

Хутір. Ліс. Редисочка. Весна.

«Красти потихеньку» як богослів’я. Черкаський варіант.

Черкаський митрополит Феодосій рпц фсб нещодавно видав унікальну формулу церковно-державного співіснування:
«Вот, воровали бы потихоньку и не боролись бы с Богом».

І це навіть не вирваний з контексту жарт. Це — суть. Дистильована теологія системи, в якій красти, брехати, покривати гріхи й тримати паству в моральному болоті — це норма. Лише б не боротися з богом.
З маленької літери. Бо з Богом, Який є світлом, свободою, любов’ю — вони воюють щодня.

Їхній ідеальний світ — це коли мер краде «потихоньку», пастві проповідують про «грішки», але все це — під куполом, освячено, відкуплено. Жодних страждань сумління. Жодної сповіді, що не завершується "ну грішний, як всі".
Жодного богоборства, жодного прориву до Світла.

Бо найстрашніше для МП — це коли людина починає чесно шукати Бога. Не під церковним куполом, не за дозволом, не за гроші. А в стражданні. У боротьбі. У протесті. У зламаності. У гефсиманській самотності.

І саме там, де московський сатанат каже: "ти бунтуєш, ти гордий, ти грішник", — там часто починається справжня зустріч.

Блаженні богоборці. Не тому, що вони заперечують Бога, а тому, що вони не можуть погодитись на підробку. Не можуть жити в тлєні, бо хочуть любові. Хочуть правди. І знаходять Його — не у золотих ризах, а в глибині болю, у крику без відповіді, в сльозах і запереченні, в тиші, яку витримати можуть лише закохані, або воїни.

Саме тому часто виконавці церковних спецоперацій від рпц фсб так бояться щирого питання про страждання.
Бо за ним іде розп’яття.
А за розп’яттям — порожня гробниця.
А порожня гробниця — це початок Свободи.

Іноді не треба боятися бути богоборцями.
Треба боятися бути тими, хто краде «потихеньку».
Бо саме їхній бог — це не Бог Живий, а тлєн домовини.

На фото: митрополит Феодосій рпц фсб душить голуба і страждає через те, що не може задушити Святого Духа.

"Дай мені напитися…" (Ів. 4:7)
Проповідь на неділю про самарянку.

Церква згадує розмову Христа з самарянкою.
А ми сьогодні — у країні, де вода часом змішана з кров’ю, а замість живих рік — траншеї.

Але є щось, що залишається справжнім.

Христос втомився.
Так, саме так: втомився. І захотів пити.
Наш Бог — не бездушна система. Не штучний інтелект. Не автомат благодаті.
Він має тіло. Відчував спрагу. Він пережив втому, як воїни після ротації. Як батьки після ночі в укритті. Як медики, волонтери, захисники, які не знають, де їм узяти ще сили.

А самарянка прийшла по воду.
Звичайна жінка.
Пошарпана життям, з неідеальною біографією, але з відкритим серцем.
Вона не грає роль. Не боїться питати. Не маскується під праведність.
І саме їй — не богослову, не фарисею, не храмовому служителю — Христос відкриває найбільше:
“Я — Месія”.

Бо істина не для безгрішних.
Вона — для тих, хто спраглий.

Цей світ не змінюється наказами чи релігійною рекламою.
Цей світ змінюється зсередини — через зустріч.
У Гефсиманії. У зламі. У темряві. На Голгофі. В бліндажі.
І там — серед поту, пилу, гару й болю — проривається те, що Ісус назвав “водою живою”.

Саме така вода тече сьогодні через херсонські плавні й донецькі степи.
Через Бучу, Харків, Суми та Запоріжжя.
Через тих, хто став джерелом.
Через тих, хто не побоявся зустріти Христа не на іконі, а при колодязі життя.

Не бійся бути самарянкою.
Не бійся бути спраглим.
Не бійся питати.
Не бійся зустріти Того, Хто все знає про тебе — і все одно говорить:
“Я даю воду живу. Я Сам — вода. Я Сам — життя.”

І дай, Боже, щоби наші ріки не затопилися у крові.
Але — змили її.
І щоб там, де стоїть дим і сморід, проросло нове джерело.
І щоб Україна напилася з Його рук.

Бо лише та вода, що тече, — справжня.

Полтавці, в нас непересічна подія.
Вівторок, 20 травня, о 15.00 у бібліотеці, вул.Алмазна 6/1
До зустрічі!

Пам’ятаємо? Та ні. Забули. І за це знову платимо.

Третя неділя травня. День пам’яті жертв політичних репресій.
18 травня. Річниця геноциду киримли.
Дві рани. Два крики. Дві історії, які — якщо їх забути — стають прологом до нових трагедій.
І ми забули.

Бо якби пам’ятали — не передавали би владу в руки духовних нащадків тих, хто катував, саджав, депортував, нищив.
Не називали би "патріотизмом" — пристосуванство.

Не плутали би "державне мислення" з вертухайським спадком.
Не видавали би страх за мудрість.

Якби пам’ятали — не намагалися би знову "домовитись" із убивцями. Не слухали б кремлівських пісень. Не вітали би мовчанням законів, якими душать своїх.
Бо пам’ять — це не статус у фейсбуці. Це — рішення. Це вибір. Це — суд над минулим, щоб не ставати його продовженням.

Та ми не винесли вироку катам.
Ми пробачили без покаяння.
Ми дозволили дітям системи назвати себе "елітами".
Ми навчилися не згадувати, бо спокій важливіший за правду.
І за це платимо.

Сьогодні ми знову маємо цензуру. Знову тиск. Знову вироки військовим. За нами знову слідкують.
Знову проповідують "єдність" але тільки так, як сказала правляча партія.
Знову кажуть, що не час.
Але коли не тепер — то коли? Після наступного ешелону на Сибір?

Ті, кого вивозили вагонами, кого били по нирках у підвалах, кого розстрілювали вночі під шепіт партійних доповідей — вони дивляться на нас з історії і питають: а ви що зробили з нашою смертю?
І що ми відповімо?

Ми не пам’ятаємо.
Але маємо шанс згадати.
Поки ще не пізно.
Бо інакше — історія повториться. І новий морок не буде чорнобілим на старих фото. Він прийде у нових футболочках, з новими загонами, з новими вироками — але зі старим нутром.

Тому сьогодні — не лише день скорботи. Це день суду.
Над нами.
За зраду пам’яті.
За зраду правди.
За те, що ми все ще дозволяємо дітям катів розповідати нам, як жити.

Пам’ятати — це чинити спротив.
Пам’ятати — це не дати новому Берії увійти в кабінет зі словами “я тут заради порядку в офісі президента".
Пам’ятати — це сказати: ні. Ні тиранії, хай вона навіть говорить державною мовою. Ні зраді під маскою стабільності. Ні зручній амнезії, яка знову веде до табору.

Сьогодні — день пам’яті.
Хай він стане початком пробудження.
Бо якщо знову заснемо — наступного разу не прокинемось.

Війна не припинилась. Допомога — не припинилась. І ми — не припинились.

Коли хтось там у владних кабінетах розставляє свої "санкційні" пастки і думає, що цим зламає — ми тільки міцніше стиснули зуби.

Ніхто не втік. Ніхто не здався. Не дочекаєтесь.

Поки одні займаються політичними спецопераціями, ми займаємося фронтом.
Нещодавно Фонд Петро Порошенко і ГО Справа Громад передали на фронт техніки та спорядження майже на 70 мільйонів гривень.
🔧 Шиномонтажні й ремонтні комплекси.
🚜 Екскаватори.
🚁 Понад 1000 FPV-дронів.
І ще багато чого, що просто зараз рятує життя нашим воїнам.

Бо не допомагати ЗСУ — це не варіант.
Навіть коли важко. Навіть коли рахунки порожні. Навіть коли «систему» більше хвилює не фронт, а внутрішні інтриги.

📌 Уся волонтерська частка цієї допомоги — це проєкти ГО Справа Громад. Але наш внесок — крихітний, бо збори майже на нулі.
📦 У нас на столі — десятки рахунків за причепи, монтажі, переобладнання, комплектацію мобільних майстерень і душових для фронту.
💸 Один причіп — до 300 тисяч гривень. А треба — 30 штук. Два вже стоять, готові до монтажу. Ще 28 — чекають на вас.

Так, наші рахунки відкриті. Так, можна донатити. Так, ми працюємо.

Бо допомога нам — це допомога ЗСУ.
А ще — це протест проти ідіотизму системи.
Це знак: ви не погоджуєтесь, що країна має бути такою. Ви знаєте, як виглядає нормальність — це фронт, який не залишили. Це волонтерство, яке триває. Це суспільство, яке не зламати.

🔗 Донати сюди:
Приват 24 5169 3305 3948 0845
Інші банки (Моно) — 5375 4112 1895 1692

Ми ще вийдемо з цього абсурду. Але спершу — переможемо. Інакше — нічого не буде мати сенсу.
Репост - теж допомога.

Бути пророком — це жити.
А жити — означає зневажати імперію.

На недільній школі (яка зовсім не в неділю і зовсім не так називається))) ми з парафіянами зараз читаємо книгу пророка Даніїла.

У Даніїла та його друзів імперія забрала все: батьківщину, родину, навіть ім’я.
Можна було впасти в розпач, відчай, депресію та зневіритися.
Можна було асимілюватися та стати частиною «вавилонського світу».

Але пророк обирає інше.
Пророк обирає не роль жертви, а покликання свідка.
Не зраду, а гідність.
Не пристосування, а вірність Живому Богові.

У нього нема меча — лише сила духу.
Нема титулів — лише присутність.
Нема навіть свободи — але є внутрішнє царство, якого не може зруйнувати жоден Навуходоносор.

Бо той, хто покладається на Бога, стає непохитнішим за камінь.

Імперії навколо Даніїла змінювалися, як пори року: Вавилон, Мідія, Персія.
Зійшов з розуму Навуходоносор. Був посоромлений Валтасар. Прийшов Кір. Потім Дарій. Потім інші.
Вони падали один за одним, будуючи свої ідольські статуї, які самі ж потім і руйнували.
А Даніїл — жив.
Пророк — залишався.
Бо живий не той, хто править, а той, хто стоїть перед Богом.

Це дуже українська історія.

Нас теж позбавляли всього: мови, культури, імен.
Знущалися, зраджували, асимілювали.
Казали, що ми — "младший брат", а наші пророки — "націоналісти і екстремісти".

Але ми обрали не роль жертви.
Ми не погодились бути частиною "русского міра".
Ми не вклоняємося золотим ідолам імперської величі.
Ми стали — хто з автоматом, хто з хрестом, хто з волонтерським рюкзаком — свідками Живого Бога.
І це вже перемога.

Бо, як і Даніїл, ми живемо.
Ми дихаємо. Ми молимось. Ми тримаємося.
А ті, хто збудували свої тронні зали на крові — вже тріщать, сиплються, загнивають зсередини.

Вони — імперія страху.
Ми — нація пророків.
Вони — бетон.
А ми — джерело.
І поки ми не забули Бога, поки тримаємося за внутрішню свободу — жодна імперія нас не переможе.

Бо Бог — не в мавзолеї.
Бог — у печі вогняній, поруч із тими, хто не вклоняється ідолам.
І в ямі з левами, коли ти не зрадив.
І в серці, яке обрало бути — а не здаватися.

Жити — це вже пророче.
А пророче життя — це найстрашніше для імперій.
Бо вони можуть зруйнувати храми, але не можуть вбити Віру.

І ми це знаємо. Ми — Даніїли нашого часу.
Тільки наш Вавилон — вивішує Z на вежах.
Але й він — мине. Як минули всі до нього.
Бо Живий Бог — не на москві.
А серед тих, хто навіть у найстрашнішому полоні зберігає своє ім’я.

#Маршрутка_на_Топольки
Вишиванка, шугарінг і зарядка. Полтавський тріатлон.

Минулого тижня Полтава вирішила об'єднати патріотизм із вигадливим підприємництвом, а бюджет міста — з особистими доходами чиновників.

Вишиванка як дзеркало. Хто що бачить — те й демонструє.
У Ліцеї №10 на День вишиванки — благодійний ярмарок. Вареники, рушники, бабусині реліквії, щирість, учнівські очі, які ще не втомились від політики. Батьки готували, вчителі підтримували, депутати ЄС долучилися не з гаслами, а зі справами. Красиво, тепло, правильно.
Так виглядає спільнота, яка хоче допомогти, а не лише сфотографуватись.
А в той самий день у пологовому — офіційна делегація у вишиванках прийшла вітати породіль.
Після пологів, у стані виснаження, коли жінці потрібен спокій, — натомість об’єктив, листівка, “усміхніться, це ж красиво”.
Так виглядає візуальний колоніалізм для PR-у.

А от черлідери Полтави — молодці.
Призові місця на чемпіонаті України — це круто. Але чи компенсував їм хтось поїздку? Бо на фото з дітьми прилаштувались уже всі — від тренерів до депутатів. А от на фінансування — як завжди, обітниця мовчання.

Шугарінг.
У Полтаві тепер це не лише про косметологію. Це — спосіб заробляти на косінні трави. За 10 мільйонів гривень майстриня шугарінгу буде косити газони в Полтаві.
Можливо, слід включити до тендеру ще епіляцію совісті? Бо у деяких управлінців надто позаростала вона.

Зарядка.
Може так статися, що комунальна розетка погубить політичну кар’єру кандидата на посаду міського голови.
Полтава. стане в авангарді політичної утилізації через USB.
Кажуть, що за всім маячить призрак Офісу президента, бо прибирає конкурентів. А в.о. голови ВЦА Когут не витримує тиску і періодично дихає в мішок для дихальної гімнастики.

Інше по дрібницях, але з глибоким змістом:

В Сонячному парку спиляли дерево. Одне. Не знаю добре це чи погане.

У Ліцеї №26 майже закінчили ремонт їдальні. Але хтось не витримав і дозаказав коригування проєкту на 250 тисяч. Бо яка ж їдальня без дорогої документації?

Пам’ятний знак "1100-річчя Полтави" ремонтували бюджетно. Офіційно — 53 тис. грн. Реально — КП "Декоративні культури". І це, до речі, теж лайфхак: як бути при владі й підрядником водночас.

На Леваді йдуть обіцянки. Не прибирання Прирічкового, а родинне свято: каша, кава, галушки. Без каші — нікуди. Бо коли бюджет уже не дає, гречка — на всі часи і всілякі вибори.

Але місто живе. Живе між варениками і вкраденим струмом, між черлідингом і політичними зарядками, між безбар’єрністю в документах і бар’єрами для здорового глузду.
Якщо десь в нашому дурдомі ще залишилось світло — значить не все втрачено.

Це все, що я можу сказати про ситуацію в світі.

Ранок на хуторі приходить раніше, ніж у місті.
Прокидаєшся незабаром за сонцем — бо треба встигнути: і помолитись, і зібратись у дорогу, щоб добігти до тої урбаністичної метушні, яка щодня просить у Бога сенсу.

А тут — тиша, роса, світло.
Сонце вже випнулося над лісом і блищить у краплинах на винограді, у сріблі на листі й на маківках квітів.
Зозуля монотонно відмірює щось своє, а солов’ї тьохкають навколо — хто голосніше, хто витонченіше, змагаються за увагу якоїсь вередливої солов’їної принцеси.
Синиці, горобці, трясогузки — пташина братія гомонить, як на нараді в міськраді, тільки без лайки.
Дощ учора добряче пройшовся по всьому — можна не поливати.
Помідори трохи побило градом, але це дрібниці- їх і так повно, зате капуста стоїть — моцна, жива, як на службі.
І ти стоїш. Дихаєш.
Вдихаєш у себе мир, силу, тишу.
Готуєшся: щоби кожна твоя зустріч була не просто “чергова”, а плідна.
Щоби кожне слово несло не втому, а радість.
Такий у Падре хрест — витягати радість із попелу, виколупувати красу з-під асфальту, реанімувати надію, навіть коли вже темно.
Ранки, молитви та плотні сніданки на хуторі цьому дуже допомагають.

Але й тут не без неприємного.
Чути, як дзижчить у повітрі шахед — мєрзка тінь смерті, що кружляє над життям.
І хочеться закричати: ну хто вас кликав сюди? Хто дозволяв ламати божественний ранок?

Смерть — це не норма.
Господь не творив смерті.
Вона — вторгнення. Війна.
Але Христос її здолав.

Живіть, парафіяни.
Вдихайте життя.
Радійте, як би важко не було.
Плачте, якщо треба — але не здавайтесь.

Бо щось таки вціліє.
Головне.

З нами Бог.

Це фото — з тих далеких ковідних часів, коли ми зі Справою Громад фасували продуктові набори для малозабезпечених. Тоді нам здавалося, що це важко.
Зараз ми розуміємо — то була лише розминка.

Бо сьогодні:
— в нас є готові командно-штабні комплекси,
але немає коштів на фарбування, дообладнання і причепи.
— в нас є прально-душові комплекси,
але немає коштів на фарбування, дообладнання і причепи.
— в нас є мобільні шиномонтажки, але немає коштів на фінальне доведення до бойової готовності. І, знову ж таки, на причепи.

Борги ГО Справа Громад зараз рахуються в мільйонах гривень.
Всі кошти, які надає Петро Порошенко, йдуть на допомогу ЗСУ — FPV-дрони, екскаватори, зарядні станції, спецобладнання.

В нас вчергове вибору немає. Ми маємо допомагати. Бо ці борги — не за себе.
Це — про наших. Про військо. Про життя.

Тому я уклінно благаю: допоможіть!
І ще — поширте, будь ласка, цей допис. Бо навіть репост рятує.

Реквізити ті самі:

ТІЛЬКИ ДЛЯ Приват24:
5169 3305 3948 0845 (ГО СОЛІДАРНА СПРАВА ГРОМАД)

Для інших банків:
5375 4112 1895 1692 (Антоніна Бузіло)

Це не нам — це для них.
Для тих, хто тримає лінію життя замість нас.