Як відомо, корч – це машина, яка зламається там, куди інша не доїде.

Але ціна поломки корча набагато більша, ніж гроші. А тому мало передати армії машину. Її потрібно передати в такому стані, щоб корч був частиною рішення, а не частиною проблеми.

Батьківщина не дає армії автівки. Їх дають лише волонтери. Брест (котик, який ліворуч) та Сененко (котик, який праворуч) – це найкращі дилери коліс у ЗСУ з усіх, кого я знаю. Їхні машини вивозять - війну, пацанів та майно. Тому що в кожну Брест і Сененко вкладають багато грошей перед тим, як передавати на фронт.

Наш Черокі теж пройшов через їхні дбайливі руки – і повернувся до роти. І якщо ви думали, кому задонатити - закиньте грошей хлопцям. У коментарях буде сайт їхнього фонду, а ось вам їхня картка:

4149 4990 8667 6739

І так, ваш донат стане дуже надійним, швидким і врум-врум

Давайте притянем нефтяные цены ближе к Россиюшке.

▪️В бюджете РФ на 2025 год учтена цена российской нефти 69.7 баксов.

▪️Бюджет сверстан исходя из курса 96.5 рублей за доллар.

▪️То есть для схождения бюджета нужна цена нефти 6726 руб за бочку.

▪️Сегодня Брент стоит около 65 долларов, то есть Юралс - около 51 бакса (после январских санкций Байдена дисконт вырос до 14 долларов).

▪️Текущий курс - 85.5 руб за дол.

▪️То есть цена бочки Юралса - 4360 рублей. А это аж на 35% ниже необходимых 6726 рублей.

▪️Более того, чтобы падением рубля компенсировать такие цены, нужно сотворить курс 132 руб за доллар. А это слабо вероятно.

Итого. На следующей неделе появятся данные о доходах и расходах российского бюджета. Думаю, там будет интересно. Но совсем интересно будет потом, если такая или еще более низкая цена на нефть продержится достаточно долго.

Ох**ть. Идею о пошлинах Трампу подкинул Питер Наварро, которого зять Трампа Джаред Кушнер откопал на "Амазоне". Для обоснования своих идей Наварро ссылался на несуществующего экономического "эксперта" Рона Вару, которого сам же выдумал. И никто из окружения Трампа не усомнился и не попытался проверить...

Рассказывает журналистка MSNBC Рэйчел Мэддоу.

Просто прослушайте (или прочтите). Вы даже не осознаёте масштаб этого еба**зма...

"Помните, когда, как и почему пошли разговоры о пошлинах?

Во время своей первой кампании у Трампа не было ни одного экономического советника. Поэтому он попросил своего зятя Джареда Кушнера подыскать ему экономического советника.

Говорят, Трамп поделился с Кушнером некоторыми своими расплывчатыми мыслями о проблемах в экономике, что-то типа: я должен выглядеть жёстким, Китай плохой и всё такое.

Кушнер пошёл на Amazon и стал сёрфить книги. Не читать книги - ты не можешь этого делать на "Амазоне" - а сёрфить книги, ты можешь только смотреть обложки и читать названия.

И Кушнер нашёл книгу под названием, которое ему показалось очень крутым: "Смерть от Китая" (2011). О, мой бог, это так круто, это так восхитительно! Так всё и началось.

Цитата от Vanity Fair:

"Трамп дал Кушнеру наброски своих взглядов и попросил поискать. Кушнер пошёл на Amazon, где его поразило название одной книги "Смерть от Китая", соавтором которой был... Питер Наварро.

Кушнер взял трубку и набрал Наварро, известного ястреба торгового дефицита, который согласился присоединиться к команде в качестве экономического советника".

Откуда Питер Наварро взял свою идею, что пошлины будут хорошей политикой для Америки? Какими были его основания для убеждённости в этом?

Наварро ссылался на некого эксперта по имени Рон Вара.

Рон Вара фигурирует в нескольких книгах Наварро, начиная с 2001, включая ту самую "Смерть от Китая", которую зять Трампа Джаред Кушнер нашёл на "Амазоне" в один прекрасный день.

Когда Трамп победил на выборах и вступил в должность, члены его администрации получили аналитическую записку от этого Рона Вары в поддержку идеи о пошлинах в качестве новой торговой политики США.

Как было написано в записке, Трамп мог бы, цитата, "оседлать тарифы для победы".

Но есть одна проблема.

Человека по имени "Рон Вара" никогда не существовало.

Экономический эксперт, которого Питер Наварро постоянно цитировал, чтобы объяснить свою одержимость пошлинами, на самом деле выдуманный человек.

Мало того, Рона Вару выдумал сам Наварро в качестве авторитетного эксперта для своих чокнутых книг.

Как появился Рон Вара? Это анаграмма фамилии Наварро. Поменяйте местами буквы...

НАВАРРО = РОН ВАРА

Фейковая аналитическая записка от фейкового человека и фейкового имейла, чтобы доказать, что пошлины - серьёзная проблема, которую обсуждают настоящие эксперты.

Это интеллектуальная база, на основании которой Трамп обвалил рынки на $6 триллионов и поставил Америку и мир на грань рукотворной глобальной "Великой депрессии".

__
Шариковы дорвались к власти...

P.S. Спасибо подписчику за наводку.

Олексій Гончаренко

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/columns/2025/04/21/7508334/

Країна, бляха, можливостей

https://novynarnia.com/2025/04/22/hnap-kapitan-uhylyantiv/

«Дикий Захід» додрукували

Чесно кажучи, 2022-го я не думав, що книга переживе повномасштабне вторгнення. Тому що катаклізми такого масштабу дуже змінюють смисловий ландшафт. Суспільство починає говорити в інших регістрах - і багато що втрачає актуальність.

Я помилявся. Видавництво вп'яте додруковує тираж.

Книжки вже поїхали до книгарень. І доступні тепер в онлайн магазині (там є опція доставки за кордон)

Я говорив, що вважатиму своєю особистою перемогою той момент, коли ця книга застаріє. Схоже, у мене все попереду

https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/

Взагалі планував назвати цей текст «Президент Хоумлендер», але тоді б це була перекличка таких самих гіків як я. Тому тримайте

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2025/05/4/7510308/

Це інтервʼю ми записали ще в квітні

Але воно одразу про все. Про Збройні Сили і країну. Демобілізацію і домобілізацію. Про короткий шлях від «наші сонечки, молимось за вас» до «скинь відео як ти бой ведеш, пропагандист тиловий»

Чому «глорифікація» інколи шкодить армії - і чому замість цього потрібна медійна «рутинізація» служби. Як Дональд Трамп змушує Європу дорослішати. І як Україна займається експортом самої себе всередині самої себе

Я стільки мабуть з початку року не говорив

https://youtu.be/S0IYsWv72hQ

«Є кілька речей, які треба розуміти, коли говоримо про феномен мобілізації в країні, що веде повномасштабну війну.

По-перше, війна не набуває популярності з часом. Так було під час Першої світової війни, під час Другої, під час В’єтнамської війни: на початках — черги у військкомати, а потім державі доводиться шукати людей, яких вона перевдягне у військову форму й відправить в окопи. Ми не є винятком, ми є підтвердженням загального правила.

Ну а також це історія закону про мобілізацію, коли українські парламентарі, навіть попри ризики, вирішили вихолостити його, прибравши з документа всі «кнути»  для тих людей, які вирішать нехтувати своїм конституційним обов’язком. І «бусифікація», на яку так нарікає українське суспільство, — це лише реакція державного механізму на те, що люди нехтують повістками.

У нас в ЗСУ так само інколи є купа претензій до «бусифікації», тому що часто в армію відправляють людей із поганим станом здоров’я. Але якщо ми не будемо зосереджуватись на дрібничках, а от на рівні helicopter view подивимось на процес, то «бусифікація» — це реакція на те, що суспільство нехтує конституційним обов’язком.

Водночас є зараз доволі незрозумілі речі. Нещодавно я вирішив подивитись, чи є якісь надбавки грошові, які можна вибити своїм бійцям. Почав дивитись, що доплачують міста військовослужбовцям. Але ти відкриваєш на сайті міста правила — і бачиш, що там доплата назначається тим, хто мобілізований, скажімо, після 1 січня 2024.

Тобто ті хлопці, які пішли в лютому-березні 2022 року, їм нічого взагалі не полагається. Державна політика нібито підказує: «Не поспішай, іди в останній черзі в армію — і тоді тобі дадуть усі пряники, жодного батога». Але хто в армії із лютого 22-го, — вони що, обрали найгіршу стратегію — піти захищати країну, коли все було незрозуміло? А ті люди, які ще з АТО воюють, які підписали контракти ще до 22-го року, як вони почуваються?

Водоночас не думаю, що це свідома стратегія. Взагалі життя мене навчило не шукати злого умислу там, де все може легко бути пояснено дурістю. Тобто я якраз думаю, що не тайна ложа, а відкрита лажа. От це є першопричиною всіх наших проблем». Тримайте текстову версію інтерв’ю Ukrainer

https://www.ukrainer.net/pavlo-kazarin-interviu/

Перші сто днів Дональда Трампа заведено міряти економікою.
 
Рецесією. Тарифами. Світовою економічною кризою. Сорок сьомий президент США вирішив, що його країна має більше виробляти та більше продавати – і готовий не зупинятися ні перед чим. У підсумку світ накрили тарифні загрози, невпевненість та хвилювання на біржах. Економісти шукають паралелі із законом Смута-Гоулі, президентством Герберта Гувера та його дітищем – Великою депресією.
 
Але в тому й річ, що "ефект Трампа" – зовсім не тільки про економіку.
 
Президент США справді може вважати, що нинішнє становище Сполучених Штатів – порочне. Що еміграція виробництв до інших країн – несправедлива. Що бути гарантом безпеки для союзників – марнотратство. Що не США мають купувати товари з усього світу, а весь світ має купувати американське та платити за захист. Його біда лише тому, що ця система склалася як результат повоєнної реальності. У якій вартість праці США зростала, надійність американської фінансової системи теж, тому весь світ вкладався не в американське виробництво, а в облігації американського держборгу. Просто тому, що позичати Сполученим Штатам було зручно і безпечно. Так само, як жити під американською парасолькою безпеки.
 
Дональда Трампа може злити ця ситуація. Він може посваритися з усім світом заради відновлення статус-кво. Проблема лише в тому, що недоліки будь-якої системи часто є продовженням її переваг. І ви не можете обнулити те, що вам не подобається, без обнулення того, що вам до вподоби.
 
Після Другої світової США перестали бути одним лише економічним гігантом. Вони підняли на прапори гасла глобальних цінностей. Перетворилися на магніт для тих, хто намагався вирватися з-під гніту комуністичних диктатур. У той час, коли світ став двополярним, столицею колективного Заходу став Вашингтон.
 
Після 1991 року обвалення радянського полюса лише зміцнило цей статус. Демократія і свобода перестали бути однією з розвилок – ставши натомість магістральним шосе. Світ нагадував Comic Con, у якому країни косплеїли тріумфатора та переймали у нього правила життя. Вашингтон перетворився на маяк і цей маяк не мав альтернатив.
 
Гілберт Честертон писав про те, що Рим полюбили не за велич – Рим став великим, тому що його полюбили. Сполучені Штати закохували не джинсами і не кока-колою – а "небесною подобою" того та іншого. Голлівуду було простіше, ніж будь-якому іншому центру кіноіндустрії. Тому що продавати міф про країну набагато легше, якщо у вашого міфу є гарантовані покупці.
 
Світ знав, куди біжить Форест Гамп – він біжить до глобалізації, свободи та першого темношкірого президента. Світ розумів, чому рятують рядового Райана – тому що лендліз, план Маршалла та Західний Берлін. Світ бачив, навіщо потрібні ковбої – адже їхньою спадщиною було право власності та торжество закону.
 
Від кожного героя американської літератури, від кожного персонажа кінематографа можна було провести символічну нитку в сучасність – щоб потім оголосити цю лінію маршрутним листом до волі. Герої "Титаніка" пливли до Америки Кеннеді та Рейгана. Індіана Джонс шукав артефакти минулого на правах представника світлого майбутнього. А Джон Макклейн вабив не самою лише особистою харизмою, а й декораціями країни, яку він раз у раз рятував на Різдво.
 
Символічний образ неможливий без фундаменту. І останні півстоліття весь символічний капітал Сполучених Штатів спирався на американську ж реальність. У цій реальності були айфон та демократія, жувальна гумка та свобода слова, чизбургер та боротьба за права. Ми жили в просторі, де лише 41 рік відокремлював Барака Обаму від Мартіна Лютера Кінга – і це дозволяло нам говорити про тріумф останнього. А значить, про тріумф Харві Мілка та Ерін Брокович, Джанго та Альдо Рейна, Тоні Старка та Стіва Роджерса.
 
З будь-якої точки американського минулого історична пряма вела у відоме нам майбутнє – тим самим забезпечуючи гарантований хепі-енд. Будь-який кіногерой був предтечею сьогодення і тому навіть у разі поразки все одно перемагав в очах глядача.

Символічна роль Сполучених Штатів була виправданням для всіх зигзагів її історії – даруючи кожному своєму прихильнику рятівне "натомість". Натомість тепер США допомагають бідним. Натомість сьогодні захищають слабких. Натомість зараз протистоять диктатурам.
 
Тепер усе це в минулому.
 
Дональд Трамп зламав не лише традицію публічної риторики. Не лише логіку стосунків із союзниками та диктатурами. Він також поховав весь той символічний капітал, що його країна накопичувала десятиліттями.
 
47-ий президент США скасовує USAID та закриває "Голос Америки". Призначає лояльних та звільняє професіоналів. Підлещується до диктаторів та підвищує голос на демократії. Дональд Трамп ухвалив рішення "вийти в кеш" – і розмінює на це накопичені дублони репутації та авторитету своєї країни.
 
Відтепер Сполучені Штати – це країна, яка голосує в ООН синхронно з Нікарагуа, Еритреєю та Білоруссю. Оголошує на весь світ, що інші країни цілують її лідера в дупу. Це країна, яка вимагає, щоб жертва капітулювала перед агресором, щоб не заважати Вашингтону вести бізнес із Москвою.
 
Дональд Трамп перелицював не лише американську політику. Він заразом відібрав у американського образу всю його "моральну правоту". Ту, що спиралася на роль та значення Сполучених Штатів для решти світу. Ту моральну правоту, що дозволяла співпереживати Скарлет О'Харі та Джону Рембо, Клінту Іствуду та Мартіну Ріггсу.
 
Велич США будувалася не тільки на економічній могутності. В її фундаменті – довіра до американських інститутів та імідж надійного партнера. Стабільність долара та незалежність Федеральної резервної системи. Професіоналізм бюрократії та верховенство закону. Лідерство в міжнародних організаціях та публічна роль вартового демократії. Все те, від чого відмовляється сьогодні 47-ий президент США.
 
Руйнуючи символічний капітал заради економіки, Дональд Трамп обнуляє одразу все. Американська мрія більше не римується з етикою. Джинси перестали бути дрескодом демократії. Сполучені Штати позбулися рольової моделі "зразка для наслідування". І навіть якщо на наступному електоральному витку нинішній президент поступиться кріслом своєму опоненту, пам'ять про те, що 77 мільйонів американців обрали курс Дональда Трампа, нікуди не зникне.
 
У світу був хороший маяк. На жаль, він згас.

Нельзя выиграть игру, если персонаж, взявший на себя арбитраж, постоянно подыгрывает твоему сопернику.

Он свистит, как только твоя атака получает шанс на успех, и не замечает явные фолы противника.

Трамп: Вы должны согласиться на 30-дневное прекращение огня.
Зеленский: Мы согласны.
Путин: Ахаха, хуй вам. Хотя... вот, держите пару перемирий без перемирий.
Трамп: О! Соу свит!

Зеленский и европейские лидеры: Если Путин не согласится на прекращение огня с 12 мая, нужно ввести санкции. Донни, ты согласен?
Донни: Конечно.
Путин: Сосите хуй. Вот вам вместо этого переговоры в Стамбуле, продолжающие ебанину 2022 года.
Трамп: О! Соу свит! Зеленски, немедленно соглашайся.

Зеленский: Бля, ну ок, давайте переговоры, но только с Путиным.
Трамп: О! Грэйт айдиа, я тоже приеду!
Путин: И снова хуй вам. Вот тут есть пачка бомжей, говорите с ними.
Трамп: О! Соу свит! Зеленски, немедленно соглашайся.

Зеленский: Ну бля... Ладно, мы готовы к любому формату. Или не готовы, хрен теперь поймешь. Ладно, приеду в Анкару с топ-составом делегации, а там как-то оно будет. Придумаем на ходу.
Трамп: Чую запах мира!

Путин: Повторяю для тупых, я не приеду.
Трамп: Конечно! Кто мог такое вообще подумать! Я тоже не приеду! Или приеду, если приедет Владимир. Но он не приедет, потому что не приеду я. Но я могу быть, если это нужно.

Итого на этот момент: Группа бомжей ждет в Стамбуле, Зеленский думает в Анкаре, Рубио плавится в Анталии.

С этой херней нужно как-то заканчивать.

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2025/05/25/7513584/

Багато хто чекає, що війна посилить українську партію "яструбів".
 
На це натякає популярність Валерія Залужного та Кирила Буданова. Загальна кількість ветеранів у країні. Пряма та явна загроза з боку РФ. Зрештою, про це говорить той факт, що на четвертому році повномасштабної війни найвищий рівень довіри – у Збройних сил України.
 
У ситуації, коли понад мільйон людей у країні носять форму, такий сценарій і справді виглядає ймовірним. Кожен публічний волонтер чи медійний військовий теоретично може податись у політику. Але при цьому в нашій країні є слон, якого ми не помічаємо.
 
Це партія ухилянтів.
 
Не кожен чоловік у тилу потрапляє до цієї групи. Одні працюють на оборонку, інші обслуговують критичну інфраструктуру, треті стоять на обліку та чекають на свою чергу на мобілізацію. Але при цьому в нас є шість мільйонів людей, які вирішили не повідомляти свої дані ТЦК. Ця цифра – пряма ілюстрація того, що ухилянтів відчутно більше, ніж військових. Мобілізацію вони розглядають як екзистенційну загрозу і ця ідентичність для них важливіша за регіональні або мовні відмінності. Потенційно вони здатні стати електоральною групою, яка також має ціннісний запит. А саме – вони хочуть почуватися носіями норми.
 
Людина – істота не раціональна, а раціоналізуюча. Вона спочатку вибирає собі модель поведінки, а потім починає шукати їй пояснення. Тому ключовий запит в ухилянта зводиться до пошуку самовиправдання. Кожен хоче домовитися з власною совістю. Кожному важливо почуватися не винятком, а правилом.
 
Вони не мають шансів вписатися в етичний стандарт воєнного часу. Коли весь накопичений цивілізацією культурний багаж свідчить, що захищати країну від вторгнення – це правильно. Тому вони ховають переляк і фрустрацію за агресією. А заразом – займаються пошуком виправдання, яке має пояснити, чому вони можуть дозволити собі не вдягати піксель.
 
Ми регулярно бачимо їхні пояснення в соцмережах. Про те, що воювати мають поліція, депутати та чиновники. Про те, що у провалі мобілізації винні влада, командири та низькі зарплати. Вони щоразу викочують країні умови – і вимагають спершу відправити на фронт когось ще. Кожен хоче відчувати, що він на правильній стороні історії, а тому вони вибудовують свою стратегію на самовиправданні та зустрічних звинуваченнях.
 
"Партія ухилянтів" набагато більша за будь-яку потенційну "партію яструбів". І за її голоси та лояльність уже розгорнулася боротьба.
 
Олексій Арестович дає їй поради – як ставити на місце ветеранів, якщо ті почнуть озвучувати незручні запитання. Дмитро Гнап запевняє її, що сучасна війна не вимагає великої кількості солдатів. Олексій Гончаренко взагалі пропонує замінити мобілізацію добровільним рекрутингом – бо теж поспішає урвати свій шматок від цього електорального пирога.
 
Якщо ви хочете очолити соціальну групу, спершу ви повинні відпустити їй гріхи. Ті, хто заграють із партією ухилянтів, дарують пастві рятівне самовиправдання. Вони підміняють причину і наслідок – щоб поставити ухилянта на п'єдестал і перевдягнути його в біле. Вони мовчать про те, що бусифікація стала реакцією на неготовність людей реагувати на повістки. Натомість запевняють своїх клієнтів у тому, що проблема не в їхньому небажанні чинити правильно, а в Інших. У тих, хто надсилає їм повістку. У тих, хто перевіряє документи на вулиці. У тих, хто каже, що примусова мобілізація є безальтернативною на війнах такого масштабу.
 
Соціальна група отримує контури, якщо в неї є Чужий. Для людини, яка боїться надягнути форму, на роль "чужого" підійдуть різні люди та явища. Територіальні центри комплектування. Військові, які говорять про нестачу людей на фронті. Політики, які закликають не погоджуватися на мир за будь-яку ціну. Зрештою порядок денний "суверенітету" та ідея збройного протистояння агресору.
 
Партія ухилянтів хоче почуватися носієм правильної життєвої стратегії. А тому вона дрейфує до знецінення тих, хто вчинив інакше. В результаті люди у формі отримують ярлики. "Будує кар'єру". "Шукає чоловіка". "Ряджений". "Пішов по гроші". "Хоче в політику".

Фронтовий досвід дає легітимність, на яку ухилянт претендувати не може – а тому намагається знецінити будь-якого опонента в пікселі. Позбавити морального права. Відмовити в легітимності. Опустити до свого рівня. Рано чи пізно знайдуться ті, хто не згидує відреагувати і на цей політичний запит.
 
"У країні диктатура". "Ветерани неадекватні". "Армія воює м'ясом". Будь-яке подібне гасло безпомилково видає в своєму авторові людину, яка шукає собі індульгенцію. Фактично, це перелік відмовок, за якими країна не заслуговує на його захист, армія – його зусиль, а військові – його служби.
 
Багато хто в партії ухилянтів покладав надії на Дональда Трампа. Його обіцянки закінчити війну вселяли в них надію. Якби бойові дії стали на паузу, це дало б їм шанс протиставляти свій "гуманізм" яструбиній позиції "партії суверенітету". Саме тому вони так завзято аплодували власним очікуванням від його президентства. Трагедія ухилянтів у тому, що на перемир'я не згоден Кремль – і це позбавляє їх можливості оголосити себе прихильниками "поганого миру".
 
Таких людей чимало. Вони можуть забезпечити політичну кар'єру. Провести фракцію до парламенту. Вони підуть за тим, хто подарує їм індульгенцію. За тим, хто запропонує альтернативну етику. За тим, хто наділить їх правом дивитися зверхньо. За тим, хто дозволить їм вважати себе партією переможців, а не переможених. І ми вже бачимо, як політики починають пропонувати їм свої послуги.
 
Бо голоси не пахнуть

Коли і якщо активна фаза війни встане на паузу, то головна битва почнеться всередині країни.
 
Вона буде зосереджена навколо того, чим вважати результат війни.
 
Після радянсько-фінської війни Гельсінкі оголосив, що отримав «моральну перемогу» над агресором. Попри втрати територій та принизливий мир – фіни вважали, що все одно перемогли Москву. На правах Давида, який не підкорився Голіафу.
 
Так ось. Українці теж матимуть право так вважати – навіть якщо над окупованими територіями продовжить майоріти російський прапор. Хоча б тому що план Москви полягав в повному винищені української державності.
 
А Росія тим часом буде переконувати наших співвітчизників, що Україна програла війну. І те саме будуть робити її агенти і корисні ідіоти.
 
Цей текст написав Mihail Dubinyansky. І я раджу його прочитати https://www.pravda.com.ua/articles/2025/03/15/7502983/

Це інтерв'ю ми записали ще під час відпустки

Серед найбезглуздіших речей, які доводиться чути – це розмови про те, що до армії мають йти лише люди з мотивацією. Мовляв, якщо людина не хоче бути солдатом, то вона не стане солдатом.

Насправді мотивація - це досить мінлива штука. Будь-який рекс може вигоріти. Будь-який бусифікований - втягнутися. Я знаю, про що говорю, бо в нашій роті служать бусифіковані. І добре, до речі, служать.

Люди бояться не так армії, як своїх страхів про армію. А ще – вони просто не хочуть змінювати звичний спосіб життя. Але якщо їм випадає одягнути піксель, то абсолютна більшість втягується.

Поговорили з Anastasia Rokytna про те, як це відбувається

https://www.youtube.com/watch?v=g6hqRt3A4A8&t=4s