Forwarded from Николаевский Ванёк
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
осторожно, много мата
у военных тоже может течь крыша.
у военных тоже может течь крыша.
Проблема російської культури в тому, що розмова про неї ніколи не стає розмовою про культуру. Натомість вона приречена перетворюватися на дискусію про політику. Авторство цього переродження належить самій Москві, яка позбавила свою культуру політичної нейтральності. Вона перетворила її на пакетний товар, але цей товар на різні ринки постачається в різній комплектації.
В цьому полягає головна причина україно-європейських "труднощів перекладу". Париж і Київ, Стокгольм і Львів мають дуже різний досвід взаємодії з російською культурою. Слова однакові – а контекст відрізняється. Тому те, що ми сприймаємо закономірним, для багатьох на Заході видається надмірним. А те, що ми зчитуємо як культурний колабораціонізм, навряд чи інтерпретується так само у дружніх столицях.
Головне завдання російської культури на території імперії – бути прапором. Назви міст, пам'ятники на п'єдесталах, топоніміка вулиць – все це покликане маркувати простір. Імперська культура ієрархічна, а тому працює табель про ранги: "центральні" постаті мають столичну "московсько-пітерську" прописку, а "другорядні" – якусь ще. 2014 рік запустив в Україні процес ревізії – і ми стали свідками декомунізації. 2022 рік посилив гостроту – і в країні набрала обертів культурна деколонізація.
І ні, це не боротьба з історією. Україна проходить той самий шлях, який до неї проходили десятки колишніх колоній у момент набуття суверенітету. Право надавати імена – один із проявів влади. Тому Москва так гостро реагує на появу в Україні нових назв. Тому так наполегливо відмовляється називати українські міста – новими іменами. Нічого дивного, що минулої зими російська армія воювала в "Артемівську", а ракети в російських новинах прилітають у "Дніпропетровськ".
Україна збільшує культурну дистанцію – замінюючи топоніміку та коригуючи шкільні програми. Займається культурною емансипацією – відправляючи пам'ятники до музеїв та проводячи ребрендинг армії. Воює за ідентичність – прибираючи імперські символи та перейменовуючи станції метро. Якщо Москва хотіла загальмувати цей процес, їй треба було не розпочинати війну. Але коли ти забираєш у своєї культури політичну нейтральність, перетворюєш її на пакетний товар і продаєш у зв'язці з лояльністю до імперії та прийняттям російської версії історії – не варто чекати, що це купуватимуть у країні, на яку ти напав.
А втім, саме з цієї ж причини українська оптика погляду на російську культуру не завжди співпадатиме із західною.
Коли йдеться про сучасних письменників та артистів, то їхню біографію припустимо вимірювати поглядами. Прижиттєвий культурний внесок легко перекидається прижиттєвим людожерством. Той, хто сьогодні виступає адвокатом Путіна та Кремля, передбачувано позбавляється європейських гастролей та американських віз. Але коли йдеться про класиків – все набагато складніше.
В Україні велика спокуса оголосити сучасну російську політику прямою спадкоємицею російської культури. Провести пряму лінію із "золотого століття" російської літератури – до Бучі. Зі "срібного віку" – до Маріуполя. Ми маємо право на власні емоції, але, найімовірніше, нам навряд чи вдасться продати нашу позицію дружнім столицям. З тієї простої причини, що після Другої світової війни в Європі не готові купувати есенціалізм.
Есенціалізм стверджує, що деяким сутностям характерний незмінний набір аспектів. Що явища непорушні, а їхні характеристики – стабільні. Під час Другої світової було заведено пояснювати злочини Третього Рейху природою німецької культури. Але вся подальша європейська дискусія закінчилася тим, що від цієї концепції було вирішено відмовитись.
Післявоєнний консенсус звівся до того, що у злочинах винні сучасники злочину. Тому Лені Ріфеншталь несе відповідальність за Третій Рейх – на період якого припав розквіт її кар'єри. А Ріхард Вагнер, який помер за п'ятдесят років до перемоги нацистів – ні. Тому сьогодні публічний перегляд фільмів Ріфеншталь може розцінюватися як політичний жест. А прослуховування циклу опер "Кільце Нібелунга" залишається культурним перфомансом, а не політичною прокламацією.
В цьому полягає головна причина україно-європейських "труднощів перекладу". Париж і Київ, Стокгольм і Львів мають дуже різний досвід взаємодії з російською культурою. Слова однакові – а контекст відрізняється. Тому те, що ми сприймаємо закономірним, для багатьох на Заході видається надмірним. А те, що ми зчитуємо як культурний колабораціонізм, навряд чи інтерпретується так само у дружніх столицях.
Головне завдання російської культури на території імперії – бути прапором. Назви міст, пам'ятники на п'єдесталах, топоніміка вулиць – все це покликане маркувати простір. Імперська культура ієрархічна, а тому працює табель про ранги: "центральні" постаті мають столичну "московсько-пітерську" прописку, а "другорядні" – якусь ще. 2014 рік запустив в Україні процес ревізії – і ми стали свідками декомунізації. 2022 рік посилив гостроту – і в країні набрала обертів культурна деколонізація.
І ні, це не боротьба з історією. Україна проходить той самий шлях, який до неї проходили десятки колишніх колоній у момент набуття суверенітету. Право надавати імена – один із проявів влади. Тому Москва так гостро реагує на появу в Україні нових назв. Тому так наполегливо відмовляється називати українські міста – новими іменами. Нічого дивного, що минулої зими російська армія воювала в "Артемівську", а ракети в російських новинах прилітають у "Дніпропетровськ".
Україна збільшує культурну дистанцію – замінюючи топоніміку та коригуючи шкільні програми. Займається культурною емансипацією – відправляючи пам'ятники до музеїв та проводячи ребрендинг армії. Воює за ідентичність – прибираючи імперські символи та перейменовуючи станції метро. Якщо Москва хотіла загальмувати цей процес, їй треба було не розпочинати війну. Але коли ти забираєш у своєї культури політичну нейтральність, перетворюєш її на пакетний товар і продаєш у зв'язці з лояльністю до імперії та прийняттям російської версії історії – не варто чекати, що це купуватимуть у країні, на яку ти напав.
А втім, саме з цієї ж причини українська оптика погляду на російську культуру не завжди співпадатиме із західною.
Коли йдеться про сучасних письменників та артистів, то їхню біографію припустимо вимірювати поглядами. Прижиттєвий культурний внесок легко перекидається прижиттєвим людожерством. Той, хто сьогодні виступає адвокатом Путіна та Кремля, передбачувано позбавляється європейських гастролей та американських віз. Але коли йдеться про класиків – все набагато складніше.
В Україні велика спокуса оголосити сучасну російську політику прямою спадкоємицею російської культури. Провести пряму лінію із "золотого століття" російської літератури – до Бучі. Зі "срібного віку" – до Маріуполя. Ми маємо право на власні емоції, але, найімовірніше, нам навряд чи вдасться продати нашу позицію дружнім столицям. З тієї простої причини, що після Другої світової війни в Європі не готові купувати есенціалізм.
Есенціалізм стверджує, що деяким сутностям характерний незмінний набір аспектів. Що явища непорушні, а їхні характеристики – стабільні. Під час Другої світової було заведено пояснювати злочини Третього Рейху природою німецької культури. Але вся подальша європейська дискусія закінчилася тим, що від цієї концепції було вирішено відмовитись.
Післявоєнний консенсус звівся до того, що у злочинах винні сучасники злочину. Тому Лені Ріфеншталь несе відповідальність за Третій Рейх – на період якого припав розквіт її кар'єри. А Ріхард Вагнер, який помер за п'ятдесят років до перемоги нацистів – ні. Тому сьогодні публічний перегляд фільмів Ріфеншталь може розцінюватися як політичний жест. А прослуховування циклу опер "Кільце Нібелунга" залишається культурним перфомансом, а не політичною прокламацією.
Українська спроба закенселити російську культуру на Заході ризикує наштовхнутися на цю ж саму логіку. У відповідь ми почуємо, що класична культура не дорівнює актуальній політиці. Що пам'ятники полісемантичні – і тому беззахисні перед спробами режимів поставити їх собі на службу. Що спроба покласти колективну провину на давно померлих письменників і художників лише за фактом їхнього громадянства не витримує критики. Зрештою, нам скажуть про те, що культура російської людини – це культура, створена не тільки росіянами.
Нам скажуть, що в досвіді дорослішання російського солдата опер Чайковського було менше, ніж альбомів "Бітлз". Що читав він не так Толстого, як Дюма. Що обираючи між Ейзенштейном і Тарантіно, найімовірніше, віддавав перевагу останньому. І це буде ключовим аргументом наших співрозмовників проти спроб встановити причинно-наслідковий зв'язок між національним культурним фундаментом та воєнними злочинами.
Сучасна Росія – це гібрид. За своєю природою це антиєвропейська держава з європейською культурою. Ця культура успадкувала в Європи, наслідувала Європу і створювалася за європейськими правилами та канонами.
В імперських колоніях – включно з Україною – російська культура мала витісняти і заміняти. Імперський історичний наратив – замість українського. Російські імена – замість національного пантеону. Повсюдність російської культури мала маргіналізувати локальні культури – витісняючи їх на периферію. Але при цьому на Заході завдання російської культури зводилося не до заміщення, а до дипломатії.
Російська держава тривалий час використовувала власну культуру як дипломатичний фасад. Вона мала провокувати інтерес і народжувати зацікавленість. Підкреслювати цивілізаційну спільність та створювати переговорне поле. Європейська природа російської культури відволікала увагу від антиєвропейського характеру російської держави. А художникам та артистам випадала роль торгових представників із продажу "загадочной русской души". Де у чітко вивірених пропорціях змішані ведмідь та супутник, балалайка та балет, ізба та конструктивізм.
Геній і лиходійство виявилися цілком сумісними – у великодержавному наративі. Репресії 37-го – але П'ята симфонія Шостаковича. Танки в Будапешті та розгром Празької весни – але п'ять чемпіонів світу з шахів. Вторгнення до Афганістану – але Бродський з Нобелівською промовою. Щоразу зовнішній спостерігач міг дозволити використати культурний контекст у ролі універсального "натомість". "Натомість Нурієв та Плесецька". "Натомість Шаляпін та Тарковський". "Натомість Дягілевські сезони та російський авангард".
Можна визначати переваги як продовження недоліків. А можна і навпаки: говорити про те, що недоліки – лише продовження переваг. Одночасне сусідство в Росії політичного варварства та офіційної культури дозволяло багатьом на Заході ігнорувати перше і зосереджуватися на другому.
На відміну від України на Заході немає звички бачити в російській культурі загрозу власній ідентичності. Натомість там схильні сприймати багатьох російських класиків як давно глобалізованих персонажів. Як імена, що існують у відриві від національної крові та ґрунту. Як спадщина, яка належить усім і нікому. Цей досвід може суперечити українській оптиці – але це не означає, що наші співрозмовники від нього будуть готові відмовитись.
І точно так само на Заході можуть не враховувати український контекст. Не розуміти природи культурної деколонізації. Не помічати сенсу імперської топоніміки. Наші досвіди співіснування з російською культурою дуже різні, щоб бути зрозумілими без перекладу. Ми тридцять років дозрівали до власної культурної емансипації, а тому маємо бути готові пояснювати те, що відбувається з нами – собі та світу.
Впродовж багатьох років Захід, поглядаючи на схід, дивився крізь Україну – відразу на Росію. І ми маємо право тепер вимагати зміни оптики. Нам можна говорити нашим західним співрозмовникам про український культурний ландшафт – літературний, музичний, художній. Про все те, що довгий час було terra incognita як для них, так і для нас самих.
Нам скажуть, що в досвіді дорослішання російського солдата опер Чайковського було менше, ніж альбомів "Бітлз". Що читав він не так Толстого, як Дюма. Що обираючи між Ейзенштейном і Тарантіно, найімовірніше, віддавав перевагу останньому. І це буде ключовим аргументом наших співрозмовників проти спроб встановити причинно-наслідковий зв'язок між національним культурним фундаментом та воєнними злочинами.
Сучасна Росія – це гібрид. За своєю природою це антиєвропейська держава з європейською культурою. Ця культура успадкувала в Європи, наслідувала Європу і створювалася за європейськими правилами та канонами.
В імперських колоніях – включно з Україною – російська культура мала витісняти і заміняти. Імперський історичний наратив – замість українського. Російські імена – замість національного пантеону. Повсюдність російської культури мала маргіналізувати локальні культури – витісняючи їх на периферію. Але при цьому на Заході завдання російської культури зводилося не до заміщення, а до дипломатії.
Російська держава тривалий час використовувала власну культуру як дипломатичний фасад. Вона мала провокувати інтерес і народжувати зацікавленість. Підкреслювати цивілізаційну спільність та створювати переговорне поле. Європейська природа російської культури відволікала увагу від антиєвропейського характеру російської держави. А художникам та артистам випадала роль торгових представників із продажу "загадочной русской души". Де у чітко вивірених пропорціях змішані ведмідь та супутник, балалайка та балет, ізба та конструктивізм.
Геній і лиходійство виявилися цілком сумісними – у великодержавному наративі. Репресії 37-го – але П'ята симфонія Шостаковича. Танки в Будапешті та розгром Празької весни – але п'ять чемпіонів світу з шахів. Вторгнення до Афганістану – але Бродський з Нобелівською промовою. Щоразу зовнішній спостерігач міг дозволити використати культурний контекст у ролі універсального "натомість". "Натомість Нурієв та Плесецька". "Натомість Шаляпін та Тарковський". "Натомість Дягілевські сезони та російський авангард".
Можна визначати переваги як продовження недоліків. А можна і навпаки: говорити про те, що недоліки – лише продовження переваг. Одночасне сусідство в Росії політичного варварства та офіційної культури дозволяло багатьом на Заході ігнорувати перше і зосереджуватися на другому.
На відміну від України на Заході немає звички бачити в російській культурі загрозу власній ідентичності. Натомість там схильні сприймати багатьох російських класиків як давно глобалізованих персонажів. Як імена, що існують у відриві від національної крові та ґрунту. Як спадщина, яка належить усім і нікому. Цей досвід може суперечити українській оптиці – але це не означає, що наші співрозмовники від нього будуть готові відмовитись.
І точно так само на Заході можуть не враховувати український контекст. Не розуміти природи культурної деколонізації. Не помічати сенсу імперської топоніміки. Наші досвіди співіснування з російською культурою дуже різні, щоб бути зрозумілими без перекладу. Ми тридцять років дозрівали до власної культурної емансипації, а тому маємо бути готові пояснювати те, що відбувається з нами – собі та світу.
Впродовж багатьох років Захід, поглядаючи на схід, дивився крізь Україну – відразу на Росію. І ми маємо право тепер вимагати зміни оптики. Нам можна говорити нашим західним співрозмовникам про український культурний ландшафт – літературний, музичний, художній. Про все те, що довгий час було terra incognita як для них, так і для нас самих.
Про все, що не було видно у світлі імперських софітів, які висвічували одну лише російську культуру. Про все, що було приречено існувати в тіні – чи в підпіллі.
Ми навряд чи досягнемо мети, якщо закликатимемо до кенселінгу чужого культурного пласта. Подібний підхід йтиме врозріз із повоєнним західним консенсусом. Але ми маємо право вимагати не підмінювати розмову про російські воєнні злочини дискусією про Толстого та Чехова.
Ми не зможемо продати ідею бойкоту російської культури. Але ми маємо наполягати на деколоніальній оптиці при погляді на неї. І кожен її культурний артефакт має вивчатися як пам'ятка імперії та приклад її офіційного дискурсу – зокрема про підкорені народи.
Ми не можемо завадити Заходу говорити про європейську природу російської культури – але це не повинно бути для них приводом ігнорувати антиєвропейський характер російської держави.
Право не судити про Чайковського по російському солдатові невідривно пов'язане з обов'язком не судити про Росію за Чайковським.
Зрештою, Росію представляє не її культура. Її репрезентують Буча та Маріуполь.
Як би на цій підміні не наполягала Москва.
Ми навряд чи досягнемо мети, якщо закликатимемо до кенселінгу чужого культурного пласта. Подібний підхід йтиме врозріз із повоєнним західним консенсусом. Але ми маємо право вимагати не підмінювати розмову про російські воєнні злочини дискусією про Толстого та Чехова.
Ми не зможемо продати ідею бойкоту російської культури. Але ми маємо наполягати на деколоніальній оптиці при погляді на неї. І кожен її культурний артефакт має вивчатися як пам'ятка імперії та приклад її офіційного дискурсу – зокрема про підкорені народи.
Ми не можемо завадити Заходу говорити про європейську природу російської культури – але це не повинно бути для них приводом ігнорувати антиєвропейський характер російської держави.
Право не судити про Чайковського по російському солдатові невідривно пов'язане з обов'язком не судити про Росію за Чайковським.
Зрештою, Росію представляє не її культура. Її репрезентують Буча та Маріуполь.
Як би на цій підміні не наполягала Москва.
Forwarded from Не Алексей
Там їбуть Трипільську ТЕС за те, шо вони заявляли про те, що захищені на 100 відсотків, а виявилося що не на 100, і от їх знищили москалі, і тепер вони виходить в цьому винуваті.
Але виявляється, ніхто цього і не заявляв. Все як завжди, "вчені перемогли рак" лише у заголовку журналістів, і вони про це не заявляли. Там прямо написано, що 100% - це 100% робіт по захисту від непрямих атак і падіння уламків ракет.
В умовах, коли у нас список критичних підприємств такий, що вже хочеться побачити список некритичних, бо він на двох листочках поміститься, енергетики виконують подвіг героїзма, повністю співставний з військовим подвігом героїзма, але з мінімальною увагою до їх роботи, зневагою оточуючих і набагато меншими виплатами співробітникам, які лізуть серед ночі на розйобані стовпи налагоджувати хоч шось.
Коли в нагороду за це їх ще й починають хейтити за те, шо вони погано відбивали лопатою ракети - ну, це дно.
Але виявляється, ніхто цього і не заявляв. Все як завжди, "вчені перемогли рак" лише у заголовку журналістів, і вони про це не заявляли. Там прямо написано, що 100% - це 100% робіт по захисту від непрямих атак і падіння уламків ракет.
В умовах, коли у нас список критичних підприємств такий, що вже хочеться побачити список некритичних, бо він на двох листочках поміститься, енергетики виконують подвіг героїзма, повністю співставний з військовим подвігом героїзма, але з мінімальною увагою до їх роботи, зневагою оточуючих і набагато меншими виплатами співробітникам, які лізуть серед ночі на розйобані стовпи налагоджувати хоч шось.
Коли в нагороду за це їх ще й починають хейтити за те, шо вони погано відбивали лопатою ракети - ну, це дно.
Forwarded from Шрайк Ньюс
Serg Marco: Цікаво як вирішує наше інфополе вплив ворожої пропаганди.
Зараз той етап на фронті, що можна сказати що наступ росіян видохся. Вони ще окремим механізованими ротами ще щось стараються зробити, але порівнювати з зимою вже не можна.
І їх швиряють вперед тільки тому, що знають що в нас мало людей в окопах. І поки це так, вони стараються максимально використовувати окно можливостей. Статистика показує, що росіяне зараз несуть дуже сильні втрати по техніці та особовому складу. Але продовжують йти вперед.
Тобто вони розуміють, що як тільки окоп, який повинно захищати 10 бійців ЗСУ, а не 2-3 як зараз, буде на постійній ротації обороняти хоча б 7, то в їх атаках вже не буде сенсу і буде повтор весни 2023 року, коли одразу після штурмів вони пішли в глуху оборону накопичуючі сили на наступний раунд. Зараз для них раунд продовжується. Так, ціною дуже розйобаних підрозділів, великої втрати техніки, але продовжується.
З того що я знаю по перехопленням - в них дуже складна ситуація. Але вони підчистили своїх блогерів-правдорубів, запустили в фейсбук ботів які сиплять маніпуляції на тему мобілізації та нелегітимності президента (і такіх ботів лайкають абсолютно реальні люди), і подивіться як змінився інфопростір?
Не у бійців, в нас то якраз все плюс мінус так же, а саме у цивільних, чий світоогляд по війні нерозривний від телеграм-каналів та фейсбуку.
Я розумію чого повільно йде набір у ЗСУ. Легше погоджуватись захищати свою країну коли твоя армія перемагає, а не коли вона в постійній обороні з недостатньою кількістю особового складу. Але з пропагандою теж щось треба робити.
P.S. Тільки б не вирішили назначити чергового псевдорозвідника-інфоцигана з піздежом про 2-3 тижні, за якого подінням морального стану ми розплачуємось і сьогодні.
Зараз той етап на фронті, що можна сказати що наступ росіян видохся. Вони ще окремим механізованими ротами ще щось стараються зробити, але порівнювати з зимою вже не можна.
І їх швиряють вперед тільки тому, що знають що в нас мало людей в окопах. І поки це так, вони стараються максимально використовувати окно можливостей. Статистика показує, що росіяне зараз несуть дуже сильні втрати по техніці та особовому складу. Але продовжують йти вперед.
Тобто вони розуміють, що як тільки окоп, який повинно захищати 10 бійців ЗСУ, а не 2-3 як зараз, буде на постійній ротації обороняти хоча б 7, то в їх атаках вже не буде сенсу і буде повтор весни 2023 року, коли одразу після штурмів вони пішли в глуху оборону накопичуючі сили на наступний раунд. Зараз для них раунд продовжується. Так, ціною дуже розйобаних підрозділів, великої втрати техніки, але продовжується.
З того що я знаю по перехопленням - в них дуже складна ситуація. Але вони підчистили своїх блогерів-правдорубів, запустили в фейсбук ботів які сиплять маніпуляції на тему мобілізації та нелегітимності президента (і такіх ботів лайкають абсолютно реальні люди), і подивіться як змінився інфопростір?
Не у бійців, в нас то якраз все плюс мінус так же, а саме у цивільних, чий світоогляд по війні нерозривний від телеграм-каналів та фейсбуку.
Я розумію чого повільно йде набір у ЗСУ. Легше погоджуватись захищати свою країну коли твоя армія перемагає, а не коли вона в постійній обороні з недостатньою кількістю особового складу. Але з пропагандою теж щось треба робити.
P.S. Тільки б не вирішили назначити чергового псевдорозвідника-інфоцигана з піздежом про 2-3 тижні, за якого подінням морального стану ми розплачуємось і сьогодні.
Мені здається, що піти до армії навесні 2024-го – складніше, ніж навесні 2022-го.
Два роки тому ми не думали про майбутнє. Воно не відчувалося – зате було суцільне тут і зараз. Панував момент емоційного перелому – і кожен стикався з персональною реакцією на стрес. У когось "біжи", у когось "завмри", у когось – "бий". Останніх було так багато, що армія зросла втричі без особливих зусиль. І на цьому трималася наступні два роки.
Але добровольці – це завжди вичерпний ресурс. У той момент, коли він стоншується, держава повинна переходити від політики відкритих дверей до політики "батога та пряника". Тому нинішній закон про мобілізацію мав стати "законом про відповідальність" – для тих, хто заднім числом хоче переписати соціальний контракт із державою, викресливши звідти пункт про захист країни. А заразом закон мав стати тестом на здатність політиків ухвалювати непопулярні рішення. Результат на столі.
Приблизно половина українців вважають цей рівень мобілізації "занадто високим" або "оптимальним". Лише кожен третій вважає його "недостатнім". За ідеєю в умовах війни закон про мобілізацію мав іти рейками "державної необхідності" і не залежати від суспільних настроїв. Але натомість політики відправили його рейками "політичної доцільності".
У результаті ухвалення закону перетворилося на фестиваль популізму. Документ вихолостили та його фінальним бенефіціаром стала не армія, а ті, хто хоче від неї сховатися. Кримінальну відповідальність змінили штрафи, примусові заходи – прибрали чи пом'якшили, доступ ТЦК до актуальних баз даних – обмежили. У минулому наявність політичної волі дозволяла проводити через парламент навіть найменш популярні закони – на кшталт ринку землі чи медканабісу. Очевидно, цього разу політичної волі не було.
І немає нічого дивного, що із закону прибрали пункт про демобілізацію. Щоб повернути додому тих, хто на початку війни стояв у чергах до ТЦК, потрібно, щоб аналогічні черги стояли туди і сьогодні. А нинішня редакція закону цього не гарантує.
Невоююча частина суспільства завмерла у дивовижному шпагаті, коли гасло "ні капітуляції" доповнюється вимогою "ні мобілізації". Два роки тилового існування привчили багатьох, що з війною можна не перетинатись – і люди сподіваються, що зможуть зберегти цей статус-кво. Але оскільки зізнаватись у подібному непрестижно – вони як виправдання щоразу висувають своїй країні умови.
Одні вимагають спершу відправити на фронт поліцейських / депутатів / суддів. Інші пропонують збільшити зарплати військовим, щоб у ТЦК знову вишикувалися черги. Треті пояснюють своє небажання служити тим, що армія не відповідає їхнім високим стандартам. Четверті запевняють, що народжені тримати "економічний фронт", якого, як відомо, не існує.
В основі всіх цих пояснень – одна й та сама ідея, що воювати має хтось інший. Всі ці умови – насправді виправдання. Всі ці вимоги – різновид благання.
Насправді ж будь-які спроби звинуватити систему – не більше ніж психологічний прийом. Людям зручно почуватися жертвою, оскільки жертва завжди заслуговує на співчуття. А тому вони ховають своє небажання йти до армії під нагромадженнями скарг. Хоча насправді єдині жертви ситуації – це не ті, хто бояться вбратися в піксель, а ті, хто не може його зняти через низькі темпи мобілізації.
Втім, до цього ж списку хитрощів можна віднести і всі розмови про те, що війна – справа добровольців. Подібний підхід хороший для війни низької інтенсивності і не підходить для повномасштабного вторгнення. З іншого боку, мотивація – явище мінливе. Мотивовані люди також можуть вигоріти. Немотивовані – можуть втягнутися та знайти себе в армії. Державі потрібно бути безпристрасним арбітром у непопулярних процесах. Але, за іронією долі, вона сьогодні працює не на тих, хто її захищає, а на тих, хто її захищати не хоче.
В результаті народжується дивне дводумство, коли ЗСУ мають найбільшу довіру в країні, а територіальні центри комплектування – чи не найменшу. Хоча ТЦК є структурою ЗСУ, складаються з тих же військових і покликані бути лише вхідними дверима в армію.
Два роки тому ми не думали про майбутнє. Воно не відчувалося – зате було суцільне тут і зараз. Панував момент емоційного перелому – і кожен стикався з персональною реакцією на стрес. У когось "біжи", у когось "завмри", у когось – "бий". Останніх було так багато, що армія зросла втричі без особливих зусиль. І на цьому трималася наступні два роки.
Але добровольці – це завжди вичерпний ресурс. У той момент, коли він стоншується, держава повинна переходити від політики відкритих дверей до політики "батога та пряника". Тому нинішній закон про мобілізацію мав стати "законом про відповідальність" – для тих, хто заднім числом хоче переписати соціальний контракт із державою, викресливши звідти пункт про захист країни. А заразом закон мав стати тестом на здатність політиків ухвалювати непопулярні рішення. Результат на столі.
Приблизно половина українців вважають цей рівень мобілізації "занадто високим" або "оптимальним". Лише кожен третій вважає його "недостатнім". За ідеєю в умовах війни закон про мобілізацію мав іти рейками "державної необхідності" і не залежати від суспільних настроїв. Але натомість політики відправили його рейками "політичної доцільності".
У результаті ухвалення закону перетворилося на фестиваль популізму. Документ вихолостили та його фінальним бенефіціаром стала не армія, а ті, хто хоче від неї сховатися. Кримінальну відповідальність змінили штрафи, примусові заходи – прибрали чи пом'якшили, доступ ТЦК до актуальних баз даних – обмежили. У минулому наявність політичної волі дозволяла проводити через парламент навіть найменш популярні закони – на кшталт ринку землі чи медканабісу. Очевидно, цього разу політичної волі не було.
І немає нічого дивного, що із закону прибрали пункт про демобілізацію. Щоб повернути додому тих, хто на початку війни стояв у чергах до ТЦК, потрібно, щоб аналогічні черги стояли туди і сьогодні. А нинішня редакція закону цього не гарантує.
Невоююча частина суспільства завмерла у дивовижному шпагаті, коли гасло "ні капітуляції" доповнюється вимогою "ні мобілізації". Два роки тилового існування привчили багатьох, що з війною можна не перетинатись – і люди сподіваються, що зможуть зберегти цей статус-кво. Але оскільки зізнаватись у подібному непрестижно – вони як виправдання щоразу висувають своїй країні умови.
Одні вимагають спершу відправити на фронт поліцейських / депутатів / суддів. Інші пропонують збільшити зарплати військовим, щоб у ТЦК знову вишикувалися черги. Треті пояснюють своє небажання служити тим, що армія не відповідає їхнім високим стандартам. Четверті запевняють, що народжені тримати "економічний фронт", якого, як відомо, не існує.
В основі всіх цих пояснень – одна й та сама ідея, що воювати має хтось інший. Всі ці умови – насправді виправдання. Всі ці вимоги – різновид благання.
Насправді ж будь-які спроби звинуватити систему – не більше ніж психологічний прийом. Людям зручно почуватися жертвою, оскільки жертва завжди заслуговує на співчуття. А тому вони ховають своє небажання йти до армії під нагромадженнями скарг. Хоча насправді єдині жертви ситуації – це не ті, хто бояться вбратися в піксель, а ті, хто не може його зняти через низькі темпи мобілізації.
Втім, до цього ж списку хитрощів можна віднести і всі розмови про те, що війна – справа добровольців. Подібний підхід хороший для війни низької інтенсивності і не підходить для повномасштабного вторгнення. З іншого боку, мотивація – явище мінливе. Мотивовані люди також можуть вигоріти. Немотивовані – можуть втягнутися та знайти себе в армії. Державі потрібно бути безпристрасним арбітром у непопулярних процесах. Але, за іронією долі, вона сьогодні працює не на тих, хто її захищає, а на тих, хто її захищати не хоче.
В результаті народжується дивне дводумство, коли ЗСУ мають найбільшу довіру в країні, а територіальні центри комплектування – чи не найменшу. Хоча ТЦК є структурою ЗСУ, складаються з тих же військових і покликані бути лише вхідними дверима в армію.
Усі обурення "вуличними облавами" – лише наслідок того, що ТЦК не має актуальних баз даних та інструментів примусу, щоб цивілізовано відправляти людей до армії. Але готовий битися об заклад, що озброювати військкомати сучасними методами мобілізації обиватель не захоче.
Невеликий мисленнєвий експеримент. Уявіть, що основою для відстрочки запропоновано зробити норму, за якою люди віддають країні третину свого щомісячного заробітку. Якщо більшість співгромадян підтримає цю ідею, це означає, що люди готові платити за свої страхи. Якщо більшість не підтримає – це означає, що вони просто не готові виходити із зони комфорту.
Ще одна з проблем мобілізації в тому, що суспільство не має успішної рольової моделі військового.
Образ військовослужбовця для людей – це втомлена людина у пікселі, яка їде з вокзалу чи на вокзал. Образ солдата – це людина у фейсбуці, яка збирає гроші на свій підрозділ або пише некролог на загиблого товариша. Образ ветерана – це людина на протезі, яку списали з армії за інвалідністю.
Суспільство не має позитивних рольових моделей комбатанта. Немає перед очима тих, хто віддав батьківщині всі борги – і тепер насолоджується життям у тилу разом із дружиною та дітьми. Люди не бачать тих, хто міг би повернутися до рідного міста і гордо розповідати про власний бойовий досвід та досвід своїх побратимів. Єдиний доступний тилу опис військової біографії зводиться до фраз "пішов і загинув", "пішов і повернувся без ноги", "пішов і тепер безстроково воює".
У такій ситуації досить складно очікувати, що мобілізація на третій рік повномасштабної війни закриватиме потреби фронту. Тому що у людей на шальках терезів досить зрозумілий вибір. Ось реальність тилу – з усіма її перевагами. А ось реальність мобілізації – з усіма "тяготами" та "бідами", яка, до того ж, виглядає як квиток в один кінець.
Доки людям дано у відчуттях лише неуспішні рольові моделі патріотизму – вони будуть у коментарях "молитися" і "пишатися". І одночасно продовжать залишати гнівні смайлики під будь-якими новинами про те, що армії потрібне поповнення.
Якщо держава не створює систему пряників для тих, хто її захищає – це вбиває мотивацію тих, хто готовий надягнути піксель. Якщо держава не створює систему "батогів" для тих, хто сподівається від армії "пропетляти" – це вбиває мотивацію тих, хто вже встиг вбратися в піксель.
А тому мені й здається, що піти до армії 2024-го – складніше, ніж навесні 2022-го. Два роки тому черги в ТЦК дарували відчуття ліктя, шок від вторгнення вимагав дій, а термін "ухилянт" навіть не встигли вигадати. Ті ж, хто йде в армію сьогодні, пливуть проти течії, почуваються самітниками і є винятком із загального правила.
Іронія в тому, що якщо ми програємо війну – до армії підуть усі. Просто це буде окупаційна армія.
Невеликий мисленнєвий експеримент. Уявіть, що основою для відстрочки запропоновано зробити норму, за якою люди віддають країні третину свого щомісячного заробітку. Якщо більшість співгромадян підтримає цю ідею, це означає, що люди готові платити за свої страхи. Якщо більшість не підтримає – це означає, що вони просто не готові виходити із зони комфорту.
Ще одна з проблем мобілізації в тому, що суспільство не має успішної рольової моделі військового.
Образ військовослужбовця для людей – це втомлена людина у пікселі, яка їде з вокзалу чи на вокзал. Образ солдата – це людина у фейсбуці, яка збирає гроші на свій підрозділ або пише некролог на загиблого товариша. Образ ветерана – це людина на протезі, яку списали з армії за інвалідністю.
Суспільство не має позитивних рольових моделей комбатанта. Немає перед очима тих, хто віддав батьківщині всі борги – і тепер насолоджується життям у тилу разом із дружиною та дітьми. Люди не бачать тих, хто міг би повернутися до рідного міста і гордо розповідати про власний бойовий досвід та досвід своїх побратимів. Єдиний доступний тилу опис військової біографії зводиться до фраз "пішов і загинув", "пішов і повернувся без ноги", "пішов і тепер безстроково воює".
У такій ситуації досить складно очікувати, що мобілізація на третій рік повномасштабної війни закриватиме потреби фронту. Тому що у людей на шальках терезів досить зрозумілий вибір. Ось реальність тилу – з усіма її перевагами. А ось реальність мобілізації – з усіма "тяготами" та "бідами", яка, до того ж, виглядає як квиток в один кінець.
Доки людям дано у відчуттях лише неуспішні рольові моделі патріотизму – вони будуть у коментарях "молитися" і "пишатися". І одночасно продовжать залишати гнівні смайлики під будь-якими новинами про те, що армії потрібне поповнення.
Якщо держава не створює систему пряників для тих, хто її захищає – це вбиває мотивацію тих, хто готовий надягнути піксель. Якщо держава не створює систему "батогів" для тих, хто сподівається від армії "пропетляти" – це вбиває мотивацію тих, хто вже встиг вбратися в піксель.
А тому мені й здається, що піти до армії 2024-го – складніше, ніж навесні 2022-го. Два роки тому черги в ТЦК дарували відчуття ліктя, шок від вторгнення вимагав дій, а термін "ухилянт" навіть не встигли вигадати. Ті ж, хто йде в армію сьогодні, пливуть проти течії, почуваються самітниками і є винятком із загального правила.
Іронія в тому, що якщо ми програємо війну – до армії підуть усі. Просто це буде окупаційна армія.
Існує багато визначень зла. Узагальнює їх те, що зло – це привласнення колективного блага.
Кишеньковий злодій викрадає не гаманця – він викрадає суспільну безпеку. Привласнює її, і тим скорочує спільне на користь приватного. У цьому сенсі немає різниці між ним і тим, хто сідає п’яний за кермо.
Корупція, монополії, хабарі – це ж ніщо інше, як порушення правил чесної конкуренції. Коли за все доводиться доплачувати конкретному мені. І весь розрахунок будується на тому, що збитки – вони на всіх і потроху, а бонус – комусь конкретному й великий.
А тому будь-яке зло починається з привласнення колективного блага. Зі знищення спільного капіталу. З приватизації того, що належить усім.
Якість держави саме й визначається тим, скільки в ній “спільних благ”. Чисті парки та безпечні вулиці. Конкурентне середовище в бізнесі та держзакупівлях. Ефективні адміністративні послуги.
Будь-який викинутий повз урну недопалок – вирахування зі спільної суми. А обиватель, який ставить гараж на дитячому майданчику, у цьому сенсі подібний до монополіста, який продає послугу втричі дорожче, знищуючи конкурентів за допомогою адмінресурсу.
До того ж викрадення спільного ще полюбляють пояснювати альтруїзмом. “Заради дітей”. “Заради сім’ї”. Формула самовиправдання завжди однакова – злодій приховує свою відповідальність за мотивами турботи про близьких.
Ентропія держави починається тієї миті, коли кількість тих, хто приватизує спільне благо, перевищує кількість тих, хто його створює. Саме це співвідношення і є частина того, що називають колективною етикою. Якщо перемагає логіка “дерибану” – країна котиться під укіс. Якщо перемагає етика інвестування – держава стає точкою росту.
За великим рахунком, саме в цьому й полягає один з чільних викликів сучасної України.
По один бік – ті, хто живуть як раніше. У парадигмі доїдання спільного. У логіці приватизації колективного. Вони не сприймають за щось своє ані країну, ані державу. За своє вони визнають тільки й винятково власні сім’ї. І готові інвестувати тільки в них, відбираючи в усіх інших.
Усі вони обкрадають тих, хто опинився по інший бік. Хто сплачує податки. Хто намагається жити за правилами. І хто прагне змінювати ці правила, якщо вони прописані на користь першого табору.
Ці другі можуть служити в армії чи викладати у школах. Можуть створювати робочі місця або писати код. Вони можуть працювати на держслужбі чи бути митцями. Але їх вирізняє те, що їхній світ не закінчується на порозі персональних квартир. У їхньому світі існує щось спільне – те, що не належить їм особисто – і вони готові в це вкладати. Навіть якщо хтось інший не полишає спроб це привласнити.
Ми переможемо тоді, коли других буде більше. І програємо, якщо погодимося виправдовувати підлість інтересами родини. Власної родини.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Кишеньковий злодій викрадає не гаманця – він викрадає суспільну безпеку. Привласнює її, і тим скорочує спільне на користь приватного. У цьому сенсі немає різниці між ним і тим, хто сідає п’яний за кермо.
Корупція, монополії, хабарі – це ж ніщо інше, як порушення правил чесної конкуренції. Коли за все доводиться доплачувати конкретному мені. І весь розрахунок будується на тому, що збитки – вони на всіх і потроху, а бонус – комусь конкретному й великий.
А тому будь-яке зло починається з привласнення колективного блага. Зі знищення спільного капіталу. З приватизації того, що належить усім.
Якість держави саме й визначається тим, скільки в ній “спільних благ”. Чисті парки та безпечні вулиці. Конкурентне середовище в бізнесі та держзакупівлях. Ефективні адміністративні послуги.
Будь-який викинутий повз урну недопалок – вирахування зі спільної суми. А обиватель, який ставить гараж на дитячому майданчику, у цьому сенсі подібний до монополіста, який продає послугу втричі дорожче, знищуючи конкурентів за допомогою адмінресурсу.
До того ж викрадення спільного ще полюбляють пояснювати альтруїзмом. “Заради дітей”. “Заради сім’ї”. Формула самовиправдання завжди однакова – злодій приховує свою відповідальність за мотивами турботи про близьких.
Ентропія держави починається тієї миті, коли кількість тих, хто приватизує спільне благо, перевищує кількість тих, хто його створює. Саме це співвідношення і є частина того, що називають колективною етикою. Якщо перемагає логіка “дерибану” – країна котиться під укіс. Якщо перемагає етика інвестування – держава стає точкою росту.
За великим рахунком, саме в цьому й полягає один з чільних викликів сучасної України.
По один бік – ті, хто живуть як раніше. У парадигмі доїдання спільного. У логіці приватизації колективного. Вони не сприймають за щось своє ані країну, ані державу. За своє вони визнають тільки й винятково власні сім’ї. І готові інвестувати тільки в них, відбираючи в усіх інших.
Усі вони обкрадають тих, хто опинився по інший бік. Хто сплачує податки. Хто намагається жити за правилами. І хто прагне змінювати ці правила, якщо вони прописані на користь першого табору.
Ці другі можуть служити в армії чи викладати у школах. Можуть створювати робочі місця або писати код. Вони можуть працювати на держслужбі чи бути митцями. Але їх вирізняє те, що їхній світ не закінчується на порозі персональних квартир. У їхньому світі існує щось спільне – те, що не належить їм особисто – і вони готові в це вкладати. Навіть якщо хтось інший не полишає спроб це привласнити.
Ми переможемо тоді, коли других буде більше. І програємо, якщо погодимося виправдовувати підлість інтересами родини. Власної родини.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Forwarded from Шрайк Ньюс
🇵🇱 Прем'єр Польщі Дональд Туск готовий застосувати правоохоронців та прикордонників для остаточного розблокування кордону
Вчора Туск закликав всіх, хто блокує кордон, негайно його розблокувати, незважаючи на причини блокування. В іншому випадку уряд буде вимушений ухвалити рішення для захисту польського кордону і функціонування прикордонних переходів.
Туск закликав всіх без винятку громадян не робити нічого, що може хоч якось нашкодити Україні: "Ми не можемо жодним чином завдати шкоди Україні в ситуації, коли вирішується доля війни".
Далі Туск висловив сподівання, що до нього прислухаються і прямі заходи примусу щодо протестувальників не знадобляться: "Я не думаю, що хтось порядний у Польщі хоче сьогодні послабити Україну, тому поки я розраховую на розсудливість і відмову від такої форми протесту".
Загострення риторики Туска стає наслідком кількох сприятливих та випрацьованих для нас чинників:
▶️ 1. Уряд України й Польщі веде тривалі прямі переговори для пошуку компромісу, що посилює міждержавне розуміння взаємних проблем, мотивів, ризиків.
▶️ 2. Польський уряд залишився "один в полі". Українська дипломатія, врахувавши помилки минулого, прийняла адекватне рішення не форсувати взаємну агресію з Польщею, а поступово зміщувати транзит на південь через Молдову та Румунію. Паралельно розпочалось будівництво нових переходів та додаткової логістики з Угорщиною та Словаччиною. Тобто, над Польщею нависла більш глобальна проблема — системна переорієнтація українського транзиту.
▶️ 3. Окрім того, що Польща може безповоротно втратити відчутний відсоток заробітку з транзиту Варшава зазнавала іміджевих втрат на європейській арені.
▶️ 4. Колективний тиск. Уряд Туска підтискала Єврокомісія та стриманий тиск з боку України. Тому не випадково цю заяву Туск виголошував після саміту ЄС, що є свідченням бажання відновлювати імідж польського уряду на європейській арені.
▶️ 5. Місцеві вибори виявились вдалі для уряду Туска, що дозволило перезавантажити вже повну вертикаль влади від місцевих рад до Сейму. Це посилює стабільність хиткого уряду Туска та дозволяє йому бути більш рішучим та менш залежним від інформаційного впливу фермерів.
➡️ Тобто, набір причин, які самі по собі не мали шансу вирішити проблему, станом на зараз об'єднується в єдину систему, що тисне на уряд Туска та змушує його щось вирішувати. Це так само як з "американською допомогою" —ми були в позиції, що жодна окрема дія не могла зрушити питання з мертвої точки, але ланцюжок дій (не завжди публічних) створили достатні (незручні для певних людей) умови, щоб питання почало рухатись.
Що ще раз доводить, що на проблему потрібно дивитись як "на виклик", з яким системно потрібно працювати й не впадати в надлишкові емоції. Кому стане легше, якщо демонструючи свої принципові емоції, ми не здобудемо результату? Навіть якщо він буде із солідним запізненням, але буде — це краще за нуль.
Resurgam
Вчора Туск закликав всіх, хто блокує кордон, негайно його розблокувати, незважаючи на причини блокування. В іншому випадку уряд буде вимушений ухвалити рішення для захисту польського кордону і функціонування прикордонних переходів.
Туск закликав всіх без винятку громадян не робити нічого, що може хоч якось нашкодити Україні: "Ми не можемо жодним чином завдати шкоди Україні в ситуації, коли вирішується доля війни".
Далі Туск висловив сподівання, що до нього прислухаються і прямі заходи примусу щодо протестувальників не знадобляться: "Я не думаю, що хтось порядний у Польщі хоче сьогодні послабити Україну, тому поки я розраховую на розсудливість і відмову від такої форми протесту".
Загострення риторики Туска стає наслідком кількох сприятливих та випрацьованих для нас чинників:
▶️ 1. Уряд України й Польщі веде тривалі прямі переговори для пошуку компромісу, що посилює міждержавне розуміння взаємних проблем, мотивів, ризиків.
▶️ 2. Польський уряд залишився "один в полі". Українська дипломатія, врахувавши помилки минулого, прийняла адекватне рішення не форсувати взаємну агресію з Польщею, а поступово зміщувати транзит на південь через Молдову та Румунію. Паралельно розпочалось будівництво нових переходів та додаткової логістики з Угорщиною та Словаччиною. Тобто, над Польщею нависла більш глобальна проблема — системна переорієнтація українського транзиту.
▶️ 3. Окрім того, що Польща може безповоротно втратити відчутний відсоток заробітку з транзиту Варшава зазнавала іміджевих втрат на європейській арені.
▶️ 4. Колективний тиск. Уряд Туска підтискала Єврокомісія та стриманий тиск з боку України. Тому не випадково цю заяву Туск виголошував після саміту ЄС, що є свідченням бажання відновлювати імідж польського уряду на європейській арені.
▶️ 5. Місцеві вибори виявились вдалі для уряду Туска, що дозволило перезавантажити вже повну вертикаль влади від місцевих рад до Сейму. Це посилює стабільність хиткого уряду Туска та дозволяє йому бути більш рішучим та менш залежним від інформаційного впливу фермерів.
➡️ Тобто, набір причин, які самі по собі не мали шансу вирішити проблему, станом на зараз об'єднується в єдину систему, що тисне на уряд Туска та змушує його щось вирішувати. Це так само як з "американською допомогою" —ми були в позиції, що жодна окрема дія не могла зрушити питання з мертвої точки, але ланцюжок дій (не завжди публічних) створили достатні (незручні для певних людей) умови, щоб питання почало рухатись.
Що ще раз доводить, що на проблему потрібно дивитись як "на виклик", з яким системно потрібно працювати й не впадати в надлишкові емоції. Кому стане легше, якщо демонструючи свої принципові емоції, ми не здобудемо результату? Навіть якщо він буде із солідним запізненням, але буде — це краще за нуль.
Resurgam
Цієї суботи буду в Ужгороді. У відрядженні на один день. Бригада відпустила зробити публічну лекцію про те, як наша війна змінює країну та світ
Я так розумію, що хтось з хейтерів вирішив цим скористатись. І розмістив мій номер зі згадкою міста та дати в оголошенні на сайті, де геї шукають секс-послуги. Якісь чуваки тепер пишуть і телефонують весь день. Я так розумію, все для того, щоб після лекції зробити якесь потужне викриття про мене.
Кароч. Лекція буде
Ужгород, Ференца Ракоці 2
Субота (27 квітня), 16.00
Мамкіним заговорщикам передаю привіт. Сподіваюсь, вас рано чи пізно зустріне ТЦК і ми ще побачимось
Я так розумію, що хтось з хейтерів вирішив цим скористатись. І розмістив мій номер зі згадкою міста та дати в оголошенні на сайті, де геї шукають секс-послуги. Якісь чуваки тепер пишуть і телефонують весь день. Я так розумію, все для того, щоб після лекції зробити якесь потужне викриття про мене.
Кароч. Лекція буде
Ужгород, Ференца Ракоці 2
Субота (27 квітня), 16.00
Мамкіним заговорщикам передаю привіт. Сподіваюсь, вас рано чи пізно зустріне ТЦК і ми ще побачимось
Це мій макбук
На ньому я написав «Дикий Захід Східної Європи». На ньому було написано всі тексти останніх п'яти років. Він досі в чудовому стані і тепер може стати вашим.
Війна це завжди дорого. Список потреб постійно зростає. Ремонт, колеса, зв'язок самі себе не сплатять. Тому я хочу свій ноут розіграти.
Правила дуже прості. Надсилаєте 200 гривень за посиланням. Якщо відправите 400 чи 600 гривень – система вважатиме це за дві, чи, відповідно, за три ставки. А значить ваші шанси стати переможцем – подвояться чи потрояться.
Якщо ви відправляєте не з Монобанку – у коментарі до платежу пишіть своє ім'я. Переможця Монобанк обирає самостійно, мені залишиться лише надіслати ноутбук. Якщо потрібно буде, можу його навіть підписати. Тут вже як вирішить його новий власник.
А гроші підуть на війну. Ну що, домовились?
UPD. Дякую усім. Це було надихаюче
Система вже визначила переможця. Ним стає Віра Н. Буду чекати від неї повідомлення в лічку
На ньому я написав «Дикий Захід Східної Європи». На ньому було написано всі тексти останніх п'яти років. Він досі в чудовому стані і тепер може стати вашим.
Війна це завжди дорого. Список потреб постійно зростає. Ремонт, колеса, зв'язок самі себе не сплатять. Тому я хочу свій ноут розіграти.
Правила дуже прості. Надсилаєте 200 гривень за посиланням. Якщо відправите 400 чи 600 гривень – система вважатиме це за дві, чи, відповідно, за три ставки. А значить ваші шанси стати переможцем – подвояться чи потрояться.
Якщо ви відправляєте не з Монобанку – у коментарі до платежу пишіть своє ім'я. Переможця Монобанк обирає самостійно, мені залишиться лише надіслати ноутбук. Якщо потрібно буде, можу його навіть підписати. Тут вже як вирішить його новий власник.
А гроші підуть на війну. Ну що, домовились?
UPD. Дякую усім. Це було надихаюче
Система вже визначила переможця. Ним стає Віра Н. Буду чекати від неї повідомлення в лічку
Forwarded from Шрайк
Каждый раз, когда читаю, что Путин дал приказ взять Донбасс до *какая-то рандомная дата*, я смотрю на карту и, скажем так, удивляюсь.
Обвел на карте:
🟦 синим - границу Донецкой области под нашим контролем,
🟥 красным - границу Донецкой области под контролем РФ,
⬛️ толстым черным - линию фронта,
◼️ тонким черным разграничил оккупированные территории на три части: оккупированное в 2014-15; оккупированное с февраля 2022 по сентябрь 2023; оккупированное с октября 2023 по начало мая 2024.
🔴 Для наглядности зарисовал оккупированное после октября 2023 красным.
То есть за 7 месяцев российского наступления оккупированы вот те четыре кусочка возле Кременной, Бахмута, Авдеевки и Марьинки.
О каких точных датах захвата всей оставшейся Донецкой области можно говорить, если при гипотетическом сохранении нынешних темпов даже год фиг угадаешь?
В общем, всерьез к таким «приказам» относиться сложно.
Обвел на карте:
🟦 синим - границу Донецкой области под нашим контролем,
🟥 красным - границу Донецкой области под контролем РФ,
⬛️ толстым черным - линию фронта,
◼️ тонким черным разграничил оккупированные территории на три части: оккупированное в 2014-15; оккупированное с февраля 2022 по сентябрь 2023; оккупированное с октября 2023 по начало мая 2024.
🔴 Для наглядности зарисовал оккупированное после октября 2023 красным.
То есть за 7 месяцев российского наступления оккупированы вот те четыре кусочка возле Кременной, Бахмута, Авдеевки и Марьинки.
О каких точных датах захвата всей оставшейся Донецкой области можно говорить, если при гипотетическом сохранении нынешних темпов даже год фиг угадаешь?
В общем, всерьез к таким «приказам» относиться сложно.
У Лондоні є Imperial War Museum. Перший поверх – Перша світова. Другий – Друга. Відтак – холодна війна, сучасний світ, а останній поверх присвячено героям британської корони.
Експозиція щодо Першої світової цілком вписується в звичну для нас музейну традицію. Детальна хронологія. Стенди, присвячені найбільшим битвам. Опис різних родів військ. Виставка найхитромудріших способів убивати собі подібних.
Зброя. Танки. Кораблі. Літаки. Битви. Статистика. Все, що ми звикли бачити й у вітчизняних музеях. Логіка великих чисел і глобальних процесів. З тією тільки різницею, що все це – інтерактивно й цікаво.
І коли сходиш на другий поверх – очікуєш на те саме. Тим більше, що саме Британія може про обидві світові війни з однаковим правом говорити: “Ми перемогли”. Країна не розвалювалася на частини – як Австро-Угорщина. Не пірнала в революційний вир – як Російська імперія чи кайзерівська Німеччина. Не була окупована – як більшість континентальних країн Європи.
Британія не пропускала населення острова крізь м’ясорубку концтаборів. Не божеволіла в ультраправій чи ультралівій риториці. Воювала й тоді, коли була в меншості, й тоді, коли у меншості опинився супротивник. Лондон має повне право на лінійну оповідь про Другу світову. В якій буде все те саме, що й на першому поверсі експозиції. Держава. Дипломатія. Військово-промисловий комплекс.
Та вони вчинили зовсім інакше.
Їхня експозиція чільної війни ХХ-го сторіччя починається з моделі звичайного будинку. В якому мешкала пересічна британська родина Алпресів. Голова сім’ї Вільям (робітник залізничного депо), його дружина-домогосподарка Еліс та десятеро їхніх дітей. Двоє синів пройшли фронт: один у авіації, інший у піхоті – від Дюнкерка до Нормандії. Хтось із дочок служив у пожежній охороні. Хтось гасив німецькі “запальнички”. Хтось жив тихо-мирно і працював на фабриці.
Поруч інтерактивна модель. Віртуальна екскурсія кімнатами їхнього будинку. За кілька метрів – типове бомбосховище, що їх мешканці Лондона споруджували у дворах за затвердженими лекалами. Туди можна зайти та послухати звуки авіанальоту – добре знайомі кожному лондонцю, який пережив війну.
У цій залі маршрут пролягає крізь реконструйовані кімнати їхньої оселі. На кухні – продуктовий набір та протигази. У спальні – одяг та постільна білизна. У коридорах – плакати тієї доби, що закликають економити продукти та електроенергію.
Історія Другої світової подана через історію одної-єдиної британської сім’ї. По-суті, екскурсанти мають можливість прожити всі шість років поразок та перемог так, як і ця звичайна родина з лондонського передмістя. І знаєте, це вражає.
Адже ми й досі сперечаємося, як говорити про Другу світову в контексті України. Українці носили шеврони різних армій. Встигали протягом життя неодноразово змінити громадянство. Воювали пліч-о-пліч та брат проти брата. Ті з них, хто переміг – могли й програти. Ті, хто програв, – могли й перемогти. На відміну від британців, у нас немає і не може бути лінійного погляду на події тих років. Просто тому, що війна перемолола території країни. Разом із мешканцями цих територій.
Доля “маленької людини” – може, це й міг би бути універсальний спільний знаменник. Який би втихомирив різноголосся числівників. Перемоги у всіх були різні й не завжди належали тим, хто їх здобував. А ось випробування були у всіх приблизно однакові.
Хтозна, може, колись ми побачимо український меморіал Другої світової, в якому під одним дахом будуть зібрані історії мешканців різних територій. І з’ясується, що доля донецького інженера, херсонського селянина, кримськотатарського агронома, львівського священика та ужгородського містянина мають набагато більше спільного, ніж ми звикли вважати.
Монументальний пафос зручний для імперій. У ньому розчиняються біографії. Глобальне витісняє приватне. Та варто лише придивитися до деталей – і з’явиться шанс збагнути пережите.
Те, що нас усіх споріднює.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Експозиція щодо Першої світової цілком вписується в звичну для нас музейну традицію. Детальна хронологія. Стенди, присвячені найбільшим битвам. Опис різних родів військ. Виставка найхитромудріших способів убивати собі подібних.
Зброя. Танки. Кораблі. Літаки. Битви. Статистика. Все, що ми звикли бачити й у вітчизняних музеях. Логіка великих чисел і глобальних процесів. З тією тільки різницею, що все це – інтерактивно й цікаво.
І коли сходиш на другий поверх – очікуєш на те саме. Тим більше, що саме Британія може про обидві світові війни з однаковим правом говорити: “Ми перемогли”. Країна не розвалювалася на частини – як Австро-Угорщина. Не пірнала в революційний вир – як Російська імперія чи кайзерівська Німеччина. Не була окупована – як більшість континентальних країн Європи.
Британія не пропускала населення острова крізь м’ясорубку концтаборів. Не божеволіла в ультраправій чи ультралівій риториці. Воювала й тоді, коли була в меншості, й тоді, коли у меншості опинився супротивник. Лондон має повне право на лінійну оповідь про Другу світову. В якій буде все те саме, що й на першому поверсі експозиції. Держава. Дипломатія. Військово-промисловий комплекс.
Та вони вчинили зовсім інакше.
Їхня експозиція чільної війни ХХ-го сторіччя починається з моделі звичайного будинку. В якому мешкала пересічна британська родина Алпресів. Голова сім’ї Вільям (робітник залізничного депо), його дружина-домогосподарка Еліс та десятеро їхніх дітей. Двоє синів пройшли фронт: один у авіації, інший у піхоті – від Дюнкерка до Нормандії. Хтось із дочок служив у пожежній охороні. Хтось гасив німецькі “запальнички”. Хтось жив тихо-мирно і працював на фабриці.
Поруч інтерактивна модель. Віртуальна екскурсія кімнатами їхнього будинку. За кілька метрів – типове бомбосховище, що їх мешканці Лондона споруджували у дворах за затвердженими лекалами. Туди можна зайти та послухати звуки авіанальоту – добре знайомі кожному лондонцю, який пережив війну.
У цій залі маршрут пролягає крізь реконструйовані кімнати їхньої оселі. На кухні – продуктовий набір та протигази. У спальні – одяг та постільна білизна. У коридорах – плакати тієї доби, що закликають економити продукти та електроенергію.
Історія Другої світової подана через історію одної-єдиної британської сім’ї. По-суті, екскурсанти мають можливість прожити всі шість років поразок та перемог так, як і ця звичайна родина з лондонського передмістя. І знаєте, це вражає.
Адже ми й досі сперечаємося, як говорити про Другу світову в контексті України. Українці носили шеврони різних армій. Встигали протягом життя неодноразово змінити громадянство. Воювали пліч-о-пліч та брат проти брата. Ті з них, хто переміг – могли й програти. Ті, хто програв, – могли й перемогти. На відміну від британців, у нас немає і не може бути лінійного погляду на події тих років. Просто тому, що війна перемолола території країни. Разом із мешканцями цих територій.
Доля “маленької людини” – може, це й міг би бути універсальний спільний знаменник. Який би втихомирив різноголосся числівників. Перемоги у всіх були різні й не завжди належали тим, хто їх здобував. А ось випробування були у всіх приблизно однакові.
Хтозна, може, колись ми побачимо український меморіал Другої світової, в якому під одним дахом будуть зібрані історії мешканців різних територій. І з’ясується, що доля донецького інженера, херсонського селянина, кримськотатарського агронома, львівського священика та ужгородського містянина мають набагато більше спільного, ніж ми звикли вважати.
Монументальний пафос зручний для імперій. У ньому розчиняються біографії. Глобальне витісняє приватне. Та варто лише придивитися до деталей – і з’явиться шанс збагнути пережите.
Те, що нас усіх споріднює.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
У 90-і роки “Клуб веселих і кмітливих” іменував себе “міжнародним” без щонайменшого перебільшення.
У сезонах сходилися команди з найрізноманітніших країн. За нагороди змагалися хлопці з України, Закавказзя, Центральної Азії та країн Балтії. КВК був відбитком пострадянської ментальності. Коли “спільне” домінувало над відмінностями, а теми для жартів не потребували перекладу та знання контексту.
А втім, роль дзеркала належить цій програмі й дотепер. Тільки сьогодні в ньому відображається той пострадянський дрейф, який стався у нас перед очима. Географія клубу зменшилася, як шагренева шкіра, скоротившись у підсумку до кордонів самої Росії. Тепер це програма, в якій росіяни змагаються з росіянами. У цьому коктейлі іноді вигулькують зразково-показові іноземці, та від колишньої “міжнародності” не лишилося й сліду.
І така ж доля, схоже, чекає на дев’яте травня.
Кожна країна має свята суб’єктності народу. Щось таке, що дозволяє громадянам казати: “Ми досягли”. День взяття Бастилії – це історія про те, як французи вигнали короля. День незалежності США – про те, як американці здобули незалежність від англійців. Дев’яте травня в РФ точно так само претендує на статус національного свята – але є одне “але”.
Росія – це держава, що перемогла. Такий собі втілений етатизм – у межах якого немає нічого не лише “проти держави”, але й “поза державою”. Державна вертикаль – це альфа й омега всього. Будь-яка активність здобуває право на життя лише після узгодження. Будь-яка неузгоджена суб’єктність сприймається як загроза. Її або приборкують – або викорінюють.
З дев’ятим травня у Росії сталося саме це. Це вже не “день суб’єктності народу”, а “день суб’єктності держави”. Універсальне виправдання всієї історії її існування. Головний важок на морально-етичних терезах, який має переважувати все, що було до і все, що було після. Дев’ятому травня доручено виправдовувати репресії, депортації, заслання, розстріли та розправи. Воно призначене чільним “зате”. Будь-яка спроба розмови про нелюдськість радянського режиму впирається в цей доказ. Який має ставити крапку на будь-якій спробі рефлексії.
Дев’яте травня стало ресурсом легітимності – занадто цінним, щоб російська держава дозволила собі випустити його з рук. І немає нічого дивного, що протягом останніх десятиліть вона боролася з тими, хто намагався зруйнувати цю монополію.
Річ у тім, що в радянсько-російській традиції існувало два підходи до відзначення цієї дати.
Один – державний. Зі знаменами, парадами, портретами воєначальників і великими зірками на погонах. У межах цього підходу у війні перемогла держава, командування та полководці. Великі числа. Величні масштаби. Вертикаль і система.
Другий підхід був цілковитою протилежністю. Інтимно-особистісний, ґрунтований на персональному переживанні. В цій скарбничці – вся лейтенантська проза. Щоденникові записи. Людські історії, в яких не було місця Сталіну та Жукову, натомість знаходилося місце чиїмось бабусям та дідусям.
З цим другим підходом держава завжди боролася. Приборкувала і націоналізувала, як могла. Юрій Бондарьов пом’якшував фінал повісті “Батальйони просять вогню” – й натомість перетворювався на радянського літературного генерала. На кожен ліричний “Білоруський вокзал” кінематограф відповідав десятком пафосних агіток. Держава відчайдушно трималася за власну інтерпретацію дев’ятого травня й не дозволяла нікому зазіхати на головне виправдання власного існування.
До речі, така ж доля спіткала й акцію “Безсмертний полк”. Вона з’явилася 2012-го року як альтернатива офіційному пафосу. Її придумала томська опозиційна телекомпанія “ТВ-2”: замість транспарантів та гасел людям запропонували нести портрети своїх близьких. За три роки російська держава позбавила телекомпанію ліцензії й забрала акцію під свою егіду.
Кремль заперечує приватне. Будь-яка велич можлива тільки у межах вертикалі. Якщо хочеш відчути силу – звертайся до держави. В обмін на лояльність вона дозволить тобі постояти під парасолькою своєї могутності.
І цей підхід прирікає Росію на самотність. Російський День Перемоги повторює долю КВК.
У сезонах сходилися команди з найрізноманітніших країн. За нагороди змагалися хлопці з України, Закавказзя, Центральної Азії та країн Балтії. КВК був відбитком пострадянської ментальності. Коли “спільне” домінувало над відмінностями, а теми для жартів не потребували перекладу та знання контексту.
А втім, роль дзеркала належить цій програмі й дотепер. Тільки сьогодні в ньому відображається той пострадянський дрейф, який стався у нас перед очима. Географія клубу зменшилася, як шагренева шкіра, скоротившись у підсумку до кордонів самої Росії. Тепер це програма, в якій росіяни змагаються з росіянами. У цьому коктейлі іноді вигулькують зразково-показові іноземці, та від колишньої “міжнародності” не лишилося й сліду.
І така ж доля, схоже, чекає на дев’яте травня.
Кожна країна має свята суб’єктності народу. Щось таке, що дозволяє громадянам казати: “Ми досягли”. День взяття Бастилії – це історія про те, як французи вигнали короля. День незалежності США – про те, як американці здобули незалежність від англійців. Дев’яте травня в РФ точно так само претендує на статус національного свята – але є одне “але”.
Росія – це держава, що перемогла. Такий собі втілений етатизм – у межах якого немає нічого не лише “проти держави”, але й “поза державою”. Державна вертикаль – це альфа й омега всього. Будь-яка активність здобуває право на життя лише після узгодження. Будь-яка неузгоджена суб’єктність сприймається як загроза. Її або приборкують – або викорінюють.
З дев’ятим травня у Росії сталося саме це. Це вже не “день суб’єктності народу”, а “день суб’єктності держави”. Універсальне виправдання всієї історії її існування. Головний важок на морально-етичних терезах, який має переважувати все, що було до і все, що було після. Дев’ятому травня доручено виправдовувати репресії, депортації, заслання, розстріли та розправи. Воно призначене чільним “зате”. Будь-яка спроба розмови про нелюдськість радянського режиму впирається в цей доказ. Який має ставити крапку на будь-якій спробі рефлексії.
Дев’яте травня стало ресурсом легітимності – занадто цінним, щоб російська держава дозволила собі випустити його з рук. І немає нічого дивного, що протягом останніх десятиліть вона боролася з тими, хто намагався зруйнувати цю монополію.
Річ у тім, що в радянсько-російській традиції існувало два підходи до відзначення цієї дати.
Один – державний. Зі знаменами, парадами, портретами воєначальників і великими зірками на погонах. У межах цього підходу у війні перемогла держава, командування та полководці. Великі числа. Величні масштаби. Вертикаль і система.
Другий підхід був цілковитою протилежністю. Інтимно-особистісний, ґрунтований на персональному переживанні. В цій скарбничці – вся лейтенантська проза. Щоденникові записи. Людські історії, в яких не було місця Сталіну та Жукову, натомість знаходилося місце чиїмось бабусям та дідусям.
З цим другим підходом держава завжди боролася. Приборкувала і націоналізувала, як могла. Юрій Бондарьов пом’якшував фінал повісті “Батальйони просять вогню” – й натомість перетворювався на радянського літературного генерала. На кожен ліричний “Білоруський вокзал” кінематограф відповідав десятком пафосних агіток. Держава відчайдушно трималася за власну інтерпретацію дев’ятого травня й не дозволяла нікому зазіхати на головне виправдання власного існування.
До речі, така ж доля спіткала й акцію “Безсмертний полк”. Вона з’явилася 2012-го року як альтернатива офіційному пафосу. Її придумала томська опозиційна телекомпанія “ТВ-2”: замість транспарантів та гасел людям запропонували нести портрети своїх близьких. За три роки російська держава позбавила телекомпанію ліцензії й забрала акцію під свою егіду.
Кремль заперечує приватне. Будь-яка велич можлива тільки у межах вертикалі. Якщо хочеш відчути силу – звертайся до держави. В обмін на лояльність вона дозволить тобі постояти під парасолькою своєї могутності.
І цей підхід прирікає Росію на самотність. Російський День Перемоги повторює долю КВК.
Дедалі менше “міжнародного”. Дедалі більше ізоляції. Що не дивно.
Адже Москва перетворює дев’яте травня на тест політичної лояльності. Присягни на вірність – і тоді ми розкажемо тобі про твій внесок у перемогу над Німеччиною. Власноручно впишемо до переліку переможців.
Тому з кожним роком дедалі більше російських сусідів починають шукати свою власну мову для опису цієї події. Як і власну інтерпретацію подій Другої світової. Все тому, що Кремль продає свою концепцію в рамках комплексної пропозиції. В якій йдеться не так про минуле, як про теперішнє та майбутнє. В якій “один народ”, “можемо повторити” та “фортеця в облозі”. В якій монополія на перемогу закріплена за Москвою. В якій нові мешканці Кремля проголошуються прямими спадкоємцями колишніх – і отримують право говорити від імені переможців.
Протягом кількох десятиліть поспіль Москва перетворювала свій концепт “Великої Вітчизняної” на цивільну релігію. В рамках якої є свій єдино-можливий обряд, свій сонм апостолів та праведників, свій пантеон демонів і грішників. Будь-який відступ від нього сприймається за єресь і піддається анафемі.
До того ж, західний обряд відзначення перемоги в Другій світовій сприймається в Росії як такий собі “католицизм”. Межі двох віросповідань чітко окреслені, й будь-яке порушення конвенції трактується як зазіхання.
А ось обновленство сусідів Москва сприймає як віровідступництво. Як таке собі “уніатство”, коли обряд може й східний, але самоусвідомлення – західне. А те, що колись було “нашим”, а потім стало “чужим”, сприймається завжди болісніше, ніж те, що від початку “нашим” ніколи не було. Тому на адресу Києва з Москви так часто лунають слова, які на адресу Парижа чи Лондона ніколи не будуть мовлені.
Та якщо Москві й варто комусь дякувати за те, що на її щорічний обряд причастя приходить дедалі менше вірян – то тільки собі.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Адже Москва перетворює дев’яте травня на тест політичної лояльності. Присягни на вірність – і тоді ми розкажемо тобі про твій внесок у перемогу над Німеччиною. Власноручно впишемо до переліку переможців.
Тому з кожним роком дедалі більше російських сусідів починають шукати свою власну мову для опису цієї події. Як і власну інтерпретацію подій Другої світової. Все тому, що Кремль продає свою концепцію в рамках комплексної пропозиції. В якій йдеться не так про минуле, як про теперішнє та майбутнє. В якій “один народ”, “можемо повторити” та “фортеця в облозі”. В якій монополія на перемогу закріплена за Москвою. В якій нові мешканці Кремля проголошуються прямими спадкоємцями колишніх – і отримують право говорити від імені переможців.
Протягом кількох десятиліть поспіль Москва перетворювала свій концепт “Великої Вітчизняної” на цивільну релігію. В рамках якої є свій єдино-можливий обряд, свій сонм апостолів та праведників, свій пантеон демонів і грішників. Будь-який відступ від нього сприймається за єресь і піддається анафемі.
До того ж, західний обряд відзначення перемоги в Другій світовій сприймається в Росії як такий собі “католицизм”. Межі двох віросповідань чітко окреслені, й будь-яке порушення конвенції трактується як зазіхання.
А ось обновленство сусідів Москва сприймає як віровідступництво. Як таке собі “уніатство”, коли обряд може й східний, але самоусвідомлення – західне. А те, що колись було “нашим”, а потім стало “чужим”, сприймається завжди болісніше, ніж те, що від початку “нашим” ніколи не було. Тому на адресу Києва з Москви так часто лунають слова, які на адресу Парижа чи Лондона ніколи не будуть мовлені.
Та якщо Москві й варто комусь дякувати за те, що на її щорічний обряд причастя приходить дедалі менше вірян – то тільки собі.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/