Останнім часом мені з метою реалізації одного там мого проекту доводиться багато займатися фандрейзингом. Пітчити всяких бізнесменів і розповідати їм, чому саме наш проект збс і потрібний для перемоги.

Виходить, але не дуже. Люди такі ну да, ну да, яка штука потрібна ахуєнна, розумію. До побачення. Не всі, але. Я не до того, що мені потрібні ваші гроші та інвестиції, я до того, що схоже, ми стали забувати головну причину, з якої ми взагалі займаємося війною.

Не патріотизм, не безмежна журба за долю неньки-України, не ненависть до Путіна, не громадянський обов'язок. Нє.

Ми цим займаємося, тому що інакше ми помремо. Нас всіх уб'ють. Або не всіх, а когось. Але невідомо, кого саме. Лікаря вірогідніше за все уб'ють. Електрика уб'ють. Хто постив волонтерські збори - точно всіх уб'ють. Хто в ТРО в лютому записався - точно всіх уб'ють.

Бізнесменів уб'ють одразу після військових і перед волонтерами.

Вадатурському прямо під час гарячої фази війни ракету прямо в дім не пошкоджували. Тому що він важлива військова ціль.

Якщо ми закінчимо війну якимось позорним миром, якось домовимося з Путіним про щось за підтримки світового співтовариства, щось він нам пообіцяє і у нас настане мир - от тоді ми й охуїємо. Кожен отримає свої півлітра новічка в штани і ракету в фюзеляж. Спитайте Пригожина, він одного разу домовився з Путіним.

Український бізнес є однією з причин поразки путінського бліцкрігу. Середня ланка прийняття рішень, розгалужена, нескоординована, об'єднана спільною метою - причина поразки. АЗС, які зливали топливо в степ, щоб не можна було заправити колонну російської техніки - причина поразки.

І всім нам за це РФ буде мститися завжди. Кожен з нас отримає свого Мішкіна і Чепігу. Просто сьогодні це тил, і війна на передовій, але якщо справа дійде до перемир'я, то тилу не стане, буде час для диверсій і саботажу.

Тому я рекомендую всьому цьому янг бізнес клабу, олд бізнес клабу і медіум вел бізнес клабу пригадати, чому ми на війні. Ми на війні, тому що нас не питали, де ми хочемо бути. Опції миру не було ні для кого з нас. І для вас її немає. І не буде.

Мир вас уб'є. Не чекайте миру. Інвестуйте в перемогу.

Мої друзі знають, що у мене є улюблений гурт. «Тимчасова Назва».

У цій назві – вся суть колективу. Вони рідко пишуть альбоми. Мало коли дають концерти. У звичайному житті хлопці займаються зовсім різними речами. Один – інженер. Інший – хірург. Третій – бармен. Але час від часу вони збираються разом – і знову стають «Тимчасовою Назвою». Гуртом, який співає пісні на вірші Сергія Жадана.

Завтра у них у Києві концерт. У Docker-G Pub (Набережно-Хрещатицька, 5/13). Це Поділ.
1 листопада. 19.00
Вхід вільний

Якщо ви шукали плани на вечір середи – повірте, вам варто туди навідатися

В середине апреля я написал пост с описанием трех вариантов итогов наступления:

1) "Будет быстро"

2) Наступление будет идти, но идти тяжело

3) Наступление будет неудачным

Об окончании наступления никто не сообщал, бои на юге продолжаются, работа наших ДРГ на левом берегу Херсонской области идет, но, судя по динамике изменений на карте, пока все завязло.

Причины повторять не буду, если что - можете еще раз прочитать статью и комментарии Залужного для The Economist.

Генерал Тарнавский называл минимальной целью наступления взятие Токмака. До него пройдена где-то треть пути, поэтому о достижении цели говорить не приходится.

Но при этом нельзя сказать, что все пропало. Серьезные потери техники у ЗСУ были только в первую неделю наступления. После чего ситуация выровнялась, и за 5 месяцев боев на юге осинтеры насчитали у российской армии большие потери, чем у украинской. И это при том, что мы наступали, а они оборонялись.

Худшей ситуацией было бы, если бы наши бригады самоуничтожились, а российские резервы смогли перейти в контрнаступление. Этого не произошло.

То есть на этот момент обе стороны лучше обороняются, чем наступают. Собственно, об этом и были комментарии Залужного.

В общем, если вернуться к апрельскому посту, ситуация находится около моих опасений:

"Все будет тяжко, а продвижение окажется не настолько большим, чтобы впечатлить жаждущих безвариантной победы".

Что будет дальше, загадывать сложно. Можно только сказать, что и ЗСУ, и российская армия на этот момент сохраняют боеспособность. И независимо от того, движется линия фронта или нет, можно наносить противнику потери. Бурное развитие fpv-дронов показывает, что сколько бы ни было бронетехники, дронов все равно больше.

Поэтому нам нужно поддерживать ЗСУ, надеяться на одобрение нового бюджета помощи Украине в Конгрессе США и не натворить дичи во внутренней политике.

Сейчас на первый план выходит психологическая устойчивость в обществе. Она у нас в последнее время серьезно хроманула, поэтому в очередной раз призываю всех не заниматься херней ради хайпа.

Максимально тупо проваливать "внутренний фронт", когда ЗСУ продолжают успешно уничтожать врага на фронте реальном.

Це текст написала людина, якій я повністю довіряю - Olga Krychynska. Вона с перших днів війни допомагає ЗСУ і ледь не стала жертвою тих, кто вирішив заробити на волонтерах, які шукають дрони. Там є призвища - щоб ви теж не потрапили цим людям на гачок:

«Схема, в яку я потрапила, проста і вже обкатана: шахраї беруть кілька замовлень та успішно доставляють коптери за дивовижно приємними цінами впродовж певного періоду. Довіра вибудовується безмежна. А далі учасники цього злочинного угрупування набирають базу волонтерів та військових і, взявши з них замовлень на мільйони гривень, годують обіцянками впродовж кількох місяців, перекладаючи провину на посередників/фопів/постачальників/митників і тд.

Причини затримки часом зрозумілі й прості, а інколи фантастичні та неможливі. Що це? Піраміда, ігри з криптовалютою, звичайний кидок – розбиратиметься слідство. Заяви пишуться, сюжети готуються, розголос потрохи працює і деяким жертвам почали повертати певні суми.

Дійові особи в моїй особистій історії (насправді учасників більше, я ж «знайома» лише з трьома): ФОП Матякіна О.О. (проживає в Туреччині), її довірена особа, яка реалізовувала кошти, скинуті на рахунки Матякіної – Приступа Ірина (як виявилося, шахрайка з багатим досвідом, також відома за ім’ям Каріна, відкрила свій власний салон краси в Ковелі Beauty Zona (чудовий вибір назви)), посередниця-волонтерка Ані Саакян (саме через неї я замовляла дрони), яка зараз намагається сприяти вирішенню питання і визнає провину «по глупості» (так само довірилася не тим людям).

Так, моє питання успішно вирішене. Але залишається кілька десятків жертв (загальна сума «кидка» – близько 2 мільйонів доларів). Я хочу допомогти чим можу всім, хто встряг у цю історію (найстрашніше, що я рекомендувала цих людей іншим волонтерам), а головне – попередити тих, хто прямо зараз ловиться на цей гачок.

Якщо ми усі докладемо зусиль до розголосу (єдиний шлях повернення грошей, як показує практика) – ми врятуємо чимало волонтерів та військових. Єдиною прикрасою лише для цих людей мають стати кайданки»

У меня есть инсайд от надежного источника (меня):

• 50% инсайдеров - бессовестные хайполовы,
• 25% - сознательные манипуляторы,
• 20% - доверчивые долбоебы.

Казарін невихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2023/11/9/7427918/

Олександр Соколовський: Як побороли корупцію в закупівлях МО? Дуже легко. Там просто вже декілька місяців майже перестали закупати річове майно!

Як результат - наші нові мобілізовані бійці дійсно вже получили зимову форму. Але тепер за свої гроші вимушені докуповувати то, чого багатьом не вистачає: білизну, підсумки, зимові черевики, спальні килими, матраси, подушки, ковдри, простирадла, тощо…

Додам, що зимові куртки на діючих військових МОУ видали, але якщо буде додаткова потреба, то на складах МО запасу вже нема і новим мобілізованим видавати буде нічого. Я вже не кажу, що давно треба було переглядати діючи з мирного часу норми носки, бо зрозуміло, на фронті неможливо мати один комплект форми на рік. Що робити бійцю, коли форма сира, або зіпсувалась чи порвалась в бою?

Но головне те, що ми маємо на сьогодні такі величезні проблеми:
- ГШ і його служби тилу дають на МОУ потреби;
- гроші на ці закупівлі є в бюджеті (і навіть додатково у резервному фонді);
- але з приходом в МО нового керівництва їх навіть бояться брати. Бо це відповідальність. І «як би чого не вийшло»…

Тому незважаючи на те, що стараннями Мінекономікі та небайдужої Дани Ярової з травня 2023 всі закупівлі речового майна МОУ вже на Прозорро, незважаючи, що завдяки жорсткої конкуренції вітчизняних виробників ціни поставок зараз мінімальні і в 2023 значно нижче ніж у 3-4 кварталі 2022 (а якщо порівнювати з закупками китайсько-турецької продукції в 2022 - то вдвічі дешевше!), відповідальні в МО чомусь чекають, коли запрацює нова Агенція закупівель в сфері оборони під керуванням Арсена Жумаділова. Але це станеться не раніше 2-го кварталу 2024. І то, якщо бистро пройдуть потрібні узгоджувально-бюрократичні процедури. А що робити до того з негайними потребами? Бо вже зараз склади майже пусті.

І якщо терміново не почати приймати рішення, то гарантую - не пройде і місяця, і всі (як це було навесні 2022) почнуть кричати, що немає броні, немає форми, немає касок, волонтери - рятуйте! Бо пора зрозуміти: якщо під час війни нічого не робити - це не менший злочин, коли посадові особи вибудовують схеми, щоб щось вкрасти!

Вітчізняні виробники легпрому, які спеціалізуються на виробах для військових (а це дуже непрості вироби, бо у всіх відомствах доволі складні ТУ) нажаль здебільшого хто з жовтня, хто з листопада простоюють, лише єдиниці можуть позволити собі працювати на склад. Це може привести к тому, що коли у МО з’являться (а вони з’являться!) негайні потреби, то знов, як і рік тому, доведеться втридорога закупати продукцію у імпортерів, за валюту, по передоплаті (яку в цьому році не давали навіть частково вітчизняним виробникам), та сумнівної якості.

Не хотів «виносити сор», але пора вже голосно про це все казати, бо буквально декілька простих але негайних менеджерських рішень уповноважених осіб МОУ можуть врятувати ситуацію.

Ця зима може виявитися складнішою, ніж попередня.

Справа не лише у ресурсі енергомереж. Цілком можливо, що вони прикриті, а резерви відновлення накопичені. Справа не у кількості протиракет. Припустимо, їхній запас пропорційний тому, що встиг наштампувати наш супротивник. Проблема в тому, що ми входимо в цю зиму з очевидно меншим резервом психологічної стійкості – і з очевидно більшою колективною втомою.

Минула зима наступала на тлі воєнних тріумфів. З кінця лютого українська армія встигла вибити ворога з Київської, Чернігівської та Сумської областей. Відбила острів Зміїний. Провела Харківський контрнаступ та звільнила Херсон. На той момент країна жила з відчуттям, що закінченню війни заважає лише погода. Що тільки-но зима зміниться стійким теплом – ворог буде розбитий і відкинутий.

Воєнні підсумки цього року найкраще підбив Валерій Залужний. Українського бліцкригу не сталося. Натомість країна була свідком завзятих боїв на півдні та сході. Росіяни зробили висновки з власних помилок – і в другу воєнну зиму Україна входить із меншими приводами для ейфорії. Це вже не спринт. Це марафон.

Воєнні перемоги здатні бути анестезією для суспільства. Затьмарюють розбіжності, пом'якшують протиріччя. У перемоги безліч батьків, тому кожному вистачить місця, щоб постояти в її тіні. Все складніше, коли йдеться про збереження на фронті позиційного статус-кво. Суспільству встигли наобіцяти перемог – і тепер у нього фрустрація. Найродючіший ґрунт для сезону полювання на відьом.

У країні є кілька потенційних ліній розколу. Між тими, хто на фронті, і тими, хто в тилу. Між військовим керівництвом – і політичною верхівкою. Між нинішнім президентом і командою його попередника. Є теми, які здатні перманентно розбурхувати країну – корупція, Арестович, мобілізація, Фаріон. Все перераховане гарантує хайп, перегляди та підписників. Кожна з тем – це публіцистичний чорнозем: встроми палицю, і вона зацвіте.

Чим менше новин з фронту – тим більше новин з тилу. Кожен політичний табір опиниться перед спокусою зміцнити свої позиції за рахунок конкурента. Причому ініціаторами внутрішньої гризні можуть не обов'язково бути перші особи кожного з таборів. У ролі застрільників може виступати будь-хто. Політтехнологи, які мріють про вибори. Політики, які розраховують на продовження кар'єри. Блогери, які мріють про підписників. Нардепи, які прагнуть уваги. Обивателі з комплексом месії та люди, які не чули про ефект Даннінга-Крюгера.

Одні почнуть писати в соціальних мережах. Інші даватимуть хвилюючі інтерв'ю. Треті почнуть "зливати інсайд" іноземним журналістам. Кожне викриття збиратиме менше переглядів, ніж початкове вкидання. Кожне одкровення "залишатиме осад". Якоїсь миті все це стане тим, про що ще 1949 року писав американський соціолог Роберт Мертон. Самоздійснюваним пророцтвом.

Мертон писав про те, що спершу помилковий опис ситуації може впливати на поведінку людей. Провокувати їх на нові вчинки – внаслідок яких пророцтво здійснюється. Так, чутка про загрозу банкрутства банку може призвести до паніки та до банкрутства. Зрештою наша поведінка визначається не реальністю, а тим, що ми про неї думаємо. Якщо люди вважають якусь ситуацію реальною, вона стає реальною за своїми наслідками.

Крім того, ЗМІ реактивні. Вони не створюють повістку, а слухняно йдуть у її фарватері – навіть якщо вона народжена в соціальних мережах. Це означає, що кожне інтерв'ю міститиме питання про розкол. Кожна гостьова студія стосуватиметься теми протистояння. Кожному спікеру запропонують висловитися вголос із приводу болючої теми. Кількість згадок викличе ефект снігової кулі. Рік тому в нашій країні в конфлікт армії та влади вірили 14%. Нині – 32%. Десь у Москві відкривають шампанське.

У нашому випадку "самоздійснюване пророцтво" може запропонувати нам цілу купу наслідків на вибір. Ворожнеча між чиновниками та генералами. Втрата владою легітимності. Впевненість фронту в зраді тилу. Кожен сценарій в умовах війни загрожує катастрофою. Жоден варіант не має опції гепі-енду.

У разі краху кожна крапля оголосить себе невинною в потопі.

Ті, хто вбивають сьогодні в країну клин, твердитимуть про свою непричетність. Винен завжди інший, а тому власна нездатність промовчати буде оголошена подвижництвом, а чужа – крикливством. Ми просто опинимося всередині рольового сценарію столітньої давності. Українці й так не можуть похвалитися особливою довірою до владних вертикалей. А торпедувати цю довіру з кожним наступним місяцем позиційної війни ставатиме дедалі легше.

Вже неважливо, хто першим почав говорити про протистояння. Важливіше те, хто першим покладе край чуткам. Якщо ви не заповнюєте інформаційний вакуум – за вас заповнить його хтось інший. Ми не матимемо іншої влади до кінця повномасштабної війни. Влада не матиме іншого військового керівництва до кінця активної фази бойових дій. Іноді єдина перемога, яка світить персональному его – це піррова.

Громадська думка – це стихія. Сперечатись із нею – все одно, що намагатися шмагати море. Але висота хвиль залежить від тих, хто ухвалює рішення. Політики. Чиновники. Головні редактори. Лідери думок. Рівень солідарності та згуртованості країни залежатиме від того, чи здатні ці люди на "водяне перемир'я".

Через рік ми стежитимемо за спробою переобрання Дональда Трампа. Того самого, що хотів за будь-яку ціну залишитися при владі. Того самого, що мріє за будь-яку ціну повернутися до влади. Багато хто приписує йому злопам'ятність, месіанство та нездатність визнавати власні помилки.

Так ось. Трампісти в нас уже є, але вакансія українського Дональда Трампа досі вільна. І дуже не хочеться, щоби хтось, сам того не помічаючи, зайняв її.

На нас і так чекає непроста зима.

Мацарський вихідного дня

https://theins.press/history/266335

Название для «Двойных стандартов» придумал он

Он любит Ближний Восток, сложные книги и дочку. Божится, что после войны пойдет работать пивным сомелье. В сундуке, который подарил ему Башар Асад, - хранит переписку с Андерсом Брейвиком.

Он успел объездить много чужих войн. Катался по Сирии с повстанцами, тусил с Пешмергой в Иракском Курдистане, летал на Фукусиму после катастрофы и сидел на допросах в Секторе Газа. Я не теряю надежды, что жадность когда-нибудь возьмет верх над ленью и он напишет бестселлер.

Он любит братьев Коэнов и «Братьев Блюз». Рассказывать истории и попадать в них. Никто не бесит меня так как он - и порой я грожусь, что женюсь на его дочери и отыграюсь на его внуках. Тогда Юра прищуривается и говорит, что в этом случае в моем распоряжении останутся лишь две фразы: «Извольте, папенька» и «Позвольте, папенька».

Мы познакомились в 2015-м и начали вместе работать в 2020-м. За два предвоенных года успели сделать четыреста эфиров. 26 февраля мы должны были свинтить на Западный берег реки Иордан, но вместо этого 25-го ушли в военкомат.

А сегодня у Мацарского день рождения.

Друга Пунічна війна. Рим проти Карфагену. Класична історія. Перші два роки війни для Риму складаються відверто погано. У чистому полі Ганнібал б’є римлян. У цей критичний момент римляни обрали командувачем Фабія Максима, спокійного, виваженого, обережного чоловіка. 

Фабій Максим спокійно, виважено і адаптивно воював з ворогом, який на той момент мав перевагу. За що отримав прізвисько Кунктатор, “повільний”. Але свій ефект це дало.  

Але для римлян такий стиль війни вважався ганебним. Вони вирішили повернутися до рішучих дій, популісти під лозунгами «розгромити карфагенян одним рішучим ударом» прийшли до влади і вирішили воювати «як діди».

Консул Варрон привів римську армію на поле біля міста Канни і зазнав нищівної поразки. Канни фактично знищили римську армію. Ситуація була настільки відчайдушною, що довелося звільняти злочинців і давати свободу рабам, якщо вони згоджувалися воювати за Рим. Бо після битви значна частина Італії перейшла на бік Карфагену. 

І довелося повертатися до Фабія Максима і його стратегії. Реалістичної, прагматичної. Інші помітні римські воєначальники тієї війни могли по іншому дивитися на потребу у “рішучих діях” - і Марк Марцелл, і Сципіон трохи пізніше були більш проактивними командувачами. Але вони ніколи більше не вдавалися до таких авантюр як під Каннами. І якось домовлялися з Сенатом і між собою щодо характеру ведення війни. 

Так, згодом римляни повернули політику, активізувалися епічні внутрішні розборки і конкуренція за голоси на виборах. Щоправда тільки тоді, коли їх перевага над Карфагеном була практично беззаперечною. 

Так, щоб завершити війну швидше і перемогою поводитися треба так, наче тебе чекає максимально складна і довга війна. Де ти не маєш права на дурниці, політичні ігри і різного пошиву популізм.

До чого я це. 

Переконаний, що нашому Фабію Максиму - тобто Валерію Залужному - найбільше шкодить намагання зробити з військового технократа і професіонала - частину політичного порядку денного. 

Можливо, колись він захоче бути політиком. Але зараз немає нічого більш шкідливого ніж гра у “Залужного - політика”. 

Чому це погано? Поки Залужний - військовий професіонал - він сприймається і оцінюється як професіонал. Усіма - політичним керівництвом, міжнародними партнерами, армією і суспільством. Якщо ж вам, тим, хто намагається зробити з нього політика вже зараз це вдастся - його легітимність як професіонала буде анульовано. Бо політика інші політики сприймають виключно у такій ролі. Це логіка процесу.

Йдеться про дві групи:
1. Одні хочуть зробити Залужного політиком тому що не люблять Зеленського. І хочуть протипоставити головнокомандувача верховному головнокомандувачу. Якщо ви досягнете успіху - у нас буде мінус головнокомандувач. 

2. Ті, хто продають Зеленському ідею змінити Залужного заради “успіхів на фронті” або щоб повісити на нього незавершення війни цього року мають розуміти одне: з моменту, коли місце Залужного отримає інша людина вона вже ніколи не буде сприйматися як незалежна фігура. Вона буде одиницею ОП. Помилки чи невдачі на фронті будуть каналізуватися не у цю фігуру і її репутацію, а у репутацію виключно президента. І в армії ця людина буде сприйматися вже не як професіонал, а як людина політиків. З усіма наслідками

Обидві групи роблять спільну шкідливу річ - вони політизують те, що не треба. До кінця війни Залужний - військовий професіонал. Чию легітимність не треба атакувати дрібними політичними амбіціями обох груп. 

У нас немає іншого вибору, ніж довіряти людям, які зараз керують українською державою та українською армією. А у них немає вибору, ніж довіряти один одному і своєму суспільству. 

На фоні психологічної втоми бажання перемогти “пошвидше” і взагалі бажання робити дурниці зростає. Але зараз - саме час проявити терпіння, витримку і адекватність. В іншому випадку ми або війну програємо, або втратимо багато життів, які могли не згубити. 

Тому всі учасники цього забігу. Приберіть свої амбіції, симпатії, антипатії подалі. Це справді - неначасі. 

Dixi. 

Підписатися на Богданова

Інтрига!

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2023/11/19/7429289/

Культурна дистанція. Наріжний камінь у фундаменті нашої війни.
 
Культурна дистанція народів може бути різною. Наприклад, між українцями та норвежцями культурна дистанція буде явно більшою, ніж між українцями та білорусами. Тому що кириличний алфавіт. Тому що простір православної культури. Тому що східна Європа, географічне сусідство та слов'янські народи. Українці здатні зрозуміти білорусів без перекладу – на відміну від португальців чи греків. Але величина культурної дистанції визначає не тільки здатність розуміти одне одного. Іноді вона визначає ще й швидкість асиміляції.
 
Барбара Такман у книзі "Серпневі гармати" писала про передумови Першої світової війни. Серед іншого, вона згадувала про анексію Німеччиною французьких Ельзаса та Лотарингії за підсумком франко-прусської війни 1870 року. Бісмарк був проти цього кроку, стверджуючи, що нові території стануть ахіллесовою п'ятою Німецької імперії. А коли Генеральний штаб наполіг на анексії, Бісмарк радив надати мешканцям Ельзасу та Лотарингії якомога більшу автономію, бо "що більше вони вважатимуть себе ельзасцями, то менше – французами".
 
Культурна дистанція між французами та німцями була надто великою. Берлін не міг переконати мешканців анексованих областей у тому, що ті відтепер – німці. Єдиний шанс був у тому, щоби замінити національну ідентичність ельзасців – регіональною, але до Бісмарка не дослухалися.
 
Німеччина керувала колишніми французькими територіями як "Рейхсляндом" – приблизно так само, як і африканськими колоніями. Такман пише, що в результаті німецькі чиновники озлобили і без того нелояльне населення і про жодну інтеграцію в імперію вже не йшлося. В Першу світову ельзасці та лотарингці відмовлялися воювати в складі німецької армії, а в 1918 році за підсумками Версальського миру території повернулися до складу Франції.
 
Культурна дистанція між народами – фактор, що визначає логіку та поведінку як окупованих, так і окупантів. І особливість нашої війни в тому, що Росія відмовляється визнавати культурну дистанцію між росіянами та українцями.
 
Фрази про "один народ" – це ж не формула тролінгу. Це державна стратегія. В рамках якої українцям відмовляють у праві на інакшість. У рамках якої на окупованих територіях спершу знищують носіїв української ідентичності, а решті пропонують оголосити себе росіянами. Спочатку прибирають тих, хто є носієм культурної дистанції, а потім душать в обіймах тих, хто залишився. І ставку Москва робить саме на те, що слов'янська етномовна спільність, кириличні алфавіти та простір православної культури – цілком достатні для поглинання та розчинення.
 
Всі останні тридцять років російської політики в Україні – це спроба стерти культурну дистанцію. Звідси – ідеї другої державної мови та спільні підручники історії часів Табачника. Звідси ж – боротьба з окремою українською церквою та просування громадянської релігії під брендом "Велика Вітчизняна війна". Москва всіма силами гальмувала культурну емансипацію і готова була залишити українській культурі лише роль такої собі регіональної особливості – з варениками, шароварами та обов'язковим культом Переяславської ради.
 
Всі ці тридцять років Україна протиставляла Москві свої спроби збільшити культурну дистанцію. Окремий патріархат та єдину державну мову. Політику національної пам'яті та власний пантеон героїв. Новоюліанський календар та навіть колір беретів в українській армії. Іноді навіть безглузді ідеї – на зразок переходу на латинський алфавіт – були нічим іншим, як тією самою спробою збільшити культурну дистанцію. Прагненням відокремити ідентичність та спробою прокреслити кордон. Той самий кордон, який Москва не полишала надій стерти.
 
Культурна дистанція визначає складність асиміляції – зокрема добровільної. Після анексії Криму окупаційна влада провела на півострові перепис. Згідно з результатами якого, кількість кримських татар на півострові залишилася незмінною – близько 13%, а ось кількість українців за вісім місяців скоротилася на 10% (з довоєнних 25% до 15%). Мова, етнічність, національна пам'ять та релігійний чинник спрацювали у першому випадку.

А відсутність усього перерахованого – у другому.
 
Цілком імовірно, що Москва розраховувала на порівнянну швидкість асиміляції й на інших окупованих українських територіях. Але особливість короткої культурної дистанції в тому, що це фактор, який працює в обидві сторони, а зміна ідентичності – це двосторонній процес.
 
За даними радянського ще перепису 1989 року, 11,3 мільйона жителів України ідентифікували себе як росіяни. Ймовірно, значну частину з них складали русифіковані українці, але це не так важливо, якщо зважити на те, що культурна ідентичність – це завжди питання персонального вибору. Величина культурної дистанції дозволяла їм без особливих проблем інтегруватися в українське суспільство, а тому вже 2001 року три мільйони з них обрали українську ідентичність замість російської.
 
Зміна ідентичності була питанням персонального вибору. Вона не вимагала зміни конфесії, інтеграція не ускладнювалася фенотиповими особливостями й навіть знання мови та історії стало значним фактором лише десятиліття по тому.
 
Усі ці роки персональний вибір визначався сумою подій, що відбувалися в індивідуальних біографіях. Українські росіяни жили в країні, обурювалися рівнем корупції, виходили на протести, реагували на вторгнення в 2014 та 2022, волонтерили та йшли до армії. Якоїсь миті сума вчинків стає важливішою за мову дитинства – і про колишню ідентичність починає нагадувати хіба що закінчення прізвища.
 
Національність виявилася не рівнозначна світогляду. Багато з тих, хто став воювати на боці окупаційної російської армії, цілком міг би похвалитися українським родоводом. Але первинним виявилися або ностальгія за СРСР і "втраченою величчю", або ситуативний фактор соціального ліфта, здатний піднести тебе в умовах окупації на кілька поверхів вгору.
 
Ті, хто став на бік України, не завжди могли похвалитися українським бекграундом. Але первинним виявилося бажання захистити свій будинок та небажання жити за тоталітарними правилами. В очах Москви всі вони тепер – зрадники, які не погодилися з роллю іреденти. Кожен факт окупації супроводжується терором проти носіїв ідентичності – щоб потім асимілювати тих, хто у своєму житті готовий зосередитись на цінностях побутового виживання.
 
Саме тому, коли ми говоримо сьогодні про нашу війну, фактор культурної дистанції не вдасться скинути з рахунків. Російське "вирішення українського питання" полягає не так у фізичному геноциді, як у культурному. Тому що позбавлених національної ідентичності українців Кремль завжди зможе оголосити росіянами.
 
Ті, хто сьогодні борються на фронті, б'ються за те, щоб провести кордон між нами та ними. Будь-яка спроба скоротити культурну дистанцію так чи інакше працює на Росію. Будь-яка спроба збільшити – захищає від розчинення та поглинання. В когось буде спокуса сказати, що від поглинання захищає не культура, а армія – і він матиме рацію. Але в тому й особливість, що від ідентичності людей серед іншого залежатиме те, чи підуть вони у військкомати, коли настане час.

Біографія Тандиру (стисло)

Відповідно до європейського законодавства, польська влада зобов’язана забезпечити вільних рух українських вантажівок. Вимоги протесту - абсурдні, тим більш абсурдними є дії протестувальників. Якщо звісно вважати, що самоціллю протесту є реалізація тих абсурдних вимог.

Ще раз, організатором протесту є ультраправа Конфередація, конкретно Меклер. В березні цього року цей тіп вже організовував протест перевізників, тільки під Варшавою, блокуючи в‘їзд до міста. Тіп btw з мінімальною політичною підтримкою.

Вимоги в березні 2023 та зараз трохи відрізняються.

Чого протестувальники домагаються зараз:

1) Повернення регуляцій і обмежень, які існували до повномасштабної війни з росією (коли українські тіри могли їхати до Польщі тільки на підставі спеціального дозволу)

2) Аби польські перевізники могли користуватись українською електронною чергою.

В березні до 1) пункту йшло також вимога заборонити в’їзд тірам, які мають російську і білоруську реєстрацію.

Може звісно виглядати, що Меклер є таким собі захисником польських перевізників, але нє

Меклер діє на користь власного політичного капіталу та на користь Конфедерації. І вочевидь росії. Не те, щоб це був якийсь їбєйший політик. Він програв в 2019 році вибори до Сейму та вибори до Європарламенту, його відсоток підтримки мінімальний. Зараз в нього пік слави.

Людина абсолютно при цьому не знається на українському контексті, не те, щоб якось сильно ангажувалась в антиукраінську діяльність раніше, в сенсі до війни. Стандартні речі про те що ми всі бандерівці - не рахується. Компанію в 2019 будував не на шовінізмі. З початком повномасштабної війни маємо маніпулятивні «Хто сам собі в стані допомогти, може чекати на допомогу інших» та викреслення України з меж цивілізованого світу.

З початку страйку шовінізм проявляє активніше, особливо в себе на ФБ. В твітері ж показує свою нульову обізнаність в нашому контексті. Мустафа Найєм в нього різко став міністром транспорту, а походження Найєма - приводом для абсолютно кончених коментарів, що «Європа це не Афганістан».

В його протесті на кордоні беруть участь ну дуже мало людей. Настільки, що лідер Конфедерації має особисто займатись промоцією протесту в себе на сторінці, поширюючи ноунеймів з закликами долучатись. Натомість в Польщі для протесту, хоч б їх навіть 3 було - цього достатньо.

Не те, щоб ця ініціатива якось ЇБАТЬ ЯК розносилась по Європі. Те, що аналогічний протест насувається в Словаччині - результат дій все того ж Меклера, який особисто поїхав до країни, де праві проросійські сили перемогли, агітувати і організовувати подібне дійство на 🇸🇰🇺🇦 кордоні.

Минули вибори, результат Конфедерації просто смішний, участі в трансфері влади Конфедерація не приймає. Для них цей протест ідеальний, аби зберегти той мінімальний відсоток, що за них проголосував. Бо ж, «поки політики сваряться, тільки КОНФЕДЕРАЦІЯ бореться за перевізників».

Чому ситуація стала настільки критичною та чому про це не говорять настільки активно польські медіа та громадяни? З моєї перспективи відповідальність лежить на уряді (який без 5 хвилин як вже не уряд). Злочинна бездіяльність PiS призводить до браку розв’язання протесту, який можна вирішити доволі просто, особливо враховуючи що PiS та Konfederacja виступають об’єднаним правим фронтом.

Але ж нахуя вирішувати ситуацію, яка все більше стає настільки глобальною проблемою? Можна ж це лишити в спадок новому уряду, який зможе бодай щось вирішити з цим тільки тоді, коли трансфер влади врешті відбудеться.

Ви всі читали тред пані Ківі. Але, відверто, мене максимально дратували коментарі про те, які поляки нікчеми, про те, які вони всі кончені і як легко їх образити. Питання не до ВСІХ поляків. Відсоток безумовної підтримки України та українців зберігається надвисоким.

З приводу економічного фронту я вже все сказав - можу лише повторити

https://www.pravda.com.ua/articles/2023/07/15/7410059/index.amp

Давайте уявимо, що Захід зведе свою допомогу Києву до самих лише оборонних поставок. Обмежить дотації до українського бюджету. Зменшить кількість фінансової крові, яка щомісяця вливається в кровоносну систему української економіки. І що тоді? 

https://www.pravda.com.ua/articles/2023/11/24/7430124/

То, что Путин был готов закончить войну в марте 2022 путем переговоров - это, мягко говоря, бред.

Пока велись переговоры в Стамбуле, российские войска готовились выходить из северной части Украины, чтобы переместится на Донбасс и продолжить воевать там.

Россию на стамбульских переговорах представлял клоун Мединский, что само по себе говорит об их несерьезности. После окончания этой встречи Мединский несколько дней не мог дозвониться Путину, чтобы рассказать, как все прошло. Потому что Путину было похуй на эти "переговоры". Они были просто ритуальным действием. Если бы наша сторона после Бучи не прервала переговоры, они могли бы хоть каждую неделю проходить. Штук 50 меморандумов могли бы подписать. На ход войны это никак бы не повлияло.

В феврале 2022 Путин нацелился захватить всю Украину. Эти неадекватные планы стали следствием его личной упоротости и кретинического искажения картины мира. И эта упоротость никуда не делась.

В марте 2022 стало понятно, что этот план не реализуем, поэтому уровень посягательств снизился. Я писал об этом не раз, в том числе в посте под названием "Четыре войны Владимира Путина", повторяться не буду.

Ни на какие реальные переговоры Путин не пойдет до тех пор, пока не сочтет свою позицию доминирующей, а украинская сторона с этим согласится. Или наоборот - когда окажется перед угрозой разгрома. Ни то, ни другое пока не просматривается.

Поэтому до сих пор продолжается "третья война" - война за юг и Донбасс.

Путин надеется пересидеть, передавить, дождаться, когда моральный дух украинцев упадет, когда в США победит Трамп, когда в Европе изберут еще больше орбанов, когда помощь Украине будет железно парализована.

В этом вся суть момента.

Украина для Путина - как "моя прелесть" для Голлума. Просто так он от нее не откажется. Только если его хорошенько запинать.

Как минимум год на это у нас есть.