Кожен день — не позика, а дар. Не гарантія, а благословення.
Ми живемо, бо Бог захотів, щоб ми були. І кожного ранку Він знову каже нам: "Живи!" Не просто існуй, а дякуй, свідчи, люби.
"Той, хто не бачить Бога в кожному моменті — ще не почав по-справжньому жити", — казав Симеон Новий Богослов.
Нехай наше життя буде відповіддю на цей дар — не втомленою звичкою, а вдячною піснею.
Зроби цей день гідним дару.
Ми живемо, бо Бог захотів, щоб ми були. І кожного ранку Він знову каже нам: "Живи!" Не просто існуй, а дякуй, свідчи, люби.
"Той, хто не бачить Бога в кожному моменті — ще не почав по-справжньому жити", — казав Симеон Новий Богослов.
Нехай наше життя буде відповіддю на цей дар — не втомленою звичкою, а вдячною піснею.
Зроби цей день гідним дару.
Про контекст, плювок і просвітлення.
Проповідь на Неділю про сліпого
Справа завжди не в обставинах. Не в тому, скільки у нас грошей, підписників, ресурсів чи часу.
Справа — в контексті.
Бо не контент визначає контекст, а контекст визначає наш контент.
Або, як казали древні: "Особа визначає природу"
І якщо ти християнин — то твій контекст не Instagram, не робота, не оточуючі, не зарплата, навіть не новини з фронту (хоча болить), а Царство Небесне.
Це — твоя реальність.
Це — твій Силоам.
Це — те, що "маже тобі очі", щоби ти нарешті почав бачити.
Бо ми сліпі.
І поки Христос не плюне на землю і не помаже гряззю нам очі — ми не прозріємо.
І тільки тоді наш контент (тобто життя) набуде якості: із незрячих станемо справжніми.
Контекст творить людину.
Ось уявіть собі: хіккан. Соціофобний, з бородою, в кімнаті з мівіною, трохи схожий на пострадянського спившогося інтелігента.
Але якщо його дістати із ракушки й кинути у здоровий контекст — сонце, повітря, нормальні люди, чиста вода, ніяких бургерів.
Його починає плющити. Йому важко. Його тріскає по швах. Але якщо він витримає —
він починає жити.
Контекст змінює навіть скелет хіккана.
І ось такою є дія Христа.
Бо Царство — діє саме так.
Само плює на землю. Само маже нам очі. Само веде. Само коронує.
А ми — просто маємо не втратити цю корону, і йти, як би важко не було,
— до свого Силоаму.
Бо поганий контекст — це завжди страх.
І він ще й вміє прикидатися правильним, логічним, виваженим.
Він нам каже: "Та посиди ще трохи. Отут. У темряві. З мівіною. В саможалінні".
А добрий контекст — це любов, рух і чарівний копняк.
Такий, що летиш — але прозріваєш.
Тому, парафіяни, давайте чесно.
Сліпий сидить у страху.
А той, хто бачить — розуміє все навколо.
Царство — тут. Воно поруч. Воно вже змастило тобі очі.
Тепер — йди. До свого Силоаму. І живи.
Бо легко не буде. Але Царство того варте.
Проповідь на Неділю про сліпого
Справа завжди не в обставинах. Не в тому, скільки у нас грошей, підписників, ресурсів чи часу.
Справа — в контексті.
Бо не контент визначає контекст, а контекст визначає наш контент.
Або, як казали древні: "Особа визначає природу"
І якщо ти християнин — то твій контекст не Instagram, не робота, не оточуючі, не зарплата, навіть не новини з фронту (хоча болить), а Царство Небесне.
Це — твоя реальність.
Це — твій Силоам.
Це — те, що "маже тобі очі", щоби ти нарешті почав бачити.
Бо ми сліпі.
І поки Христос не плюне на землю і не помаже гряззю нам очі — ми не прозріємо.
І тільки тоді наш контент (тобто життя) набуде якості: із незрячих станемо справжніми.
Контекст творить людину.
Ось уявіть собі: хіккан. Соціофобний, з бородою, в кімнаті з мівіною, трохи схожий на пострадянського спившогося інтелігента.
Але якщо його дістати із ракушки й кинути у здоровий контекст — сонце, повітря, нормальні люди, чиста вода, ніяких бургерів.
Його починає плющити. Йому важко. Його тріскає по швах. Але якщо він витримає —
він починає жити.
Контекст змінює навіть скелет хіккана.
І ось такою є дія Христа.
Бо Царство — діє саме так.
Само плює на землю. Само маже нам очі. Само веде. Само коронує.
А ми — просто маємо не втратити цю корону, і йти, як би важко не було,
— до свого Силоаму.
Бо поганий контекст — це завжди страх.
І він ще й вміє прикидатися правильним, логічним, виваженим.
Він нам каже: "Та посиди ще трохи. Отут. У темряві. З мівіною. В саможалінні".
А добрий контекст — це любов, рух і чарівний копняк.
Такий, що летиш — але прозріваєш.
Тому, парафіяни, давайте чесно.
Сліпий сидить у страху.
А той, хто бачить — розуміє все навколо.
Царство — тут. Воно поруч. Воно вже змастило тобі очі.
Тепер — йди. До свого Силоаму. І живи.
Бо легко не буде. Але Царство того варте.
Християнин — це не статус, а приналежність.
Спочатку — як присвійний прикметник: «той, що належить Христу».
Ми — Його. Його діти, Його народ, Його тіло.
Але благодать сильніша за граматику.
Бо коли йдеш дорогою, яку вказує Отець, —
ти вже не просто належиш,
ти живеш у Ньому і твориш з Ним.
Тоді «християнин» стає іменником.
Творцем. Свідком. Джерелом води живої.
Тим, хто несе не ім’я, а Слово.
Не форму, а Царство.
Бути християнином — значить бути Христовим.
А значить — бути живим.
Спочатку — як присвійний прикметник: «той, що належить Христу».
Ми — Його. Його діти, Його народ, Його тіло.
Але благодать сильніша за граматику.
Бо коли йдеш дорогою, яку вказує Отець, —
ти вже не просто належиш,
ти живеш у Ньому і твориш з Ним.
Тоді «християнин» стає іменником.
Творцем. Свідком. Джерелом води живої.
Тим, хто несе не ім’я, а Слово.
Не форму, а Царство.
Бути християнином — значить бути Христовим.
А значить — бути живим.
Маршрутка_на_Топольки
Полтава - місто, де липи спилюють потайки, а прозорість буває лише після погодження з департаментами та коригування.
1000 на 1000.
Заголовок, який не потребує іронії. Просто — 24 наших із Полтавщини повернулися з полону. Дихаємо. Мовчимо. Живемо. І пробачаємо всім чиновникам усе — ну хоч на день.
Табори.
У червні відкриється 44 пришкільні табори. Це таке нове слово у соціальній політиці — «робимо вигляд, що в дітей є літо». Дякуємо. За війну, за тривоги, за безпечне дитинство з виєм сирен.
Прозорість.
50 місце у рейтингу прозорості міст. Могло бути гірше. Могло бути Полтава часів Мамая. Але хочеться спитати: прозорість чого саме? Повітря після знесених лип? Чи бюджету після коригувань на 375 тис.?
Липа-ліпше.
Розслідування спилу лип біля "Лтави" навіть не почали. Бо, як виявилося, рішення міськради було, але його ніхто не бачив. Це вам не корупція — це інформаційна дієта. Мінімум правди — максимум ефекту.
Кальмар.
Ніхто не поїхав у Кальмар — то Кальмар приїхав у Полтаву. Це не дипломатія, це фізика: там, де вакуум дій, утворюється тяга. Можливо, і наступного разу до нас приїде Благоустрій. У мріях.
Коригування.
375 тисяч гривень на фініші ремонту Ліцею №17 — це не крадіжка, це процес уточнення реальності. Бо у проєкті не врахували зміну орбіти Землі, нову Конституцію у головах і віяння з обласної ради.
ЧепуркоFM.
Пан Чепурко знову в ефірі. Розповідає, як усе полагодити. Говорить про водоканал. Мовчить про те, що він заступник голови облради. Улюблена поза — експерт на пенсії від відповідальності.
Левада.
Штатний блогер-депутат клумби знімає. І продовжує. І знімає. А ми нагадаємо: клумба — це така форма мікроопору ентропії. Не встиг заасфальтувати — посади петунію.
Браїлки.
Чоловік з молотком нападає на людей. Місто намагається не зламатися, хоча кожен новий день у ньому — як ще один удар по свідомості.
Дітей у школах меншає. Батьки виїжджають. Далі буде гірше.
Парафіяни сплели Падре дреди, бо радість. А потім з’явилися фарисеї і заявили, що то "не по нормі". Але це дрібниці.
Але нічого. Господь бачив і не таке. А в Полтаві як завжди: трохи Псалтиря, трохи фарсу, і щотижня — нове Євангеліє в маршрутці для вас.
Полтава - місто, де липи спилюють потайки, а прозорість буває лише після погодження з департаментами та коригування.
1000 на 1000.
Заголовок, який не потребує іронії. Просто — 24 наших із Полтавщини повернулися з полону. Дихаємо. Мовчимо. Живемо. І пробачаємо всім чиновникам усе — ну хоч на день.
Табори.
У червні відкриється 44 пришкільні табори. Це таке нове слово у соціальній політиці — «робимо вигляд, що в дітей є літо». Дякуємо. За війну, за тривоги, за безпечне дитинство з виєм сирен.
Прозорість.
50 місце у рейтингу прозорості міст. Могло бути гірше. Могло бути Полтава часів Мамая. Але хочеться спитати: прозорість чого саме? Повітря після знесених лип? Чи бюджету після коригувань на 375 тис.?
Липа-ліпше.
Розслідування спилу лип біля "Лтави" навіть не почали. Бо, як виявилося, рішення міськради було, але його ніхто не бачив. Це вам не корупція — це інформаційна дієта. Мінімум правди — максимум ефекту.
Кальмар.
Ніхто не поїхав у Кальмар — то Кальмар приїхав у Полтаву. Це не дипломатія, це фізика: там, де вакуум дій, утворюється тяга. Можливо, і наступного разу до нас приїде Благоустрій. У мріях.
Коригування.
375 тисяч гривень на фініші ремонту Ліцею №17 — це не крадіжка, це процес уточнення реальності. Бо у проєкті не врахували зміну орбіти Землі, нову Конституцію у головах і віяння з обласної ради.
ЧепуркоFM.
Пан Чепурко знову в ефірі. Розповідає, як усе полагодити. Говорить про водоканал. Мовчить про те, що він заступник голови облради. Улюблена поза — експерт на пенсії від відповідальності.
Левада.
Штатний блогер-депутат клумби знімає. І продовжує. І знімає. А ми нагадаємо: клумба — це така форма мікроопору ентропії. Не встиг заасфальтувати — посади петунію.
Браїлки.
Чоловік з молотком нападає на людей. Місто намагається не зламатися, хоча кожен новий день у ньому — як ще один удар по свідомості.
Дітей у школах меншає. Батьки виїжджають. Далі буде гірше.
Парафіяни сплели Падре дреди, бо радість. А потім з’явилися фарисеї і заявили, що то "не по нормі". Але це дрібниці.
Але нічого. Господь бачив і не таке. А в Полтаві як завжди: трохи Псалтиря, трохи фарсу, і щотижня — нове Євангеліє в маршрутці для вас.
Світ несправедливий. Але не він визначає нас, а Царство в Якому ми.
Христос приходить не для того, щоб пожирати ворогів і рятувати друзів. Не для того, щоб вклонитися чудовиську в обмін на комфорт і безпеку. Він приходить — і Його історія одразу йде до хреста.
Бо коли не граєш за правилами чудовиськ — тебе знищують.
Але перед тим, як померти, Христос встигає зробити найшаленіше:
покликати інших йти тим самим шляхом.
Підставляти щоку.
Молитися за вбивць.
Не ставати монстрами у відповідь.
Розпинатися.
І проголошувати: краще втратити все, ніж втратити Божий образ у собі.
"Якщо світ Мене зненавидів — і вас зненавидить" (Ів. 15:20).
"Вас будуть гнати, вас будуть вбивати" (Мт. 10:22; Ів. 16:2).
"Але йдіть за Мною. Пийте чашу, розпинайтесь, воскресайте. Радійте" (Мт. 5:10–12; 20:22).
Здається це безумство.
Здається це не спрацьовує.
Здається це не стратегія перемоги.
Це не поясниш силовикам, політикам, корпораціям, "реалістам" та практичним саддукеям.
Але це і є — "безумство проповіді" (1 Кор. 1:18–25).
Але саме так Господь перемагає світ.
Бо прийде день, коли звитяжці світу цього будуть зруйновані:
монстри, звірі, левіафани (Одкр. 19:20; Іс. 27:1),
і смерть, і ад (Одкр. 20:14).
І не буде більше нічого проклятого (Одкр. 22:3).
Але до того часу — Церква розпинається.
Тіло Христове мучиться.
Мученики питають: "Доки?"
А Господь відповідає дивно: "Ще трохи, ще не сповнилась повнота мучень" (Одкр. 6:10–11).
І все це — блага звістка.
Не тому, що легко. А тому, що правда.
Бо хоч світ і несправедливий —
але Христос переміг його (Ів. 16:33).
І дарував перемогу нам.
Jesus. The way. The truth. The life.
Христос приходить не для того, щоб пожирати ворогів і рятувати друзів. Не для того, щоб вклонитися чудовиську в обмін на комфорт і безпеку. Він приходить — і Його історія одразу йде до хреста.
Бо коли не граєш за правилами чудовиськ — тебе знищують.
Але перед тим, як померти, Христос встигає зробити найшаленіше:
покликати інших йти тим самим шляхом.
Підставляти щоку.
Молитися за вбивць.
Не ставати монстрами у відповідь.
Розпинатися.
І проголошувати: краще втратити все, ніж втратити Божий образ у собі.
"Якщо світ Мене зненавидів — і вас зненавидить" (Ів. 15:20).
"Вас будуть гнати, вас будуть вбивати" (Мт. 10:22; Ів. 16:2).
"Але йдіть за Мною. Пийте чашу, розпинайтесь, воскресайте. Радійте" (Мт. 5:10–12; 20:22).
Здається це безумство.
Здається це не спрацьовує.
Здається це не стратегія перемоги.
Це не поясниш силовикам, політикам, корпораціям, "реалістам" та практичним саддукеям.
Але це і є — "безумство проповіді" (1 Кор. 1:18–25).
Але саме так Господь перемагає світ.
Бо прийде день, коли звитяжці світу цього будуть зруйновані:
монстри, звірі, левіафани (Одкр. 19:20; Іс. 27:1),
і смерть, і ад (Одкр. 20:14).
І не буде більше нічого проклятого (Одкр. 22:3).
Але до того часу — Церква розпинається.
Тіло Христове мучиться.
Мученики питають: "Доки?"
А Господь відповідає дивно: "Ще трохи, ще не сповнилась повнота мучень" (Одкр. 6:10–11).
І все це — блага звістка.
Не тому, що легко. А тому, що правда.
Бо хоч світ і несправедливий —
але Христос переміг його (Ів. 16:33).
І дарував перемогу нам.
Jesus. The way. The truth. The life.
До речі, дозволю собі нагадати, що довге волосся — давня ознака сили, влади і посвяти.
У Старому Завіті Назореї не стригли волосся — це був знак того, що вони присвячені Богові (Числ. 6). Самсон втрачає силу лише тоді, коли обрізають його коси. Це була не просто зачіска — це була печать посвячення.
Традиція носити довге волосся була у Ізраїльських царів.
У греків довге волосся носили герої. У єгиптян — фараони. У ассирійців — царі та полководці. У біблійних пророків довге волосся — символ виділеності, як у Йоана Хрестителя. Справа не в модному чи не модному тренді — справа у зовнішньому образі внутрішньої глибини.
Коли приходить Ісус Христос — Пророк, Первосвященик і Цар (Євр. 1–5; Об’явл. 19:16).
Син Давидів.
Святий Назорей.
Той, Хто помазаний Святим Духом.
Він точно не ходив з корпоративною стрижкою під “менеджера середньої ланки”.
Просто справжнє царство — це не регламентовані зачіски, а Христос у всій Своїй Славі.
До Царства входять не через зовнішність, а завдяки помазанню.
Ті, що мають серце пророка, хребет первосвященика і шлях царя.
Ті, що несуть у собі гідність, не нижчу за Божу.
Не наймити чи слуги системи. Але лише — рід вибраний, царське священство, народ святий (1 Петр. 2:9).
І кожен, хто з Христом — носить на собі знак вічної гідності.
Бо Цар уже тут. І з Ним Його діти.
У Старому Завіті Назореї не стригли волосся — це був знак того, що вони присвячені Богові (Числ. 6). Самсон втрачає силу лише тоді, коли обрізають його коси. Це була не просто зачіска — це була печать посвячення.
Традиція носити довге волосся була у Ізраїльських царів.
У греків довге волосся носили герої. У єгиптян — фараони. У ассирійців — царі та полководці. У біблійних пророків довге волосся — символ виділеності, як у Йоана Хрестителя. Справа не в модному чи не модному тренді — справа у зовнішньому образі внутрішньої глибини.
Коли приходить Ісус Христос — Пророк, Первосвященик і Цар (Євр. 1–5; Об’явл. 19:16).
Син Давидів.
Святий Назорей.
Той, Хто помазаний Святим Духом.
Він точно не ходив з корпоративною стрижкою під “менеджера середньої ланки”.
Просто справжнє царство — це не регламентовані зачіски, а Христос у всій Своїй Славі.
До Царства входять не через зовнішність, а завдяки помазанню.
Ті, що мають серце пророка, хребет первосвященика і шлях царя.
Ті, що несуть у собі гідність, не нижчу за Божу.
Не наймити чи слуги системи. Але лише — рід вибраний, царське священство, народ святий (1 Петр. 2:9).
І кожен, хто з Христом — носить на собі знак вічної гідності.
Бо Цар уже тут. І з Ним Його діти.
З Вознесінням, парафіяни!
Сьогодні — не просто спогад про подію.
Сьогодні — день актуалізації Богоявлення.
Бо Вознесіння — це про те, куди піднеслася людина.
Ми — не глядачі Його слави.
Ми — Престол, на якому Він спочиває.
Ми — ті, у кого Він вірить.
Вознісшись, Христос не зник.
Він залишився — не ззовні, а всередині.
Не в хмарах — а в Тілі.
І тепер Його Тіло — це ми.
Наше завдання — не вивчати Його, як музейний експонат, а ставати подібними до Нього через умоспоглядання, через причастя, через дію.
Він не погоджується, щоби ми були менше, ніж боги.
Не в сенсі гордині — а в сенсі поклику.
Бо Він дав нам владу творити, прощати, благословляти, і сяяти світлом.
Він довірив нам всесвіт.
Довірив Церкві.
Довірив кожному, хто з Ним.
То ж не біймося висоти.
Вознесімо свої серця — і на Небі, побачимо себе.
У славі. У світлі. У Христі.
Зі святом, парафіяни.
Ми — там, де Він.
І Він — у нас.
Сьогодні — не просто спогад про подію.
Сьогодні — день актуалізації Богоявлення.
Бо Вознесіння — це про те, куди піднеслася людина.
Ми — не глядачі Його слави.
Ми — Престол, на якому Він спочиває.
Ми — ті, у кого Він вірить.
Вознісшись, Христос не зник.
Він залишився — не ззовні, а всередині.
Не в хмарах — а в Тілі.
І тепер Його Тіло — це ми.
Наше завдання — не вивчати Його, як музейний експонат, а ставати подібними до Нього через умоспоглядання, через причастя, через дію.
Він не погоджується, щоби ми були менше, ніж боги.
Не в сенсі гордині — а в сенсі поклику.
Бо Він дав нам владу творити, прощати, благословляти, і сяяти світлом.
Він довірив нам всесвіт.
Довірив Церкві.
Довірив кожному, хто з Ним.
То ж не біймося висоти.
Вознесімо свої серця — і на Небі, побачимо себе.
У славі. У світлі. У Христі.
Зі святом, парафіяни.
Ми — там, де Він.
І Він — у нас.
Athanasius contra mundum
Для тих, хто вважає церковне життя суцільним єлеєм по вухах та рітуальними танцями у парчі, варто іноді читати житія святих.
Згадаємо святителя Афанасія Великого, архієпископа Олександрійського.
Історія, яку варто знати не лише як курйоз — а як ікону пастирської мужності.
У 326 році вороги Афанасія, яких не влаштовувало не те, що він робив чи казав, а те, ким він був, скликали собор у місті Тір. Серед обвинувачень — чаклунство. Мовляв, Афанасій убив єпископа, відрізав йому руку і волхвував із нею.
Але сталося дещо дуже християнське: «убієнний» єпископ Арсеній... приїхав на собор. Живий, із двома руками. Просто трохи запізнився.
Афанасій спокійно вказав на обидві руки й сказав:
– Якщо ця третя рука, якою я, буцімто, чаклую — існує, то покажіть, звідки вона в нього виросла.
Але собор не зупинився. Вигадали нові обвинувачення — зневагу до імператора, перешкождання торговлі хлібом, та інше, і заслали Афанасія у вигнання. Це було перше з п’яти вигнань, які він пережив.
жодне вигнання не зламало його дух;
він залишався вірним істині, попри змови, наклепи, політичний тиск;
саме йому ми завдячуємо збереженням православного вчення про Сина Божого як «єдиносущного Отцю».
Його звинувачували, цькували, виставляли ворогом імперії. А він залишався пастирем Істини. Встояв.
Так народився вислів:
Athanasius contra mundum – Афанасій проти світу.
М’який та лагідний за вдачею, святий Афанасій був незламним, коли йшлося про відстоювання віри
Це наш спадок.
Це наша Церква.
Це наша сила.
Згадуємо та дякуємо.
Для тих, хто вважає церковне життя суцільним єлеєм по вухах та рітуальними танцями у парчі, варто іноді читати житія святих.
Згадаємо святителя Афанасія Великого, архієпископа Олександрійського.
Історія, яку варто знати не лише як курйоз — а як ікону пастирської мужності.
У 326 році вороги Афанасія, яких не влаштовувало не те, що він робив чи казав, а те, ким він був, скликали собор у місті Тір. Серед обвинувачень — чаклунство. Мовляв, Афанасій убив єпископа, відрізав йому руку і волхвував із нею.
Але сталося дещо дуже християнське: «убієнний» єпископ Арсеній... приїхав на собор. Живий, із двома руками. Просто трохи запізнився.
Афанасій спокійно вказав на обидві руки й сказав:
– Якщо ця третя рука, якою я, буцімто, чаклую — існує, то покажіть, звідки вона в нього виросла.
Але собор не зупинився. Вигадали нові обвинувачення — зневагу до імператора, перешкождання торговлі хлібом, та інше, і заслали Афанасія у вигнання. Це було перше з п’яти вигнань, які він пережив.
жодне вигнання не зламало його дух;
він залишався вірним істині, попри змови, наклепи, політичний тиск;
саме йому ми завдячуємо збереженням православного вчення про Сина Божого як «єдиносущного Отцю».
Його звинувачували, цькували, виставляли ворогом імперії. А він залишався пастирем Істини. Встояв.
Так народився вислів:
Athanasius contra mundum – Афанасій проти світу.
М’який та лагідний за вдачею, святий Афанасій був незламним, коли йшлося про відстоювання віри
Це наш спадок.
Це наша Церква.
Це наша сила.
Згадуємо та дякуємо.
Не шукати гріха — бачити Славу
Найбільша революція віри — це коли ти перестаєш шукати Бога в координатах добра і зла. Бо Він — не просто добрий. Він — Благий. Без порівняння. Без протиставлення. Без торгів.
Він — понад.
Понад наші образи, схеми, правила й етичні шпаргалки.
І це не страшно. Це прекрасно.
Бо Його воля — не в тому, щоб ми заглиблювались у себе й рахували гріхи, як податки. А в тому, щоб ми бачили у собі та ближньому Його Славу.
У погляді. У крихкому “так”. У дотикові руки. У вдячності. У нашій безмежній здатності ставати подібними до Нього.
Ми дивимось одне на одного і шукаємо гріх, провину, тлін. А Він — бачить у нас Свою славу.
І запрошує побачити її теж.
Дивись не на гріх — дивись на Славу.
Не вирізняй чужі недоліки — виверни людину красивим на зовні.
Навіть якщо вона пручається. Навіть якщо в тобі самому — спротив.
Бо це — наш шлях.
Не моральна гонка, а естетика спасіння.
Не перерахунок падінь, а здивування Промислом.
Бо Він бачить в нас Себе.
І цього достатньо.
Бути богом за благодаттю — це не ідеал для обраних, це звичайна Божа пропозиція кожному.
І вона починається не з самобичування, а з краси.
Стати богом за благодаттю — не тяжка справа.
Треба просто перестати міряти ближнього згідно з його слабкостями,
і почати дивитися на нього очима Бога.
Захоплено. Світло. Здивовано. Радісно.
Навіть якщо він проти. Навіть якщо ми самі — проти.
Божий промисел не в тому, щоби ми були правильні та "нормальні".
А в тому, щоби ми були красиві.
Як у небі. Як у Ньому.
І так — це наш шлях.
Найбільша революція віри — це коли ти перестаєш шукати Бога в координатах добра і зла. Бо Він — не просто добрий. Він — Благий. Без порівняння. Без протиставлення. Без торгів.
Він — понад.
Понад наші образи, схеми, правила й етичні шпаргалки.
І це не страшно. Це прекрасно.
Бо Його воля — не в тому, щоб ми заглиблювались у себе й рахували гріхи, як податки. А в тому, щоб ми бачили у собі та ближньому Його Славу.
У погляді. У крихкому “так”. У дотикові руки. У вдячності. У нашій безмежній здатності ставати подібними до Нього.
Ми дивимось одне на одного і шукаємо гріх, провину, тлін. А Він — бачить у нас Свою славу.
І запрошує побачити її теж.
Дивись не на гріх — дивись на Славу.
Не вирізняй чужі недоліки — виверни людину красивим на зовні.
Навіть якщо вона пручається. Навіть якщо в тобі самому — спротив.
Бо це — наш шлях.
Не моральна гонка, а естетика спасіння.
Не перерахунок падінь, а здивування Промислом.
Бо Він бачить в нас Себе.
І цього достатньо.
Бути богом за благодаттю — це не ідеал для обраних, це звичайна Божа пропозиція кожному.
І вона починається не з самобичування, а з краси.
Стати богом за благодаттю — не тяжка справа.
Треба просто перестати міряти ближнього згідно з його слабкостями,
і почати дивитися на нього очима Бога.
Захоплено. Світло. Здивовано. Радісно.
Навіть якщо він проти. Навіть якщо ми самі — проти.
Божий промисел не в тому, щоби ми були правильні та "нормальні".
А в тому, щоби ми були красиві.
Як у небі. Як у Ньому.
І так — це наш шлях.
"Ось, творю все нове" (Одкр. 21:5)
Справжня віра завжди молода. Не тому, що їй мало років, а тому що вона не боїться творити. Не боїться рухатись. Не боїться вийти з гробу, навіть якщо його спорудив дуже шанований старець із піснеспівами.
Завжди легко повірити старому і втомленому. Він солідний, у нього борода і цитати. Його вже багато хто слухає, і він уже давно перестав слухати інших. Але зазвичай саме зі "старих та поважних" з’являються упороті єретики — не тому, що вони злі чи дурні. А тому, що перестали чути. Перестали дозволяти Богу бути новим. Дозволили своїм схемам бути вічними — замість Нього.
А Бог — Творець. І Його благодать не консервує, а творить. І надихає творити.
"Благодать Святого Духа не тільки очищає, але й оживотворює; не тільки просвічує, але й творить нове життя"
(св. Григорій Палама, Тріади, I.2.4)
Тому Афанасій Великий — юний диякон — вистояв проти Арія, маститого проповідника з власним плейлистом богословських пісень і натовпом фоловерів на причалі. Бо істина не в досвіді, а в житті. У присутності. У здатності щогодини чути Слово і відповідати новим рухом. Новим актом віри. Новим словом.
"У кожному, хто причащається Божественного світла, починається рух, який несе його понад себе"
(св. Григорій Палама, До Варлаама, ІІІ.1)
Християнство — це не релігія "як було завжди". Це віра в Того, хто творить все нове. Це сила починати. Вставати. Світитися. Слухати. І — квітнути, навіть серед війни, безумства та кам'яних стін.
Тому не бійся бути молодим. Не бійся бути живим. Не бійся бути тим, хто вивертає мертвий порядок — і проростає з нього. В ім’я Того, Хто не просто був, але є і буде, бо наш Бог - Бог живих, а не мумій.
"Бог постійно створює, і Його дія — не минуле, а присутнє"
(св. Григорій Палама, Про Божественні енергії)
Творити — це не гріх.
Це покликання.
Розцвітати — це не слабкість.
Це слава.
Ти створений не для повторення,
а для сходження.
Щогодини, щохвилини — хай буде нове.
Бо це — від Нього.
Справжня віра завжди молода. Не тому, що їй мало років, а тому що вона не боїться творити. Не боїться рухатись. Не боїться вийти з гробу, навіть якщо його спорудив дуже шанований старець із піснеспівами.
Завжди легко повірити старому і втомленому. Він солідний, у нього борода і цитати. Його вже багато хто слухає, і він уже давно перестав слухати інших. Але зазвичай саме зі "старих та поважних" з’являються упороті єретики — не тому, що вони злі чи дурні. А тому, що перестали чути. Перестали дозволяти Богу бути новим. Дозволили своїм схемам бути вічними — замість Нього.
А Бог — Творець. І Його благодать не консервує, а творить. І надихає творити.
"Благодать Святого Духа не тільки очищає, але й оживотворює; не тільки просвічує, але й творить нове життя"
(св. Григорій Палама, Тріади, I.2.4)
Тому Афанасій Великий — юний диякон — вистояв проти Арія, маститого проповідника з власним плейлистом богословських пісень і натовпом фоловерів на причалі. Бо істина не в досвіді, а в житті. У присутності. У здатності щогодини чути Слово і відповідати новим рухом. Новим актом віри. Новим словом.
"У кожному, хто причащається Божественного світла, починається рух, який несе його понад себе"
(св. Григорій Палама, До Варлаама, ІІІ.1)
Християнство — це не релігія "як було завжди". Це віра в Того, хто творить все нове. Це сила починати. Вставати. Світитися. Слухати. І — квітнути, навіть серед війни, безумства та кам'яних стін.
Тому не бійся бути молодим. Не бійся бути живим. Не бійся бути тим, хто вивертає мертвий порядок — і проростає з нього. В ім’я Того, Хто не просто був, але є і буде, бо наш Бог - Бог живих, а не мумій.
"Бог постійно створює, і Його дія — не минуле, а присутнє"
(св. Григорій Палама, Про Божественні енергії)
Творити — це не гріх.
Це покликання.
Розцвітати — це не слабкість.
Це слава.
Ти створений не для повторення,
а для сходження.
Щогодини, щохвилини — хай буде нове.
Бо це — від Нього.
Йти не за обіцянками, а за Ним
"Що Ти даси мені? Я ж ходжу бездітний"
(Бут. 15:2)
Так говорить Аврам. Вже після всього.
Після жертовників, після походу з Уру Халдейського, після перемоги над чотирма царями, після звільнення Лота, після того, як відмовився від дарів Содому і від усього світу.
Після довгих років очікування.
Після того, як Бог мовчить.
І все, що Аврам має — це обіцянка. Яку він чув не раз, але не бачив її здійснення жодного разу.
І от він — Божий друг — нарешті говорить те, що зазвичай ховаємо в глибині віри:
"Для чого мені все це? Обіцяне не приходить. Ти кажеш про нагороду — а я живу з порожніми руками. Що Ти даси мені, Господи?"
І Бог виводить його з шатра.
І показує не сина, а зорі.
І знову — слова, не дії.
І знову — надія, не виконання.
І Аврам вірить.
Але вірить уже не в сина. І не в обіцянку. І не в мрію.
А в Господа.
Вперше сказано:
"І він увірував Господу, і це зарахувалося йому в праведність" (Бут. 15:6)
Не в обіцянку про сина. Не в себе. Не в шлях.
У Господа.
Це і є віра.
Не довіра до майбутнього. А довіра до Нього.
Не очікування винагороди. А присутність у Його слові.
Не йти за мрією, навіть найсвятішою.
А за Ним.
Бо інакше наша віра стає релігією угод.
"Я молюсь — Ти даєш. Я служу — Ти виконуєш. Я терплю — Ти зобов’язаний."
Але Бог — не автомат виконання побожних бажань.
Він — Живий. Він — вірний. Він — Господь.
І саме тому варто йти за Ним,
навіть коли ніч, і особливо коли ніч.
Навіть коли не видно жодного плоду, і особливо коли немає жодного плоду.
Навіть коли все, що ти маєш — зорі, квіти і Його слово.
Бо не обіцянки творять нас новими.
А Господь, Який дає Себе — раніше, ніж виконання.
І той, хто йде за Ним — народжується вдруге,
навіть якщо ще нічого не народив у цьому світі.
І той, хто вірить Йому — уже є батьком величезного народу, навіть якщо ще не має жодної дитини.
"Що Ти даси мені? Я ж ходжу бездітний"
(Бут. 15:2)
Так говорить Аврам. Вже після всього.
Після жертовників, після походу з Уру Халдейського, після перемоги над чотирма царями, після звільнення Лота, після того, як відмовився від дарів Содому і від усього світу.
Після довгих років очікування.
Після того, як Бог мовчить.
І все, що Аврам має — це обіцянка. Яку він чув не раз, але не бачив її здійснення жодного разу.
І от він — Божий друг — нарешті говорить те, що зазвичай ховаємо в глибині віри:
"Для чого мені все це? Обіцяне не приходить. Ти кажеш про нагороду — а я живу з порожніми руками. Що Ти даси мені, Господи?"
І Бог виводить його з шатра.
І показує не сина, а зорі.
І знову — слова, не дії.
І знову — надія, не виконання.
І Аврам вірить.
Але вірить уже не в сина. І не в обіцянку. І не в мрію.
А в Господа.
Вперше сказано:
"І він увірував Господу, і це зарахувалося йому в праведність" (Бут. 15:6)
Не в обіцянку про сина. Не в себе. Не в шлях.
У Господа.
Це і є віра.
Не довіра до майбутнього. А довіра до Нього.
Не очікування винагороди. А присутність у Його слові.
Не йти за мрією, навіть найсвятішою.
А за Ним.
Бо інакше наша віра стає релігією угод.
"Я молюсь — Ти даєш. Я служу — Ти виконуєш. Я терплю — Ти зобов’язаний."
Але Бог — не автомат виконання побожних бажань.
Він — Живий. Він — вірний. Він — Господь.
І саме тому варто йти за Ним,
навіть коли ніч, і особливо коли ніч.
Навіть коли не видно жодного плоду, і особливо коли немає жодного плоду.
Навіть коли все, що ти маєш — зорі, квіти і Його слово.
Бо не обіцянки творять нас новими.
А Господь, Який дає Себе — раніше, ніж виконання.
І той, хто йде за Ним — народжується вдруге,
навіть якщо ще нічого не народив у цьому світі.
І той, хто вірить Йому — уже є батьком величезного народу, навіть якщо ще не має жодної дитини.
Панка важко образити.
Він зневажає ваші правила й очікування — і сміється з оточуючих.
Він визнає в собі темні сторони, іноді навіть гордо підсвічує їх і живе далі, граючи на струнах суспільної істерики.
Християнина образити неможливо.
Він вже давно побачив у собі грішника. Він щиро погодиться з вашими докорами, згадає ще десяток своїх падінь — і сміється.
Сміється із себе.
Не через байдужість, а через радість у Господі. Бо його провина вже принесена до джерела милосердя.
Пихату людину образити без проблем.
Кожне слово про неї, навіть випадкове, — вона носитиме, як отруту на грудях. Вона все міряє через себе, усе сприймає особисто. І не сміється. Ніколи. Бо самоіронія — це смирення в дії, а пиха — його повна відсутність.
"Якщо бачиш когось, хто сміється зі своїх падінь і з надією звертається до Бога — той ближчий до спасіння, ніж той, хто вважає себе правим і засуджує інших."
— святий Григорій Палама
Він зневажає ваші правила й очікування — і сміється з оточуючих.
Він визнає в собі темні сторони, іноді навіть гордо підсвічує їх і живе далі, граючи на струнах суспільної істерики.
Християнина образити неможливо.
Він вже давно побачив у собі грішника. Він щиро погодиться з вашими докорами, згадає ще десяток своїх падінь — і сміється.
Сміється із себе.
Не через байдужість, а через радість у Господі. Бо його провина вже принесена до джерела милосердя.
Пихату людину образити без проблем.
Кожне слово про неї, навіть випадкове, — вона носитиме, як отруту на грудях. Вона все міряє через себе, усе сприймає особисто. І не сміється. Ніколи. Бо самоіронія — це смирення в дії, а пиха — його повна відсутність.
"Якщо бачиш когось, хто сміється зі своїх падінь і з надією звертається до Бога — той ближчий до спасіння, ніж той, хто вважає себе правим і засуджує інших."
— святий Григорій Палама
Слава Божа — це людина, сповнена життя. (св. Іриней Ліонський)
Але життя — це не просто тиск у венах і глюкоза в мозку. Не просто біг по маршрутах, які нам малює світ та по маршрутках, які цей світ підсовує.
Бо є життя — і є симуляція. Є Світло — і є блимання померлих ліхтариків серед мороку.
Можна бути на ногах, мати розпланований тиждень, стабільну тривожність і топовий серіал у черзі — й водночас бути напівмертвим. Виснаженим, викрученим, порожнім. Бо всередині — не Бог, а "поточна повістка".
Але Бог не сотворив нас для режиму виживання. Не для того, щоб ми ковтали пил інформаційного сміття й називали це досвідом.
Він створив нас для слави.
А Його слава — це коли в тобі живе світло. Коли в тобі горить Слово. Коли ти живеш не від страху втратити, а від довіри Отцю, який усе наповнює життям.
Не впускай у себе темряву. Не пий з джерела безнадії. Не годуй серце тим, що продукує лише паніку, злість і втому.
Бог — не просто ідея.
Він — життя.
І Його слава — це коли людина починає світитись.
Але життя — це не просто тиск у венах і глюкоза в мозку. Не просто біг по маршрутах, які нам малює світ та по маршрутках, які цей світ підсовує.
Бо є життя — і є симуляція. Є Світло — і є блимання померлих ліхтариків серед мороку.
Можна бути на ногах, мати розпланований тиждень, стабільну тривожність і топовий серіал у черзі — й водночас бути напівмертвим. Виснаженим, викрученим, порожнім. Бо всередині — не Бог, а "поточна повістка".
Але Бог не сотворив нас для режиму виживання. Не для того, щоб ми ковтали пил інформаційного сміття й називали це досвідом.
Він створив нас для слави.
А Його слава — це коли в тобі живе світло. Коли в тобі горить Слово. Коли ти живеш не від страху втратити, а від довіри Отцю, який усе наповнює життям.
Не впускай у себе темряву. Не пий з джерела безнадії. Не годуй серце тим, що продукує лише паніку, злість і втому.
Бог — не просто ідея.
Він — життя.
І Його слава — це коли людина починає світитись.
Не на злобу дня, а на славу вічності
Останнім часом я майже не пишу про жахи, які нас оточують. Не тому, що їх нема. А тому, що ви й так усе це знаєте. Прочитаєте, побачите, почуєте. Навіть без мого коментаря.
А ще тому, що якщо зосереджуватися лише на видимому — на тому, що кричить з новинних стрічок і заголовків — ми станемо найнещаснішими з людей. Бо там — безнадія, там — істерика, там — безвихідь. І ще коментарі з диванною аналітикою.
А вихід — не в коментарях.
Вихід — у небо. У славу. У Бога.
У Того, Хто воскрес із мертвих, а значить — змінив і траєкторію цього світу. Ми живемо не за новинною хронікою, а за євангельським сюжетом.
Тому так, мої тексти іноді можуть здатися «не на часі». Але вони дуже навіть на вічності. А це — трішки важливіше.
Бо вічність — не потім. Вона починається тут. Зі слова, з молитви, з дихання в повітрі війни. З пісні, яку ти все одно співаєш, хоч навколо — розвалені стіни.
Тож якщо хочеш щось справді актуальне — відкрити серце Небу. Там ще жодного разу не було фейку. І ніхто не скасовував Радість.
Ми — не коментатори катастроф. Ми — діти Царства.
Останнім часом я майже не пишу про жахи, які нас оточують. Не тому, що їх нема. А тому, що ви й так усе це знаєте. Прочитаєте, побачите, почуєте. Навіть без мого коментаря.
А ще тому, що якщо зосереджуватися лише на видимому — на тому, що кричить з новинних стрічок і заголовків — ми станемо найнещаснішими з людей. Бо там — безнадія, там — істерика, там — безвихідь. І ще коментарі з диванною аналітикою.
А вихід — не в коментарях.
Вихід — у небо. У славу. У Бога.
У Того, Хто воскрес із мертвих, а значить — змінив і траєкторію цього світу. Ми живемо не за новинною хронікою, а за євангельським сюжетом.
Тому так, мої тексти іноді можуть здатися «не на часі». Але вони дуже навіть на вічності. А це — трішки важливіше.
Бо вічність — не потім. Вона починається тут. Зі слова, з молитви, з дихання в повітрі війни. З пісні, яку ти все одно співаєш, хоч навколо — розвалені стіни.
Тож якщо хочеш щось справді актуальне — відкрити серце Небу. Там ще жодного разу не було фейку. І ніхто не скасовував Радість.
Ми — не коментатори катастроф. Ми — діти Царства.
Завтра Троїцька поминальна субота, в неділю - Трійця.
Початок служб в ці дні - о 8.30.
Хто не може бути присутнім - пишіть імена в коментах.
За бажанням пожертви можна відправити на картки
Приват
Моно
PayPal [email protected]
Початок служб в ці дні - о 8.30.
Хто не може бути присутнім - пишіть імена в коментах.
За бажанням пожертви можна відправити на картки
Приват
4149 6293 5271 2897 Моно
4441 1110 4323 4644PayPal [email protected]
Трійця — Антивавилон. Свято щасливих
Одного разу люди вирішили збудувати вежу до неба. Щоб зробити собі ім’я, щоб не розпорошитися по світу, щоб усім нав’язати одну мову й один погляд на речі. Це називалося Вавилон. Будь-яка імперія, будь-яка диктатура завжди називається Вавилон.
Коли у Вавилон зійшов Бог, — все змішалося, бо Він виявив справжнє: люди не розуміють одне одного - і вежа, через відсутність порозуміння, впала сама собою.
Там, де кожен хоче бути правий, ніхто ніколи не буде почутий.
Пройшло багато часу. На п'ятидесятий день після Пасхи сталося інше зішестя — цього разу Святого Духа. І знову був вітер, і знову з неба. І знову в людях виявилося справжнє. Але цього разу — мови не змішалися, а з’єдналися. Дух Святий не навчав їх нових граматик — Він навчив їх чути серцем. І всі, хто бажав чути - зрозуміли апостолів.
Саме так діє благодать Святого Духа - виникає порозуміння.
Церква — це простір, де тебе розуміють. Простір, де мова — не зброя, а міст. Простір для тих, хто вміє спілкуватися.
Трійця — це свято спілкування. Свято глибокого порозуміння. Це не просто вшанування Бога у трьох Особах, це радість про те, що любов, яка єднає Отця, Сина і Духа, здатна єднати і нас.
Вавилон — це коли я найвеличніший, і всі мають мене слухатись.
Трійця — це коли я слухаю іншого, бо в ньому промовляє Бог.
Щаслива людина — це та, що вміє чути. Та, яка говорить істину з любов’ю. Яка хоче порозуміння, а не розбрату. А нещасна — це та, що весь час доводить свою правоту, замикається в собі, ображається і мріє, щоб і всім було боляче, якщо хтось зробив боляче їй.
Ми — Церква. Ми — ті, хто шукають. Ті, хто слухають. Ті, хто розуміють.
Бо Дух Святий діє саме там, де люди наважуються відкрити не тільки рота — а й серце.
Трійця — це свято тих, хто хоче чути. Тих, хто шукає сенсу, а не слави. Тих, хто будує стосунки, а не бетонну велич.
І саме тому Трійця — свято щасливих. Бо щаслива людина — це та, яка не боїться слухати. Не боїться зрозуміти. Не боїться сказати «пробач» або «дякую».
А є й інші. Імперські будівельники. Вавилонські прораби. Ті, що знов і знов кладуть людські життя в основу своєї гордині. Вони все ще думають, що зможуть побудувати ту кляту вежу.
Ми з тих, хто говорить — і хоче бути почутим. З тих, хто слухає — і розуміє. З тих, хто будує не імперію, не корпорацію, а Церкву. Не моноліт — а живу спільноту Духа. Тіло Христове.
Зі святом Трійці, парафіяни.
Говоріть одне з одним. Слухайте серцем. Будуйте з Богом.
Одного разу люди вирішили збудувати вежу до неба. Щоб зробити собі ім’я, щоб не розпорошитися по світу, щоб усім нав’язати одну мову й один погляд на речі. Це називалося Вавилон. Будь-яка імперія, будь-яка диктатура завжди називається Вавилон.
Коли у Вавилон зійшов Бог, — все змішалося, бо Він виявив справжнє: люди не розуміють одне одного - і вежа, через відсутність порозуміння, впала сама собою.
Там, де кожен хоче бути правий, ніхто ніколи не буде почутий.
Пройшло багато часу. На п'ятидесятий день після Пасхи сталося інше зішестя — цього разу Святого Духа. І знову був вітер, і знову з неба. І знову в людях виявилося справжнє. Але цього разу — мови не змішалися, а з’єдналися. Дух Святий не навчав їх нових граматик — Він навчив їх чути серцем. І всі, хто бажав чути - зрозуміли апостолів.
Саме так діє благодать Святого Духа - виникає порозуміння.
Церква — це простір, де тебе розуміють. Простір, де мова — не зброя, а міст. Простір для тих, хто вміє спілкуватися.
Трійця — це свято спілкування. Свято глибокого порозуміння. Це не просто вшанування Бога у трьох Особах, це радість про те, що любов, яка єднає Отця, Сина і Духа, здатна єднати і нас.
Вавилон — це коли я найвеличніший, і всі мають мене слухатись.
Трійця — це коли я слухаю іншого, бо в ньому промовляє Бог.
Щаслива людина — це та, що вміє чути. Та, яка говорить істину з любов’ю. Яка хоче порозуміння, а не розбрату. А нещасна — це та, що весь час доводить свою правоту, замикається в собі, ображається і мріє, щоб і всім було боляче, якщо хтось зробив боляче їй.
Ми — Церква. Ми — ті, хто шукають. Ті, хто слухають. Ті, хто розуміють.
Бо Дух Святий діє саме там, де люди наважуються відкрити не тільки рота — а й серце.
Трійця — це свято тих, хто хоче чути. Тих, хто шукає сенсу, а не слави. Тих, хто будує стосунки, а не бетонну велич.
І саме тому Трійця — свято щасливих. Бо щаслива людина — це та, яка не боїться слухати. Не боїться зрозуміти. Не боїться сказати «пробач» або «дякую».
А є й інші. Імперські будівельники. Вавилонські прораби. Ті, що знов і знов кладуть людські життя в основу своєї гордині. Вони все ще думають, що зможуть побудувати ту кляту вежу.
Ми з тих, хто говорить — і хоче бути почутим. З тих, хто слухає — і розуміє. З тих, хто будує не імперію, не корпорацію, а Церкву. Не моноліт — а живу спільноту Духа. Тіло Христове.
Зі святом Трійці, парафіяни.
Говоріть одне з одним. Слухайте серцем. Будуйте з Богом.