Давайте відверто. Методи ТЦК прямо пропорційні до вашого пофігізму

Якби всі приходили за повістками – не було б жодної потреби у «бусиках». Але три роки тилового існування привчили багатьох, що з війною можна не перетинатись – і люди сподіваються, що зможуть зберегти цей статус-кво. А оскільки зізнаватись у подібному непрестижно – вони як виправдання щоразу висувають своїй країні умови.

Одні вимагають спершу відправити на фронт поліцейських / депутатів / суддів. Інші пропонують збільшити зарплати військовим, щоб у ТЦК знову вишикувалися черги. Треті пояснюють своє небажання служити тим, що армія не відповідає їхнім високим стандартам.

В основі всіх цих пояснень – одна й та сама ідея, що воювати має хтось інший. Всі ці умови – насправді виправдання. Люди звикли, що війну тягне на собі хтось іще – і не прагнуть змінювати свій повсякденний ритм життя. Якщо їм приходить повістка – вони зазвичай відправляють її у смітник. Бо за це їм світить хіба що штраф. Дякуємо нашим законодавцям.

Щоразу, коли ви вимагаєте, щоб ТЦК були схожі на ЦНАП – ви просто хочете, щоб процес мобілізації вас не торкнувся. Тому що ЦНАП – це офіс, який чекає на ваш візит. А не зупиняє вас на вулиці, щоб перевірити документи.

Ті, хто хотів служити, вже служать. Саме тому рекрутинг не вихід – він забезпечує сьогодні відсотків п'ять від загальної потреби армії в людях. І якщо попередні три роки ви не одягали форму, то лише завдяки тим, що хтось одягнув її раніше за вас.

А тому так. Методи ТЦК прямо пропорційні до вашої поведінки. Ми всі хотіли б, щоб мобілізаційний процес відбувався цивілізовано і без ексцесів. Щоб ТЦК відправляли повістки, а люди за цими повістками приходили служити.

Але якщо чоловіки грають в хованки, то чому ви дивуєтесь, що ТЦК теж змушені грати в цю гру?

Співпрацювати з державою може тільки той, хто вважає її “своєю”. І це ще одна лінія розмежування в Україні.
 
Етичні системи часто народжуються з колективної сімейної пам’яті. Ти можеш не пам’ятати дідуся, засудженого до таборів за неправильний анекдот, але його пам’ятає твій батько. І він привчає тебе до думки, що будь-яка співпраця з вертикаллю – та ще й силовою – це табу.
 
1991-й рік пострадянські країни зустріли з однаковим відчуттям: за стандарт вважалася відстороненість від держави. Будь-яка форма співпраці з правоохоронцями – за донос. Будь-яке повідомлення про правопорушення – за “стукацтво”. Точкою розмежування було ставлення до держави. Якщо суспільство не вважає вертикаль за “свою”, то воно намагається від неї відповзати, вважаючи силовиків кастою, з якою краще не мати жодних справ.
 
В Україні ця реальність існувала аж до війни. Але від початку війни багато хто збагнув, що держава – це ще й батьківщина. Ті, хто вирішив змінити правила гри, рушили всередину системи: добровольцями в армію чи волонтерами в держоргани. Берлінський мур між горизонталлю та вертикаллю був зламаний. Нехай навіть локально.
 
Втім, інерцію ніхто не скасовував. Так само як і виплекану протягом століть традицію недовіри. А тому українське суспільство й далі поділяється на тих, хто вважає співпрацю з органами – “доносом”. І тих, хто сприймає це як нормальну взаємодію між тими, хто захищає, і тими, кого захищають.
 
І в цьому помежів’ї міститься ще один етичний розлом сучасної України. Битва тих, хто вважає державу своєю і готовий у неї інвестувати, проти тих, хто в державу не вірить і за свою не сприймає.
 
По суті, зараз вирішується питання про те, чи буде наступне покоління українців слухати радіо “Шансон”. Чи вважатиме інститути – своїми. І чи почне сприймати закон як спосіб досягнути справедливості.
 
Не поспішайте зі скепсисом. Врешті-решт, анекдоти про даїшників пішли в небуття разом із самими даїшниками.

«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/

Ліга вирішила зробити з посту невеличкий подкаст. Не маю нічого проти

https://www.liga.net/ua/society/opinion/yakshcho-vy-ne-ydete-do-ttsk-to-ttsk-yde-do-vas-abo-chomu-busyfikatsiia-nemynucha

Чуть подробнее про остатки танков у РФ.

▪️До вторжения танки сберегались на 24 базах. Сейчас большинство из них пусты, остатки сконцентрированы на 9 базах.

Спутниковые снимки баз, по которым и считают остатки, не все актуальны: 3 сделаны осенью 2024, 1 - в январе 2025, 5 - в мае 2025.

Что осталось - на картинке.

🟡 251 танк в "приличном" состоянии:

• 109 Т-62
• 142 Т-72Б

🟠 1804 танка в "плохом" состоянии.

Больше половины из них практически не восстанавливаются (Т-64 и Т-72 Урал/А). Остальные восстановить можно, но сложнее, чем "приличные".

🔴 1287 танков в "отстойном" состоянии.

Эти танки - мертвый груз.

В следующем посте напишу о динамике восстановления.

Давайте сравним остатки российских танков по состоянию на декабрь 2024 и на июнь 2025.

Только нужно понимать, что это приблизительные подсчеты, так как данные на декабрь 2024 составлялись на основании спутниковых снимков баз хранения, сделанных преимущественно осенью 2024, но некоторые были и старше, вплоть до 2023.

А данные на июнь 2025 - по снимкам, сделанным в основном в мае 2025, но некоторые январские и осенние.

Но так как "хвосты" старых данных соразмерны, подсчет не будет совсем отфонарным.

▪️Остатки танков: было => стало.

В "приличном" состоянии: 279 => 251 (-28)
В "плохом": 2001 => 1804 (-197)
В "отстойном": 1242 => 1287 (+45)
➖➖➖
Всего: 3522 => 3342 (-180)

То есть за полгода с российских баз хранения минуснулось 180 танков. Можно представить, что за год заберут 360.

Прибавляем к ним производство новых танков (90 Т-90М в год).

▪️Получаем 450 танков, которые предположительно будут доставлены на фронт в 2025 году.

Кстати, эти расчеты похожи на те, что наши ребята делали в марте - они считали, что поставки составят около 400 танков.

450 танков за год - это в среднем 38 танков в месяц.

То есть, если уничтожать (именно уничтожать, в потери от Генштаба записывают и повреждения) 40+ танков в месяц, танков на фронте будет становиться все меньше.

Есть только одна причина, почему может быть сложно уничтожить 40 российских танков за месяц - они и так уже крайне редко встречаются.

Небольшое послесловие к подсчетам танков.

Еще год-полтора назад осинтеры говорили, что к середине 2025 с танками у РФ будет жопа. И нарывались на комментарии, что за Уралом танковый Клондайк, который не закончится никогда.

Сейчас середина 2025. Танков на фронте почти не видно. И теперь идут комментарии, что это потому, что танки не нужны.

1) Танков на фронте мало, потому что получили пизды их активно выпиливали 3 года, и на базах хранения остался преимущественно мусор.

Давайте не обесценивать труд Сил обороны. Тысячи российских танков уничтожены. Тысячи. Безумные запасы истощены. Это охуенный результат, к которому долго шли.

2) То, что армия РФ продвигается и без танков - это не аргумент.

Она продвигается из-за наших проблем с огранизацией обороны, а не потому, что наступать без танков и ББМ охуенно. "Только лучше стало", ага.

Насколько я понял из слов тех, кто шарит, к чисто пехотным наступлениям нужно приспособиться - больше рвов, мин, колючей проволоки, минометов, пулеметов, боеприпасов к ним. Против бронетехники это бы не проканало, а против пехоты - вполне.

А организация такого противодействия у нас происходит неровно и с запозданием. Кроме всех других наших проблем.

Цю пляшку я купив в Бахмуті в 2021-му

Я тоді поїхав у відпустку на Донеччину. Привіз звідти кілька артефактів. Сіль з шахт Соледару. Фото з Сіверського Донця. І цей 18-місячний брют з заводу шампанських вин. Мої особисті сувеніри з Атлантиди.

В лютому 23-го я знову опинюсь в Бахмуті, але за зовсім інших обставин. Замість дефіциту Донеччини в моєму житті станеться її профіцит. А ця пляшка чекатиме вдома свого часу.

Зараз він настав. Я хочу її розіграти. Бо потрібні гроші на ремонт корча.

Вартість квитка - 200 грн. Якщо відправите 400 - це дорівнюватиме двом квиткам. Якщо 1000, то п’яти. Потім система автоматично визначить переможця, якому я відправлю цей брют. Шматочок нашого українського Бахмута.

Минуле іноді стає інвестицією в майбутне. Ця пляшка тому доказ


У нас є переможець І новий власник цього брюту. Це Ірина Заславець (донат від 23.06.2025). Система вже надіслала їй повідомлення, тому чекаю зворотнього зв’язку

Друзі, хочу подякувати вам усім. Це було дуже круто

За час служби в армії я двічі був за кордоном. Обидва рази — у відпустці. Обидва рази — на книжкових фестивалях.

Перший раз — у жовтні 23-го, у Франкфурті. Ажіотаж першого року російського вторгнення потроху згасав, і увага іноземців до українського стенда — теж. Іноземці приходили слухати українських авторів, прицінювалися до перекладних видань, але з аншлагами 2022 року це вже не йшло в жодне порівняння. Мене тоді запитали, де українські Гемінґвеї та Ремарки. Відповів, що всі вони просто зараз сидять в окопах під Авдіївкою.
 
Загальна інтонація найбільшого європейського книжкового ярмарку була співчутливою — і водночас відстороненою. Війна сприймалася як трагедія, вторгнення — як порушення всіх можливих правил. Але при цьому російсько-українська війна зчитувалася європейцями як щось локальне. Як щось, що не має прямого стосунку до їхнього майбутнього. «Ви не заслужили такої долі, ми вам допомагаємо, але наша допомога — це благодійність».
 
Вдруге я потрапив за кордон у березні 25-го. Це був Лейпцизький книжковий ярмарок. Знову — український стенд, знову — переклади та публічні дискусії. Але атмосфера при цьому відрізнялася від тієї, що панувала півтора року тому. Це відчувалося в інтонації запитань з аудиторії. Якщо 23-го наша війна сприймалася лише як «українська» — доволі далека від Європи та європейців, то в березні 25-го рамка інтересу вже суттєво змінилася. І причина цієї трансформації була очевидною — Дональд Трамп.
 
Після краху Варшавського блоку Європа звикла до того, що парасольку безпеки над нею відтепер тримає Вашингтон. Профіцит безпеки призводив до скорочення європейських армій. «Гармати» поступалися місцем «маслу», питання оборони — економічним темам. Повномасштабну війну європейські столиці зустріли з бонсай-арміями, які в кращому разі могли боротися з партизанами в країнах третього світу.
 
Фактор США дозволяв Європі не думати про безпеку. Подібно до того, як людина з багатими батьками не думає про гроші, а та, кому пощастило з генетикою — не думає про здоров’я. Військова присутність США дозволяла європейським столицям не думати про загрози, тому що безпека, на їхню думку, була дана їм за замовчуванням.
 
Перемога Дональда Трампа все змінила.
 
Сила НАТО була не в тому, що Північноатлантичний альянс вигравав війни. Сила НАТО була в тому, що з цим військовим союзом ніхто не наважувався воювати. Поки він демонстрував високий рівень внутрішньої солідарності — ні в кого не виникало бажання перевіряти цю солідарність на практиці. А тому в безпеці могли відчувати себе як невелика Латвія, так і набагато більш боєздатна Польща.
 
Усе змінилося в той момент, коли головний гарант безпеки НАТО вирішив скласти з себе повноваження. У той момент, коли США вирішили, що відтепер триматимуть парасольку безпеки лише над собою — Європа опинилася в складній ситуації.
 
В цей момент російсько-українська війна перестала бути лише російсько-українською. Відтепер це — війна на кордоні Європи.  Яка в будь-який момент може зробити крок далі — без гарантій втручання з боку Вашингтона. І якщо перед інавгурацією Дональда Трампа можна було запитувати Україну про те, що вона збирається робити без американської допомоги, то тепер вже Київ може ставити зустрічне запитання європейським столицям.
 
Раніше військові поставки Україні могли сприйматися як благодійність. Як допомога сильного — слабкому. Як акт милосердя з боку тих, хто від результату цієї війни ніяк не залежить. Але в той момент, коли США ставлять під сумнів готовність захищати своїх європейських прихильників — усе змінюється.
 
Відтепер допомога Україні з благодійності перетворюється на інвестицію. Якщо Росія стає для Європи прямою і явною загрозою, то російські втрати на українському фронті стають чинником безпеки для континенту. Що сильніше виснажуються військово-технічні запаси РФ, що більшими стають її витрати — то меншою стає загроза для країн ЄС.
 
У такій ситуації Україна стає єдиним щитом континенту. Поки Кремль кидає всі сили на український напрямок — у нього немає резервів для того, щоб відкривати другий фронт. Фактично, Київ виграє Європі час на переозброєння. Поки Україна воює — її західні сусіди мають час на те, щоб відроджувати свої армії.

Тим паче, що українська армія раптово опинилася на континенті єдиним носієм сучасного військового досвіду. Тільки вона вміє збивати гіперзвукові ракети й спалювати стратегічні бомбардувальники. Тільки вона вміє топити ракетні крейсери й утримувати понад тисячу кілометрів лінії фронту. Україні вдалося спалити совєтський танковий кулак, що створювався для кидка до Ла-Маншу, і домогтися того, що втрати Росії перевалили за мільйон осіб.
 
У ситуації, коли від Європи відвертається найсильніша армія світу, найсильніша армія континенту — це єдине, що в Європи залишається. Дональд Трамп зумів витягнути європейців із затишної ілюзії безпеки. А тому чим далі від Брюсселя буде Вашингтон — тим ближче до Брюсселя може опинитися Київ. Якщо раніше Україна шукала в Європі джерело сили — то тепер Європа може почати шукати силу в Україні.
 
У долі досить дивакувате почуття гумору.

Вийшов польський переклад «Дикого заходу»

Загалом це вже четверта мовна версія після англійської та німецької. Або п’ята, якщо рахувати ще російську. До речі, саме вона виявилась найнезатребуванішою. Хоча здавалося б

Не знаю, що буде з польською. Раніше здавалося, що треба пояснювати нас не всім нашим сусідам, але тепер схоже, що всім. Тому подивимося

На початку війни я не думав, що книга матиме довге життя. Втім, я так само не думав і про себе. Приємно, що я обидва рази помилився

Окрема подяка Anna Ursulenko за дбайливий переклад. Та Wydawnictwo KEW за видання та обкладинку

Купити можна ось тут

https://www.kew.org.pl/produkt/dziki-zachod/

Цього тижня Юра Богданов, Роман Шрайк, Петр Андрющенко, Олександр Нотевський та Ярослав Божко зібрали для нашої роти 415 тисяч гривень. Це все піде на ремонт наших корчів. Бо якщо корч не потребує ремонту – це означає, що він згорів

До речі, саме так сталося з нашою наварою. Вона два дні тому зустрілась з ланцетом – і відтепер ремонту не потребує

Але завдяки хлопцям ми зможемо поставити в стрій щонайменше три корча. А може навіть і чотири.

Тож найближчими днями настане черга російських корчів зустрічатися з нашими дронами. Бо ми певною мірою любили нашу навару і вважаємо, що за таке треба сплачувати з відсотками

Детант. Гарне французьке слово, яке було популярним п'ятдесят років тому. Позначало «розрядку» між Заходом та Радянським Союзом, що почалася наприкінці шістдесятих.

Цій політиці не завадило навіть радянське вторгнення до Чехословаччини 1968 року. Президент США Джонсон вже у вересні того року говорив про те, що «ми сподіваємося, що ця невдача не матиме тривалих наслідків». А прем'єр-міністр Франції Мішель Дебре взагалі називав придушення Празької весни «неприємним інцидентом».

Пізніше у своїх мемуарах європейські та американські політики почнуть перекладати відповідальність один на одного. Кіссінджер напише, що це Європа тиснула на США, наполягаючи на угодах із СРСР. А європейські дипломати киватимуть на те, що Вашингтон прагнув заручитися допомогою Москви для того, щоб вийти з в'єтнамської кризи. Чехословаччину залишили на самоті.

П'ятдесят років тому захід відмовлявся розуміти Радянський Союз. Хоча різниця проявлялася навіть на термінологічному рівні. Європа та США розуміли політику детанту як політику розрядки. Тоді як радянські партійні словники визначали її як «результат неухильного зміцнення позиції країн соціалізму» та «поразку сил імперіалізму»

При цьому Радянський Союз на той момент зовсім не був на піку своєї могутності. Економічні реформи, проголошені після усунення Хрущова, залишилися на папері. Спад фіксувався навіть у офіційній статистиці. Дисидент Володимир Буковський писав про те, що все це доповнювалося ще й політичною кризою: “Здавалося, ще трохи — і влада відступить, відмовиться від саморуйнівної впертості... Цілі народи погрожували розпочати рух, і це ставило під загрозу вже саме існування останньої колоніальної імперії”.

Розрядки прагнуло і радянське керівництво. Москва потребувала перепочинку і допомоги заходу для того, щоб залатати "вузькі місця" в економіці. При цьому в США сприймали адміністрацію Брежнєва як "технократів" та "менеджерів", яким потрібно допомагати у боротьбі проти табору радянських "ідеологів". А для цього Кіссінджер пропонував огорнути Радянський Союз "павутиною спільних інтересів" і приборкати тим самим його прагнення до експансії.

Усі наступні десятиліття у Сполучених Штатах та Європі звучали заклики займатися економікою, а не політикою. Ділові кола вимагали не обмежувати торгівлю із соцкраїнами. Закликали допомагати Союзу розвідувати та освоювати енергетичні родовища. Вони бачили СРСР як звичайну державу, зосереджену на економічному розвитку. У той час, як кожен крок Москви був продиктований політикою.

Через сім років – у 1975 році – захід та СРСР підпишуть Гельсінські угоди. Вони зафіксують межі, що склалися після Другої світової. Радянський Союз підтверджує свою зону впливу. Західні банки все більше дають у борг Москві. До 1978 СРСР встиг отримати на заході вже 50 мільярдів доларів. 80% радянського поліетилену та 75% хімічних добрив виробляються завдяки імпортним постачанням. За допомогою американського обладнання Москва будує КамАЗ. Радянські вчені їдуть до США за обміном.

Сімдесяті роки – це Союз-Аполлон. Постачання СРСР стратегічного обладнання. Наступ на дисидентів. Радянський Союз озброює кубинців та відправляє до Анголи та Ефіопії. Вихідці з “острова свободи” стають соціалістичним Іноземним легіоном. У свій актив Москва послідовно записує В'єтнам, Лаос, Кампучію, Мозамбік, Гвінею-Бісау та Ефіопію.

У грудні 1979 року Радянський Союз ухвалює рішення про вторгнення до Афганістану. Ми звикли вважати, що саме це призвело до санкцій, ізоляції та до перемоги над імперією зла. Але задля справедливості варто нагадати, що спочатку санкції адміністрації Картера зводилися лише до ембарго на постачання додаткового зерна (крім уже передбаченого контрактами) та бойкоту Олімпіади. Причому в Європі ці обмеження Вашингтона підтримав лише Лондон. Інші столиці спочатку постаралися знову забути про «неприємний інцидент».

Ми всі заручники нашої пам'яті. Вона згладжує кути і видаляє цілі розділи. Дороги здаються прямими, а причинно-наслідкові зв'язки безперечними. Насправді – аж ніяк не завжди.

Наше минуле здатне багато чого навчити. Якщо хтось наважиться в нього зазирнути

Уже не раз писали, но давайте повторим.

С середины мая РФ использует Шахеды и дроны-обманки по-другому.

1) Шахеды стали летать выше - раньше летали на высоте 200 метров, а сейчас на 2 км. Это делает практически невозможным их сбитие условными "пулеметами".

2) Перестали рассеивать дроны по всей стране, теперь концентрируются на нескольких точках. Это перегружает ПВО в этих точках.

3) Стали запускать дроны неравномерно. Несколько дней относительного затишья, во время которого идет накопление, а потом выплескивание большого количества за раз.

На картинке Око Гора показан пример накопления. По данным ГУР сейчас производится 170 Шахедов и приманок в день. За 4 дня накопили 360 шт, а в пятый выплюнули 170+369.

Казарін вихідного дня

https://slawa.tv/87637808/pro-shcho-mri-donald-tramp

2025-й рік не дає нам приводів говорити про мир. Москва продовжує висувати Україні умови капітуляції. І ця ситуація не зміниться доти, доки у Кремля залишатимуться гроші на війну та бойова техніка.

Але при цьому на четвертий рік вторгнення Росія все так само далека від тих цілей, що ставила перед собою на початку. Українську державність збережено. Обвалення фронту не сталося. Радянські збройові запаси закінчуються, а вихід на кордони однієї лише Донецької області може розтягнутися для Москви на роки. І якщо в якийсь момент Росія вирішить поставити війну на паузу, то головна битва розгорнеться за те, чим вважати її результати. Перемогою чи поразкою.

Фактично, якщо активна фаза вторгнення зупиниться — в України буде повне право визнати себе переможницею. З тієї простої причини, що в лютому 22-го Москва не ставила перед собою завдання захопити Бахмут і Сєвєродонецьк. Її апетити були значно більшими за Маріуполь і Мелітополь. Росія починала війну з метою демонтажу української державності, і поки це завдання не вирішене — цілі вторгнення не досягнуто.

Москва зможе вважати себе тріумфатором, якщо за підсумками війни Україна перестане відрізнятися від Білорусі. Якщо Київ змушений буде роззброюватися до рівня, який визначить Росія. Тоді Кремль і справді отримає право стверджувати, що мети «денацифікації» досягнуто. Але без всього перерахованого — Москва, закінчивши війну на полі бою, почне битву за інтерпретацію її підсумків. І ця сутичка матиме вирішальне значення.
 
Перемога подібна до парасольки, під якою знайдеться місце кожному. Тим, хто поїхав, і тим, хто залишився. Тим, хто воював, і тим, хто був у тилу. У перемоги може бути багато батьків — а тому кожен зможе відчувати свою причетність до тріумфу. Перемога за своєю природою інклюзивна — тож в будь-кого з’явиться право говорити «ми домоглися». Перемога стає тріумфом національної ідентичності, а день завершення війни закономірно — днем суб'єктності народу.

З поразкою все відбувається рівно навпаки. Вона є підтвердженням національної катастрофи. Доказом проваленого іспиту. Свідченням дефіциту солідарності. Фрустрація огортає країну, а основним змістом внутрішньої дискусії стає перекладання провини. Фронт звинувачує тил. Тил звинувачує еміграцію. Поразка знецінює колективну ідентичність — тому нація починає дробитися на безліч локальних. Головною національною інтонацією стають відсторонення і відчай.

А тому Москві буде принципово важливо переконати нас у тому, що Україна програла. Що ми не впоралися. Що тест не пройдено.

Росія заднім числом переписуватиме власні завдання «СВО» — щоб досягнуті результати оголосити запланованими. Навіть якщо за підсумками війни ми збережемо контроль над власним майбутнім — Кремль усе одно нав’язуватиме нам філософію поразки.

Можна, звичайно, міркувати про кордони 1991-го року, але ця мета від початку суперечила розкладу сил. Саме тому нам сьогодні легко підбирати собі прототипи в минулому. Спартанці проти Ксеркса. Фінляндія проти Радянського Союзу, Варшавське повстання проти вермахту. Початкове співвідношення ресурсів, армій і капіталів на момент вторгнення дасть нам можливість вважати себе переможцями — у тому разі, якщо Україні за підсумками війни вдасться відстояти свій суверенітет.

Єдиний ризик — що в післявоєнній битві за опис підсумків війни союзником Росії може стати внутрішньоукраїнська політична боротьба. Одні сприймуть фінал війни як хороший спосіб звести політичні рахунки. Інші побачать у філософії поразки вдалий спосіб забезпечити власне майбутнє. І тоді московський хор раптово отримає українські голоси.

Війна завжди ставала тестом на солідарність. На здатність жертвувати приватним в ім'я спільного. Особистим — в ім'я колективного. Ми четвертий рік поспіль складаємо цей тест і, якщо міряти масштабами нашої війни, — робимо це досить непогано. Усі очікування зводилися до того, що ми програємо в перший же місяць, а тому наша завзятість дає право пишатися самими собою.

І якщо ми вистоїмо на полі бою — у нас не буде жодної причини віддавати нашу перемогу тим, хто захоче її у нас вкрасти.

Отримали ще 100 FPV від Сергія Стерненка

Наші горизонталі завжди були сильнішими за вертикалі. Ми не завжди отримуємо від держави те, що потрібно і вчасно. Якби не волонтери — історія могла б скластися інакше

Дрони від Стерненка літають як треба і вражають як слід. Ми знаємо це напевно, бо це не перша партія, яку отримали від Спільноти. У нас на це літо амбітні плани

Бережіть себе та не забувайте донатити

Извините за самоцитировние, но тоже ведь хороший пост :)

6 ноября 2024, следующий день после выборов президента США:

Базовый вариант, что прекрасный Трамп вместо помощи предложит свой хер и переговоры с Путиным. Я уверен, что украинских трампистов хер устроит (главное, чтобы без капель!), но вот других не очень.

Рассуждать про унизительные варианты "мира через силу", примеренную к Украине, не хочется. Поэтому держите несколько других с разной долей копиума.

1️⃣ Мы недооцениваем степень надвигающегося на Россию пиздеца, поэтому Путин будет готов к переговорам не во второй половине 2025, как я сейчас предполагаю, а уже вскорости после инаугурации.

В итоге будут подписаны не сильно унизительные условия прекращения огня, то есть мы получим заморозку неопределенности в духе Минских соглашений.

2️⃣ Путин не будет готов к компромиссам, Трамп психанет и продолжит поставки оружия.

3️⃣ Разговоры о переговорах ни к чему не приведут, Украина будет держаться за счет европейских поставок, поставок оружия, заказанного при Байдене, плюс Трамп согласится продавать оружие для Украины за деньги.

Первый вариант был фантастическим. Чуда не произошло, ресурсы РФ исчерпываются примерно так, как и предполагалось, поэтому я все так же жду готовность Путина к реальным переговорам к концу 2025.

Второй вариант сейчас появляется в инсайдах, но не думаю, что новые пакеты военной помощи США Украине могут быть существенными.

Так что в итоге третий вариант оказался наиболее реалистичным.