Багато хто чекає, що війна посилить українську партію "яструбів".
На це натякає популярність Валерія Залужного та Кирила Буданова. Загальна кількість ветеранів у країні. Пряма та явна загроза з боку РФ. Зрештою, про це говорить той факт, що на четвертому році повномасштабної війни найвищий рівень довіри – у Збройних сил України.
У ситуації, коли понад мільйон людей у країні носять форму, такий сценарій і справді виглядає ймовірним. Кожен публічний волонтер чи медійний військовий теоретично може податись у політику. Але при цьому в нашій країні є слон, якого ми не помічаємо.
Це партія ухилянтів.
Не кожен чоловік у тилу потрапляє до цієї групи. Одні працюють на оборонку, інші обслуговують критичну інфраструктуру, треті стоять на обліку та чекають на свою чергу на мобілізацію. Але при цьому в нас є шість мільйонів людей, які вирішили не повідомляти свої дані ТЦК. Ця цифра – пряма ілюстрація того, що ухилянтів відчутно більше, ніж військових. Мобілізацію вони розглядають як екзистенційну загрозу і ця ідентичність для них важливіша за регіональні або мовні відмінності. Потенційно вони здатні стати електоральною групою, яка також має ціннісний запит. А саме – вони хочуть почуватися носіями норми.
Людина – істота не раціональна, а раціоналізуюча. Вона спочатку вибирає собі модель поведінки, а потім починає шукати їй пояснення. Тому ключовий запит в ухилянта зводиться до пошуку самовиправдання. Кожен хоче домовитися з власною совістю. Кожному важливо почуватися не винятком, а правилом.
Вони не мають шансів вписатися в етичний стандарт воєнного часу. Коли весь накопичений цивілізацією культурний багаж свідчить, що захищати країну від вторгнення – це правильно. Тому вони ховають переляк і фрустрацію за агресією. А заразом – займаються пошуком виправдання, яке має пояснити, чому вони можуть дозволити собі не вдягати піксель.
Ми регулярно бачимо їхні пояснення в соцмережах. Про те, що воювати мають поліція, депутати та чиновники. Про те, що у провалі мобілізації винні влада, командири та низькі зарплати. Вони щоразу викочують країні умови – і вимагають спершу відправити на фронт когось ще. Кожен хоче відчувати, що він на правильній стороні історії, а тому вони вибудовують свою стратегію на самовиправданні та зустрічних звинуваченнях.
"Партія ухилянтів" набагато більша за будь-яку потенційну "партію яструбів". І за її голоси та лояльність уже розгорнулася боротьба.
Олексій Арестович дає їй поради – як ставити на місце ветеранів, якщо ті почнуть озвучувати незручні запитання. Дмитро Гнап запевняє її, що сучасна війна не вимагає великої кількості солдатів. Олексій Гончаренко взагалі пропонує замінити мобілізацію добровільним рекрутингом – бо теж поспішає урвати свій шматок від цього електорального пирога.
Якщо ви хочете очолити соціальну групу, спершу ви повинні відпустити їй гріхи. Ті, хто заграють із партією ухилянтів, дарують пастві рятівне самовиправдання. Вони підміняють причину і наслідок – щоб поставити ухилянта на п'єдестал і перевдягнути його в біле. Вони мовчать про те, що бусифікація стала реакцією на неготовність людей реагувати на повістки. Натомість запевняють своїх клієнтів у тому, що проблема не в їхньому небажанні чинити правильно, а в Інших. У тих, хто надсилає їм повістку. У тих, хто перевіряє документи на вулиці. У тих, хто каже, що примусова мобілізація є безальтернативною на війнах такого масштабу.
Соціальна група отримує контури, якщо в неї є Чужий. Для людини, яка боїться надягнути форму, на роль "чужого" підійдуть різні люди та явища. Територіальні центри комплектування. Військові, які говорять про нестачу людей на фронті. Політики, які закликають не погоджуватися на мир за будь-яку ціну. Зрештою порядок денний "суверенітету" та ідея збройного протистояння агресору.
Партія ухилянтів хоче почуватися носієм правильної життєвої стратегії. А тому вона дрейфує до знецінення тих, хто вчинив інакше. В результаті люди у формі отримують ярлики. "Будує кар'єру". "Шукає чоловіка". "Ряджений". "Пішов по гроші". "Хоче в політику".
На це натякає популярність Валерія Залужного та Кирила Буданова. Загальна кількість ветеранів у країні. Пряма та явна загроза з боку РФ. Зрештою, про це говорить той факт, що на четвертому році повномасштабної війни найвищий рівень довіри – у Збройних сил України.
У ситуації, коли понад мільйон людей у країні носять форму, такий сценарій і справді виглядає ймовірним. Кожен публічний волонтер чи медійний військовий теоретично може податись у політику. Але при цьому в нашій країні є слон, якого ми не помічаємо.
Це партія ухилянтів.
Не кожен чоловік у тилу потрапляє до цієї групи. Одні працюють на оборонку, інші обслуговують критичну інфраструктуру, треті стоять на обліку та чекають на свою чергу на мобілізацію. Але при цьому в нас є шість мільйонів людей, які вирішили не повідомляти свої дані ТЦК. Ця цифра – пряма ілюстрація того, що ухилянтів відчутно більше, ніж військових. Мобілізацію вони розглядають як екзистенційну загрозу і ця ідентичність для них важливіша за регіональні або мовні відмінності. Потенційно вони здатні стати електоральною групою, яка також має ціннісний запит. А саме – вони хочуть почуватися носіями норми.
Людина – істота не раціональна, а раціоналізуюча. Вона спочатку вибирає собі модель поведінки, а потім починає шукати їй пояснення. Тому ключовий запит в ухилянта зводиться до пошуку самовиправдання. Кожен хоче домовитися з власною совістю. Кожному важливо почуватися не винятком, а правилом.
Вони не мають шансів вписатися в етичний стандарт воєнного часу. Коли весь накопичений цивілізацією культурний багаж свідчить, що захищати країну від вторгнення – це правильно. Тому вони ховають переляк і фрустрацію за агресією. А заразом – займаються пошуком виправдання, яке має пояснити, чому вони можуть дозволити собі не вдягати піксель.
Ми регулярно бачимо їхні пояснення в соцмережах. Про те, що воювати мають поліція, депутати та чиновники. Про те, що у провалі мобілізації винні влада, командири та низькі зарплати. Вони щоразу викочують країні умови – і вимагають спершу відправити на фронт когось ще. Кожен хоче відчувати, що він на правильній стороні історії, а тому вони вибудовують свою стратегію на самовиправданні та зустрічних звинуваченнях.
"Партія ухилянтів" набагато більша за будь-яку потенційну "партію яструбів". І за її голоси та лояльність уже розгорнулася боротьба.
Олексій Арестович дає їй поради – як ставити на місце ветеранів, якщо ті почнуть озвучувати незручні запитання. Дмитро Гнап запевняє її, що сучасна війна не вимагає великої кількості солдатів. Олексій Гончаренко взагалі пропонує замінити мобілізацію добровільним рекрутингом – бо теж поспішає урвати свій шматок від цього електорального пирога.
Якщо ви хочете очолити соціальну групу, спершу ви повинні відпустити їй гріхи. Ті, хто заграють із партією ухилянтів, дарують пастві рятівне самовиправдання. Вони підміняють причину і наслідок – щоб поставити ухилянта на п'єдестал і перевдягнути його в біле. Вони мовчать про те, що бусифікація стала реакцією на неготовність людей реагувати на повістки. Натомість запевняють своїх клієнтів у тому, що проблема не в їхньому небажанні чинити правильно, а в Інших. У тих, хто надсилає їм повістку. У тих, хто перевіряє документи на вулиці. У тих, хто каже, що примусова мобілізація є безальтернативною на війнах такого масштабу.
Соціальна група отримує контури, якщо в неї є Чужий. Для людини, яка боїться надягнути форму, на роль "чужого" підійдуть різні люди та явища. Територіальні центри комплектування. Військові, які говорять про нестачу людей на фронті. Політики, які закликають не погоджуватися на мир за будь-яку ціну. Зрештою порядок денний "суверенітету" та ідея збройного протистояння агресору.
Партія ухилянтів хоче почуватися носієм правильної життєвої стратегії. А тому вона дрейфує до знецінення тих, хто вчинив інакше. В результаті люди у формі отримують ярлики. "Будує кар'єру". "Шукає чоловіка". "Ряджений". "Пішов по гроші". "Хоче в політику".
Фронтовий досвід дає легітимність, на яку ухилянт претендувати не може – а тому намагається знецінити будь-якого опонента в пікселі. Позбавити морального права. Відмовити в легітимності. Опустити до свого рівня. Рано чи пізно знайдуться ті, хто не згидує відреагувати і на цей політичний запит.
"У країні диктатура". "Ветерани неадекватні". "Армія воює м'ясом". Будь-яке подібне гасло безпомилково видає в своєму авторові людину, яка шукає собі індульгенцію. Фактично, це перелік відмовок, за якими країна не заслуговує на його захист, армія – його зусиль, а військові – його служби.
Багато хто в партії ухилянтів покладав надії на Дональда Трампа. Його обіцянки закінчити війну вселяли в них надію. Якби бойові дії стали на паузу, це дало б їм шанс протиставляти свій "гуманізм" яструбиній позиції "партії суверенітету". Саме тому вони так завзято аплодували власним очікуванням від його президентства. Трагедія ухилянтів у тому, що на перемир'я не згоден Кремль – і це позбавляє їх можливості оголосити себе прихильниками "поганого миру".
Таких людей чимало. Вони можуть забезпечити політичну кар'єру. Провести фракцію до парламенту. Вони підуть за тим, хто подарує їм індульгенцію. За тим, хто запропонує альтернативну етику. За тим, хто наділить їх правом дивитися зверхньо. За тим, хто дозволить їм вважати себе партією переможців, а не переможених. І ми вже бачимо, як політики починають пропонувати їм свої послуги.
Бо голоси не пахнуть
"У країні диктатура". "Ветерани неадекватні". "Армія воює м'ясом". Будь-яке подібне гасло безпомилково видає в своєму авторові людину, яка шукає собі індульгенцію. Фактично, це перелік відмовок, за якими країна не заслуговує на його захист, армія – його зусиль, а військові – його служби.
Багато хто в партії ухилянтів покладав надії на Дональда Трампа. Його обіцянки закінчити війну вселяли в них надію. Якби бойові дії стали на паузу, це дало б їм шанс протиставляти свій "гуманізм" яструбиній позиції "партії суверенітету". Саме тому вони так завзято аплодували власним очікуванням від його президентства. Трагедія ухилянтів у тому, що на перемир'я не згоден Кремль – і це позбавляє їх можливості оголосити себе прихильниками "поганого миру".
Таких людей чимало. Вони можуть забезпечити політичну кар'єру. Провести фракцію до парламенту. Вони підуть за тим, хто подарує їм індульгенцію. За тим, хто запропонує альтернативну етику. За тим, хто наділить їх правом дивитися зверхньо. За тим, хто дозволить їм вважати себе партією переможців, а не переможених. І ми вже бачимо, як політики починають пропонувати їм свої послуги.
Бо голоси не пахнуть
Коли і якщо активна фаза війни встане на паузу, то головна битва почнеться всередині країни.
Вона буде зосереджена навколо того, чим вважати результат війни.
Після радянсько-фінської війни Гельсінкі оголосив, що отримав «моральну перемогу» над агресором. Попри втрати територій та принизливий мир – фіни вважали, що все одно перемогли Москву. На правах Давида, який не підкорився Голіафу.
Так ось. Українці теж матимуть право так вважати – навіть якщо над окупованими територіями продовжить майоріти російський прапор. Хоча б тому що план Москви полягав в повному винищені української державності.
А Росія тим часом буде переконувати наших співвітчизників, що Україна програла війну. І те саме будуть робити її агенти і корисні ідіоти.
Цей текст написав Mihail Dubinyansky. І я раджу його прочитати https://www.pravda.com.ua/articles/2025/03/15/7502983/
Вона буде зосереджена навколо того, чим вважати результат війни.
Після радянсько-фінської війни Гельсінкі оголосив, що отримав «моральну перемогу» над агресором. Попри втрати територій та принизливий мир – фіни вважали, що все одно перемогли Москву. На правах Давида, який не підкорився Голіафу.
Так ось. Українці теж матимуть право так вважати – навіть якщо над окупованими територіями продовжить майоріти російський прапор. Хоча б тому що план Москви полягав в повному винищені української державності.
А Росія тим часом буде переконувати наших співвітчизників, що Україна програла війну. І те саме будуть робити її агенти і корисні ідіоти.
Цей текст написав Mihail Dubinyansky. І я раджу його прочитати https://www.pravda.com.ua/articles/2025/03/15/7502983/
Українська правда
Передчуття моральної перемоги
Цього тижня в Україні обговорювали перемовини з американцями в Джидді, гіпотетичне перемир’я з РФ та різні сценарії завершення великої війни. А ще цього тижня виповнилося 85 років сумнозвісному Московському договору, що завершив радянсько-фінську війну 1939–1940…
Це інтерв'ю ми записали ще під час відпустки
Серед найбезглуздіших речей, які доводиться чути – це розмови про те, що до армії мають йти лише люди з мотивацією. Мовляв, якщо людина не хоче бути солдатом, то вона не стане солдатом.
Насправді мотивація - це досить мінлива штука. Будь-який рекс може вигоріти. Будь-який бусифікований - втягнутися. Я знаю, про що говорю, бо в нашій роті служать бусифіковані. І добре, до речі, служать.
Люди бояться не так армії, як своїх страхів про армію. А ще – вони просто не хочуть змінювати звичний спосіб життя. Але якщо їм випадає одягнути піксель, то абсолютна більшість втягується.
Поговорили з Anastasia Rokytna про те, як це відбувається
https://www.youtube.com/watch?v=g6hqRt3A4A8&t=4s
Серед найбезглуздіших речей, які доводиться чути – це розмови про те, що до армії мають йти лише люди з мотивацією. Мовляв, якщо людина не хоче бути солдатом, то вона не стане солдатом.
Насправді мотивація - це досить мінлива штука. Будь-який рекс може вигоріти. Будь-який бусифікований - втягнутися. Я знаю, про що говорю, бо в нашій роті служать бусифіковані. І добре, до речі, служать.
Люди бояться не так армії, як своїх страхів про армію. А ще – вони просто не хочуть змінювати звичний спосіб життя. Але якщо їм випадає одягнути піксель, то абсолютна більшість втягується.
Поговорили з Anastasia Rokytna про те, як це відбувається
https://www.youtube.com/watch?v=g6hqRt3A4A8&t=4s
YouTube
Казарін — про переговори, Крим, мобілізацію та Трампа. Велике інтерв’ю
Павло Казарін — публіцист, журналіст, військовослужбовець. Ми зустрілись із ним у Києві, куди він приїхав лише на кілька днів із зони бойових дій. У цьому інтерв’ю — про те, як армія змінює ставлення до життя й текстів, чому мобілізація має бути чесною, як…
Давайте відверто. Методи ТЦК прямо пропорційні до вашого пофігізму
Якби всі приходили за повістками – не було б жодної потреби у «бусиках». Але три роки тилового існування привчили багатьох, що з війною можна не перетинатись – і люди сподіваються, що зможуть зберегти цей статус-кво. А оскільки зізнаватись у подібному непрестижно – вони як виправдання щоразу висувають своїй країні умови.
Одні вимагають спершу відправити на фронт поліцейських / депутатів / суддів. Інші пропонують збільшити зарплати військовим, щоб у ТЦК знову вишикувалися черги. Треті пояснюють своє небажання служити тим, що армія не відповідає їхнім високим стандартам.
В основі всіх цих пояснень – одна й та сама ідея, що воювати має хтось інший. Всі ці умови – насправді виправдання. Люди звикли, що війну тягне на собі хтось іще – і не прагнуть змінювати свій повсякденний ритм життя. Якщо їм приходить повістка – вони зазвичай відправляють її у смітник. Бо за це їм світить хіба що штраф. Дякуємо нашим законодавцям.
Щоразу, коли ви вимагаєте, щоб ТЦК були схожі на ЦНАП – ви просто хочете, щоб процес мобілізації вас не торкнувся. Тому що ЦНАП – це офіс, який чекає на ваш візит. А не зупиняє вас на вулиці, щоб перевірити документи.
Ті, хто хотів служити, вже служать. Саме тому рекрутинг не вихід – він забезпечує сьогодні відсотків п'ять від загальної потреби армії в людях. І якщо попередні три роки ви не одягали форму, то лише завдяки тим, що хтось одягнув її раніше за вас.
А тому так. Методи ТЦК прямо пропорційні до вашої поведінки. Ми всі хотіли б, щоб мобілізаційний процес відбувався цивілізовано і без ексцесів. Щоб ТЦК відправляли повістки, а люди за цими повістками приходили служити.
Але якщо чоловіки грають в хованки, то чому ви дивуєтесь, що ТЦК теж змушені грати в цю гру?
Якби всі приходили за повістками – не було б жодної потреби у «бусиках». Але три роки тилового існування привчили багатьох, що з війною можна не перетинатись – і люди сподіваються, що зможуть зберегти цей статус-кво. А оскільки зізнаватись у подібному непрестижно – вони як виправдання щоразу висувають своїй країні умови.
Одні вимагають спершу відправити на фронт поліцейських / депутатів / суддів. Інші пропонують збільшити зарплати військовим, щоб у ТЦК знову вишикувалися черги. Треті пояснюють своє небажання служити тим, що армія не відповідає їхнім високим стандартам.
В основі всіх цих пояснень – одна й та сама ідея, що воювати має хтось інший. Всі ці умови – насправді виправдання. Люди звикли, що війну тягне на собі хтось іще – і не прагнуть змінювати свій повсякденний ритм життя. Якщо їм приходить повістка – вони зазвичай відправляють її у смітник. Бо за це їм світить хіба що штраф. Дякуємо нашим законодавцям.
Щоразу, коли ви вимагаєте, щоб ТЦК були схожі на ЦНАП – ви просто хочете, щоб процес мобілізації вас не торкнувся. Тому що ЦНАП – це офіс, який чекає на ваш візит. А не зупиняє вас на вулиці, щоб перевірити документи.
Ті, хто хотів служити, вже служать. Саме тому рекрутинг не вихід – він забезпечує сьогодні відсотків п'ять від загальної потреби армії в людях. І якщо попередні три роки ви не одягали форму, то лише завдяки тим, що хтось одягнув її раніше за вас.
А тому так. Методи ТЦК прямо пропорційні до вашої поведінки. Ми всі хотіли б, щоб мобілізаційний процес відбувався цивілізовано і без ексцесів. Щоб ТЦК відправляли повістки, а люди за цими повістками приходили служити.
Але якщо чоловіки грають в хованки, то чому ви дивуєтесь, що ТЦК теж змушені грати в цю гру?
Співпрацювати з державою може тільки той, хто вважає її “своєю”. І це ще одна лінія розмежування в Україні.
Етичні системи часто народжуються з колективної сімейної пам’яті. Ти можеш не пам’ятати дідуся, засудженого до таборів за неправильний анекдот, але його пам’ятає твій батько. І він привчає тебе до думки, що будь-яка співпраця з вертикаллю – та ще й силовою – це табу.
1991-й рік пострадянські країни зустріли з однаковим відчуттям: за стандарт вважалася відстороненість від держави. Будь-яка форма співпраці з правоохоронцями – за донос. Будь-яке повідомлення про правопорушення – за “стукацтво”. Точкою розмежування було ставлення до держави. Якщо суспільство не вважає вертикаль за “свою”, то воно намагається від неї відповзати, вважаючи силовиків кастою, з якою краще не мати жодних справ.
В Україні ця реальність існувала аж до війни. Але від початку війни багато хто збагнув, що держава – це ще й батьківщина. Ті, хто вирішив змінити правила гри, рушили всередину системи: добровольцями в армію чи волонтерами в держоргани. Берлінський мур між горизонталлю та вертикаллю був зламаний. Нехай навіть локально.
Втім, інерцію ніхто не скасовував. Так само як і виплекану протягом століть традицію недовіри. А тому українське суспільство й далі поділяється на тих, хто вважає співпрацю з органами – “доносом”. І тих, хто сприймає це як нормальну взаємодію між тими, хто захищає, і тими, кого захищають.
І в цьому помежів’ї міститься ще один етичний розлом сучасної України. Битва тих, хто вважає державу своєю і готовий у неї інвестувати, проти тих, хто в державу не вірить і за свою не сприймає.
По суті, зараз вирішується питання про те, чи буде наступне покоління українців слухати радіо “Шансон”. Чи вважатиме інститути – своїми. І чи почне сприймати закон як спосіб досягнути справедливості.
Не поспішайте зі скепсисом. Врешті-решт, анекдоти про даїшників пішли в небуття разом із самими даїшниками.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Етичні системи часто народжуються з колективної сімейної пам’яті. Ти можеш не пам’ятати дідуся, засудженого до таборів за неправильний анекдот, але його пам’ятає твій батько. І він привчає тебе до думки, що будь-яка співпраця з вертикаллю – та ще й силовою – це табу.
1991-й рік пострадянські країни зустріли з однаковим відчуттям: за стандарт вважалася відстороненість від держави. Будь-яка форма співпраці з правоохоронцями – за донос. Будь-яке повідомлення про правопорушення – за “стукацтво”. Точкою розмежування було ставлення до держави. Якщо суспільство не вважає вертикаль за “свою”, то воно намагається від неї відповзати, вважаючи силовиків кастою, з якою краще не мати жодних справ.
В Україні ця реальність існувала аж до війни. Але від початку війни багато хто збагнув, що держава – це ще й батьківщина. Ті, хто вирішив змінити правила гри, рушили всередину системи: добровольцями в армію чи волонтерами в держоргани. Берлінський мур між горизонталлю та вертикаллю був зламаний. Нехай навіть локально.
Втім, інерцію ніхто не скасовував. Так само як і виплекану протягом століть традицію недовіри. А тому українське суспільство й далі поділяється на тих, хто вважає співпрацю з органами – “доносом”. І тих, хто сприймає це як нормальну взаємодію між тими, хто захищає, і тими, кого захищають.
І в цьому помежів’ї міститься ще один етичний розлом сучасної України. Битва тих, хто вважає державу своєю і готовий у неї інвестувати, проти тих, хто в державу не вірить і за свою не сприймає.
По суті, зараз вирішується питання про те, чи буде наступне покоління українців слухати радіо “Шансон”. Чи вважатиме інститути – своїми. І чи почне сприймати закон як спосіб досягнути справедливості.
Не поспішайте зі скепсисом. Врешті-решт, анекдоти про даїшників пішли в небуття разом із самими даїшниками.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Ліга вирішила зробити з посту невеличкий подкаст. Не маю нічого проти
https://www.liga.net/ua/society/opinion/yakshcho-vy-ne-ydete-do-ttsk-to-ttsk-yde-do-vas-abo-chomu-busyfikatsiia-nemynucha
https://www.liga.net/ua/society/opinion/yakshcho-vy-ne-ydete-do-ttsk-to-ttsk-yde-do-vas-abo-chomu-busyfikatsiia-nemynucha
LIGA
Якщо ви не йдете до ТЦК, то ТЦК йде до вас, або чому "бусифікація" – неминуча
Три роки тилового існування привчили багатьох, що з війною можна не перетинатися. І люди сподіваються, що можуть зберегти свій статус-кво
Forwarded from Шрайк Ньюс
Чуть подробнее про остатки танков у РФ.
▪️До вторжения танки сберегались на 24 базах. Сейчас большинство из них пусты, остатки сконцентрированы на 9 базах.
Спутниковые снимки баз, по которым и считают остатки, не все актуальны: 3 сделаны осенью 2024, 1 - в январе 2025, 5 - в мае 2025.
Что осталось - на картинке.
🟡 251 танк в "приличном" состоянии:
• 109 Т-62
• 142 Т-72Б
🟠 1804 танка в "плохом" состоянии.
Больше половины из них практически не восстанавливаются (Т-64 и Т-72 Урал/А). Остальные восстановить можно, но сложнее, чем "приличные".
🔴 1287 танков в "отстойном" состоянии.
Эти танки - мертвый груз.
В следующем посте напишу о динамике восстановления.
▪️До вторжения танки сберегались на 24 базах. Сейчас большинство из них пусты, остатки сконцентрированы на 9 базах.
Спутниковые снимки баз, по которым и считают остатки, не все актуальны: 3 сделаны осенью 2024, 1 - в январе 2025, 5 - в мае 2025.
Что осталось - на картинке.
🟡 251 танк в "приличном" состоянии:
• 109 Т-62
• 142 Т-72Б
🟠 1804 танка в "плохом" состоянии.
Больше половины из них практически не восстанавливаются (Т-64 и Т-72 Урал/А). Остальные восстановить можно, но сложнее, чем "приличные".
🔴 1287 танков в "отстойном" состоянии.
Эти танки - мертвый груз.
В следующем посте напишу о динамике восстановления.
Forwarded from Шрайк Ньюс
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Forwarded from Шрайк Ньюс
Небольшое послесловие к подсчетам танков.
Еще год-полтора назад осинтеры говорили, что к середине 2025 с танками у РФ будет жопа. И нарывались на комментарии, что за Уралом танковый Клондайк, который не закончится никогда.
Сейчас середина 2025. Танков на фронте почти не видно. И теперь идут комментарии, что это потому, что танки не нужны.
1) Танков на фронте мало, потому чтополучили пизды их активно выпиливали 3 года, и на базах хранения остался преимущественно мусор.
Давайте не обесценивать труд Сил обороны. Тысячи российских танков уничтожены. Тысячи. Безумные запасы истощены. Это охуенный результат, к которому долго шли.
2) То, что армия РФ продвигается и без танков - это не аргумент.
Она продвигается из-за наших проблем с огранизацией обороны, а не потому, что наступать без танков и ББМ охуенно. "Только лучше стало", ага.
Насколько я понял из слов тех, кто шарит, к чисто пехотным наступлениям нужно приспособиться - больше рвов, мин, колючей проволоки, минометов, пулеметов, боеприпасов к ним. Против бронетехники это бы не проканало, а против пехоты - вполне.
А организация такого противодействия у нас происходит неровно и с запозданием. Кроме всех других наших проблем.
Еще год-полтора назад осинтеры говорили, что к середине 2025 с танками у РФ будет жопа. И нарывались на комментарии, что за Уралом танковый Клондайк, который не закончится никогда.
Сейчас середина 2025. Танков на фронте почти не видно. И теперь идут комментарии, что это потому, что танки не нужны.
1) Танков на фронте мало, потому что
Давайте не обесценивать труд Сил обороны. Тысячи российских танков уничтожены. Тысячи. Безумные запасы истощены. Это охуенный результат, к которому долго шли.
2) То, что армия РФ продвигается и без танков - это не аргумент.
Она продвигается из-за наших проблем с огранизацией обороны, а не потому, что наступать без танков и ББМ охуенно. "Только лучше стало", ага.
Насколько я понял из слов тех, кто шарит, к чисто пехотным наступлениям нужно приспособиться - больше рвов, мин, колючей проволоки, минометов, пулеметов, боеприпасов к ним. Против бронетехники это бы не проканало, а против пехоты - вполне.
А организация такого противодействия у нас происходит неровно и с запозданием. Кроме всех других наших проблем.
Цю пляшку я купив в Бахмуті в 2021-му
Я тоді поїхав у відпустку на Донеччину. Привіз звідти кілька артефактів. Сіль з шахт Соледару. Фото з Сіверського Донця. І цей 18-місячний брют з заводу шампанських вин. Мої особисті сувеніри з Атлантиди.
В лютому 23-го я знову опинюсь в Бахмуті, але за зовсім інших обставин. Замість дефіциту Донеччини в моєму житті станеться її профіцит. А ця пляшка чекатиме вдома свого часу.
Зараз він настав. Я хочу її розіграти. Бо потрібні гроші на ремонт корча.
Вартість квитка - 200 грн. Якщо відправите 400 - це дорівнюватиме двом квиткам. Якщо 1000, то п’яти. Потім система автоматично визначить переможця, якому я відправлю цей брют. Шматочок нашого українського Бахмута.
Минуле іноді стає інвестицією в майбутне. Ця пляшка тому доказ
У нас є переможець І новий власник цього брюту. Це Ірина Заславець (донат від 23.06.2025). Система вже надіслала їй повідомлення, тому чекаю зворотнього зв’язку
Друзі, хочу подякувати вам усім. Це було дуже круто
Я тоді поїхав у відпустку на Донеччину. Привіз звідти кілька артефактів. Сіль з шахт Соледару. Фото з Сіверського Донця. І цей 18-місячний брют з заводу шампанських вин. Мої особисті сувеніри з Атлантиди.
В лютому 23-го я знову опинюсь в Бахмуті, але за зовсім інших обставин. Замість дефіциту Донеччини в моєму житті станеться її профіцит. А ця пляшка чекатиме вдома свого часу.
Зараз він настав. Я хочу її розіграти. Бо потрібні гроші на ремонт корча.
Вартість квитка - 200 грн. Якщо відправите 400 - це дорівнюватиме двом квиткам. Якщо 1000, то п’яти. Потім система автоматично визначить переможця, якому я відправлю цей брют. Шматочок нашого українського Бахмута.
Минуле іноді стає інвестицією в майбутне. Ця пляшка тому доказ
У нас є переможець І новий власник цього брюту. Це Ірина Заславець (донат від 23.06.2025). Система вже надіслала їй повідомлення, тому чекаю зворотнього зв’язку
Друзі, хочу подякувати вам усім. Це було дуже круто
За час служби в армії я двічі був за кордоном. Обидва рази — у відпустці. Обидва рази — на книжкових фестивалях.
Перший раз — у жовтні 23-го, у Франкфурті. Ажіотаж першого року російського вторгнення потроху згасав, і увага іноземців до українського стенда — теж. Іноземці приходили слухати українських авторів, прицінювалися до перекладних видань, але з аншлагами 2022 року це вже не йшло в жодне порівняння. Мене тоді запитали, де українські Гемінґвеї та Ремарки. Відповів, що всі вони просто зараз сидять в окопах під Авдіївкою.
Загальна інтонація найбільшого європейського книжкового ярмарку була співчутливою — і водночас відстороненою. Війна сприймалася як трагедія, вторгнення — як порушення всіх можливих правил. Але при цьому російсько-українська війна зчитувалася європейцями як щось локальне. Як щось, що не має прямого стосунку до їхнього майбутнього. «Ви не заслужили такої долі, ми вам допомагаємо, але наша допомога — це благодійність».
Вдруге я потрапив за кордон у березні 25-го. Це був Лейпцизький книжковий ярмарок. Знову — український стенд, знову — переклади та публічні дискусії. Але атмосфера при цьому відрізнялася від тієї, що панувала півтора року тому. Це відчувалося в інтонації запитань з аудиторії. Якщо 23-го наша війна сприймалася лише як «українська» — доволі далека від Європи та європейців, то в березні 25-го рамка інтересу вже суттєво змінилася. І причина цієї трансформації була очевидною — Дональд Трамп.
Після краху Варшавського блоку Європа звикла до того, що парасольку безпеки над нею відтепер тримає Вашингтон. Профіцит безпеки призводив до скорочення європейських армій. «Гармати» поступалися місцем «маслу», питання оборони — економічним темам. Повномасштабну війну європейські столиці зустріли з бонсай-арміями, які в кращому разі могли боротися з партизанами в країнах третього світу.
Фактор США дозволяв Європі не думати про безпеку. Подібно до того, як людина з багатими батьками не думає про гроші, а та, кому пощастило з генетикою — не думає про здоров’я. Військова присутність США дозволяла європейським столицям не думати про загрози, тому що безпека, на їхню думку, була дана їм за замовчуванням.
Перемога Дональда Трампа все змінила.
Сила НАТО була не в тому, що Північноатлантичний альянс вигравав війни. Сила НАТО була в тому, що з цим військовим союзом ніхто не наважувався воювати. Поки він демонстрував високий рівень внутрішньої солідарності — ні в кого не виникало бажання перевіряти цю солідарність на практиці. А тому в безпеці могли відчувати себе як невелика Латвія, так і набагато більш боєздатна Польща.
Усе змінилося в той момент, коли головний гарант безпеки НАТО вирішив скласти з себе повноваження. У той момент, коли США вирішили, що відтепер триматимуть парасольку безпеки лише над собою — Європа опинилася в складній ситуації.
В цей момент російсько-українська війна перестала бути лише російсько-українською. Відтепер це — війна на кордоні Європи. Яка в будь-який момент може зробити крок далі — без гарантій втручання з боку Вашингтона. І якщо перед інавгурацією Дональда Трампа можна було запитувати Україну про те, що вона збирається робити без американської допомоги, то тепер вже Київ може ставити зустрічне запитання європейським столицям.
Раніше військові поставки Україні могли сприйматися як благодійність. Як допомога сильного — слабкому. Як акт милосердя з боку тих, хто від результату цієї війни ніяк не залежить. Але в той момент, коли США ставлять під сумнів готовність захищати своїх європейських прихильників — усе змінюється.
Відтепер допомога Україні з благодійності перетворюється на інвестицію. Якщо Росія стає для Європи прямою і явною загрозою, то російські втрати на українському фронті стають чинником безпеки для континенту. Що сильніше виснажуються військово-технічні запаси РФ, що більшими стають її витрати — то меншою стає загроза для країн ЄС.
У такій ситуації Україна стає єдиним щитом континенту. Поки Кремль кидає всі сили на український напрямок — у нього немає резервів для того, щоб відкривати другий фронт. Фактично, Київ виграє Європі час на переозброєння. Поки Україна воює — її західні сусіди мають час на те, щоб відроджувати свої армії.
Загальна інтонація найбільшого європейського книжкового ярмарку була співчутливою — і водночас відстороненою. Війна сприймалася як трагедія, вторгнення — як порушення всіх можливих правил. Але при цьому російсько-українська війна зчитувалася європейцями як щось локальне. Як щось, що не має прямого стосунку до їхнього майбутнього. «Ви не заслужили такої долі, ми вам допомагаємо, але наша допомога — це благодійність».
Вдруге я потрапив за кордон у березні 25-го. Це був Лейпцизький книжковий ярмарок. Знову — український стенд, знову — переклади та публічні дискусії. Але атмосфера при цьому відрізнялася від тієї, що панувала півтора року тому. Це відчувалося в інтонації запитань з аудиторії. Якщо 23-го наша війна сприймалася лише як «українська» — доволі далека від Європи та європейців, то в березні 25-го рамка інтересу вже суттєво змінилася. І причина цієї трансформації була очевидною — Дональд Трамп.
Після краху Варшавського блоку Європа звикла до того, що парасольку безпеки над нею відтепер тримає Вашингтон. Профіцит безпеки призводив до скорочення європейських армій. «Гармати» поступалися місцем «маслу», питання оборони — економічним темам. Повномасштабну війну європейські столиці зустріли з бонсай-арміями, які в кращому разі могли боротися з партизанами в країнах третього світу.
Фактор США дозволяв Європі не думати про безпеку. Подібно до того, як людина з багатими батьками не думає про гроші, а та, кому пощастило з генетикою — не думає про здоров’я. Військова присутність США дозволяла європейським столицям не думати про загрози, тому що безпека, на їхню думку, була дана їм за замовчуванням.
Перемога Дональда Трампа все змінила.
Сила НАТО була не в тому, що Північноатлантичний альянс вигравав війни. Сила НАТО була в тому, що з цим військовим союзом ніхто не наважувався воювати. Поки він демонстрував високий рівень внутрішньої солідарності — ні в кого не виникало бажання перевіряти цю солідарність на практиці. А тому в безпеці могли відчувати себе як невелика Латвія, так і набагато більш боєздатна Польща.
Усе змінилося в той момент, коли головний гарант безпеки НАТО вирішив скласти з себе повноваження. У той момент, коли США вирішили, що відтепер триматимуть парасольку безпеки лише над собою — Європа опинилася в складній ситуації.
В цей момент російсько-українська війна перестала бути лише російсько-українською. Відтепер це — війна на кордоні Європи. Яка в будь-який момент може зробити крок далі — без гарантій втручання з боку Вашингтона. І якщо перед інавгурацією Дональда Трампа можна було запитувати Україну про те, що вона збирається робити без американської допомоги, то тепер вже Київ може ставити зустрічне запитання європейським столицям.
Раніше військові поставки Україні могли сприйматися як благодійність. Як допомога сильного — слабкому. Як акт милосердя з боку тих, хто від результату цієї війни ніяк не залежить. Але в той момент, коли США ставлять під сумнів готовність захищати своїх європейських прихильників — усе змінюється.
Відтепер допомога Україні з благодійності перетворюється на інвестицію. Якщо Росія стає для Європи прямою і явною загрозою, то російські втрати на українському фронті стають чинником безпеки для континенту. Що сильніше виснажуються військово-технічні запаси РФ, що більшими стають її витрати — то меншою стає загроза для країн ЄС.
У такій ситуації Україна стає єдиним щитом континенту. Поки Кремль кидає всі сили на український напрямок — у нього немає резервів для того, щоб відкривати другий фронт. Фактично, Київ виграє Європі час на переозброєння. Поки Україна воює — її західні сусіди мають час на те, щоб відроджувати свої армії.
Тим паче, що українська армія раптово опинилася на континенті єдиним носієм сучасного військового досвіду. Тільки вона вміє збивати гіперзвукові ракети й спалювати стратегічні бомбардувальники. Тільки вона вміє топити ракетні крейсери й утримувати понад тисячу кілометрів лінії фронту. Україні вдалося спалити совєтський танковий кулак, що створювався для кидка до Ла-Маншу, і домогтися того, що втрати Росії перевалили за мільйон осіб.
У ситуації, коли від Європи відвертається найсильніша армія світу, найсильніша армія континенту — це єдине, що в Європи залишається. Дональд Трамп зумів витягнути європейців із затишної ілюзії безпеки. А тому чим далі від Брюсселя буде Вашингтон — тим ближче до Брюсселя може опинитися Київ. Якщо раніше Україна шукала в Європі джерело сили — то тепер Європа може почати шукати силу в Україні.
У долі досить дивакувате почуття гумору.
У ситуації, коли від Європи відвертається найсильніша армія світу, найсильніша армія континенту — це єдине, що в Європи залишається. Дональд Трамп зумів витягнути європейців із затишної ілюзії безпеки. А тому чим далі від Брюсселя буде Вашингтон — тим ближче до Брюсселя може опинитися Київ. Якщо раніше Україна шукала в Європі джерело сили — то тепер Європа може почати шукати силу в Україні.
У долі досить дивакувате почуття гумору.
Вийшов польський переклад «Дикого заходу»
Загалом це вже четверта мовна версія після англійської та німецької. Або п’ята, якщо рахувати ще російську. До речі, саме вона виявилась найнезатребуванішою. Хоча здавалося б
Не знаю, що буде з польською. Раніше здавалося, що треба пояснювати нас не всім нашим сусідам, але тепер схоже, що всім. Тому подивимося
На початку війни я не думав, що книга матиме довге життя. Втім, я так само не думав і про себе. Приємно, що я обидва рази помилився
Окрема подяка Anna Ursulenko за дбайливий переклад. Та Wydawnictwo KEW за видання та обкладинку
Купити можна ось тут
https://bonito.pl/produkt/dziki-zachod-europy-wschodniej
Загалом це вже четверта мовна версія після англійської та німецької. Або п’ята, якщо рахувати ще російську. До речі, саме вона виявилась найнезатребуванішою. Хоча здавалося б
Не знаю, що буде з польською. Раніше здавалося, що треба пояснювати нас не всім нашим сусідам, але тепер схоже, що всім. Тому подивимося
На початку війни я не думав, що книга матиме довге життя. Втім, я так само не думав і про себе. Приємно, що я обидва рази помилився
Окрема подяка Anna Ursulenko за дбайливий переклад. Та Wydawnictwo KEW за видання та обкладинку
Купити можна ось тут
https://bonito.pl/produkt/dziki-zachod-europy-wschodniej
Цього тижня Юра Богданов, Роман Шрайк, Петр Андрющенко, Олександр Нотевський та Ярослав Божко зібрали для нашої роти 415 тисяч гривень. Це все піде на ремонт наших корчів. Бо якщо корч не потребує ремонту – це означає, що він згорів
До речі, саме так сталося з нашою наварою. Вона два дні тому зустрілась з ланцетом – і відтепер ремонту не потребує
Але завдяки хлопцям ми зможемо поставити в стрій щонайменше три корча. А може навіть і чотири.
Тож найближчими днями настане черга російських корчів зустрічатися з нашими дронами. Бо ми певною мірою любили нашу навару і вважаємо, що за таке треба сплачувати з відсотками
До речі, саме так сталося з нашою наварою. Вона два дні тому зустрілась з ланцетом – і відтепер ремонту не потребує
Але завдяки хлопцям ми зможемо поставити в стрій щонайменше три корча. А може навіть і чотири.
Тож найближчими днями настане черга російських корчів зустрічатися з нашими дронами. Бо ми певною мірою любили нашу навару і вважаємо, що за таке треба сплачувати з відсотками
Детант. Гарне французьке слово, яке було популярним п'ятдесят років тому. Позначало «розрядку» між Заходом та Радянським Союзом, що почалася наприкінці шістдесятих.
Цій політиці не завадило навіть радянське вторгнення до Чехословаччини 1968 року. Президент США Джонсон вже у вересні того року говорив про те, що «ми сподіваємося, що ця невдача не матиме тривалих наслідків». А прем'єр-міністр Франції Мішель Дебре взагалі називав придушення Празької весни «неприємним інцидентом».
Пізніше у своїх мемуарах європейські та американські політики почнуть перекладати відповідальність один на одного. Кіссінджер напише, що це Європа тиснула на США, наполягаючи на угодах із СРСР. А європейські дипломати киватимуть на те, що Вашингтон прагнув заручитися допомогою Москви для того, щоб вийти з в'єтнамської кризи. Чехословаччину залишили на самоті.
П'ятдесят років тому захід відмовлявся розуміти Радянський Союз. Хоча різниця проявлялася навіть на термінологічному рівні. Європа та США розуміли політику детанту як політику розрядки. Тоді як радянські партійні словники визначали її як «результат неухильного зміцнення позиції країн соціалізму» та «поразку сил імперіалізму»
При цьому Радянський Союз на той момент зовсім не був на піку своєї могутності. Економічні реформи, проголошені після усунення Хрущова, залишилися на папері. Спад фіксувався навіть у офіційній статистиці. Дисидент Володимир Буковський писав про те, що все це доповнювалося ще й політичною кризою: “Здавалося, ще трохи — і влада відступить, відмовиться від саморуйнівної впертості... Цілі народи погрожували розпочати рух, і це ставило під загрозу вже саме існування останньої колоніальної імперії”.
Розрядки прагнуло і радянське керівництво. Москва потребувала перепочинку і допомоги заходу для того, щоб залатати "вузькі місця" в економіці. При цьому в США сприймали адміністрацію Брежнєва як "технократів" та "менеджерів", яким потрібно допомагати у боротьбі проти табору радянських "ідеологів". А для цього Кіссінджер пропонував огорнути Радянський Союз "павутиною спільних інтересів" і приборкати тим самим його прагнення до експансії.
Усі наступні десятиліття у Сполучених Штатах та Європі звучали заклики займатися економікою, а не політикою. Ділові кола вимагали не обмежувати торгівлю із соцкраїнами. Закликали допомагати Союзу розвідувати та освоювати енергетичні родовища. Вони бачили СРСР як звичайну державу, зосереджену на економічному розвитку. У той час, як кожен крок Москви був продиктований політикою.
Через сім років – у 1975 році – захід та СРСР підпишуть Гельсінські угоди. Вони зафіксують межі, що склалися після Другої світової. Радянський Союз підтверджує свою зону впливу. Західні банки все більше дають у борг Москві. До 1978 СРСР встиг отримати на заході вже 50 мільярдів доларів. 80% радянського поліетилену та 75% хімічних добрив виробляються завдяки імпортним постачанням. За допомогою американського обладнання Москва будує КамАЗ. Радянські вчені їдуть до США за обміном.
Сімдесяті роки – це Союз-Аполлон. Постачання СРСР стратегічного обладнання. Наступ на дисидентів. Радянський Союз озброює кубинців та відправляє до Анголи та Ефіопії. Вихідці з “острова свободи” стають соціалістичним Іноземним легіоном. У свій актив Москва послідовно записує В'єтнам, Лаос, Кампучію, Мозамбік, Гвінею-Бісау та Ефіопію.
У грудні 1979 року Радянський Союз ухвалює рішення про вторгнення до Афганістану. Ми звикли вважати, що саме це призвело до санкцій, ізоляції та до перемоги над імперією зла. Але задля справедливості варто нагадати, що спочатку санкції адміністрації Картера зводилися лише до ембарго на постачання додаткового зерна (крім уже передбаченого контрактами) та бойкоту Олімпіади. Причому в Європі ці обмеження Вашингтона підтримав лише Лондон. Інші столиці спочатку постаралися знову забути про «неприємний інцидент».
Ми всі заручники нашої пам'яті. Вона згладжує кути і видаляє цілі розділи. Дороги здаються прямими, а причинно-наслідкові зв'язки безперечними. Насправді – аж ніяк не завжди.
Наше минуле здатне багато чого навчити. Якщо хтось наважиться в нього зазирнути
Цій політиці не завадило навіть радянське вторгнення до Чехословаччини 1968 року. Президент США Джонсон вже у вересні того року говорив про те, що «ми сподіваємося, що ця невдача не матиме тривалих наслідків». А прем'єр-міністр Франції Мішель Дебре взагалі називав придушення Празької весни «неприємним інцидентом».
Пізніше у своїх мемуарах європейські та американські політики почнуть перекладати відповідальність один на одного. Кіссінджер напише, що це Європа тиснула на США, наполягаючи на угодах із СРСР. А європейські дипломати киватимуть на те, що Вашингтон прагнув заручитися допомогою Москви для того, щоб вийти з в'єтнамської кризи. Чехословаччину залишили на самоті.
П'ятдесят років тому захід відмовлявся розуміти Радянський Союз. Хоча різниця проявлялася навіть на термінологічному рівні. Європа та США розуміли політику детанту як політику розрядки. Тоді як радянські партійні словники визначали її як «результат неухильного зміцнення позиції країн соціалізму» та «поразку сил імперіалізму»
При цьому Радянський Союз на той момент зовсім не був на піку своєї могутності. Економічні реформи, проголошені після усунення Хрущова, залишилися на папері. Спад фіксувався навіть у офіційній статистиці. Дисидент Володимир Буковський писав про те, що все це доповнювалося ще й політичною кризою: “Здавалося, ще трохи — і влада відступить, відмовиться від саморуйнівної впертості... Цілі народи погрожували розпочати рух, і це ставило під загрозу вже саме існування останньої колоніальної імперії”.
Розрядки прагнуло і радянське керівництво. Москва потребувала перепочинку і допомоги заходу для того, щоб залатати "вузькі місця" в економіці. При цьому в США сприймали адміністрацію Брежнєва як "технократів" та "менеджерів", яким потрібно допомагати у боротьбі проти табору радянських "ідеологів". А для цього Кіссінджер пропонував огорнути Радянський Союз "павутиною спільних інтересів" і приборкати тим самим його прагнення до експансії.
Усі наступні десятиліття у Сполучених Штатах та Європі звучали заклики займатися економікою, а не політикою. Ділові кола вимагали не обмежувати торгівлю із соцкраїнами. Закликали допомагати Союзу розвідувати та освоювати енергетичні родовища. Вони бачили СРСР як звичайну державу, зосереджену на економічному розвитку. У той час, як кожен крок Москви був продиктований політикою.
Через сім років – у 1975 році – захід та СРСР підпишуть Гельсінські угоди. Вони зафіксують межі, що склалися після Другої світової. Радянський Союз підтверджує свою зону впливу. Західні банки все більше дають у борг Москві. До 1978 СРСР встиг отримати на заході вже 50 мільярдів доларів. 80% радянського поліетилену та 75% хімічних добрив виробляються завдяки імпортним постачанням. За допомогою американського обладнання Москва будує КамАЗ. Радянські вчені їдуть до США за обміном.
Сімдесяті роки – це Союз-Аполлон. Постачання СРСР стратегічного обладнання. Наступ на дисидентів. Радянський Союз озброює кубинців та відправляє до Анголи та Ефіопії. Вихідці з “острова свободи” стають соціалістичним Іноземним легіоном. У свій актив Москва послідовно записує В'єтнам, Лаос, Кампучію, Мозамбік, Гвінею-Бісау та Ефіопію.
У грудні 1979 року Радянський Союз ухвалює рішення про вторгнення до Афганістану. Ми звикли вважати, що саме це призвело до санкцій, ізоляції та до перемоги над імперією зла. Але задля справедливості варто нагадати, що спочатку санкції адміністрації Картера зводилися лише до ембарго на постачання додаткового зерна (крім уже передбаченого контрактами) та бойкоту Олімпіади. Причому в Європі ці обмеження Вашингтона підтримав лише Лондон. Інші столиці спочатку постаралися знову забути про «неприємний інцидент».
Ми всі заручники нашої пам'яті. Вона згладжує кути і видаляє цілі розділи. Дороги здаються прямими, а причинно-наслідкові зв'язки безперечними. Насправді – аж ніяк не завжди.
Наше минуле здатне багато чого навчити. Якщо хтось наважиться в нього зазирнути
Forwarded from Шрайк Ньюс
Уже не раз писали, но давайте повторим.
С середины мая РФ использует Шахеды и дроны-обманки по-другому.
1) Шахеды стали летать выше - раньше летали на высоте 200 метров, а сейчас на 2 км. Это делает практически невозможным их сбитие условными "пулеметами".
2) Перестали рассеивать дроны по всей стране, теперь концентрируются на нескольких точках. Это перегружает ПВО в этих точках.
3) Стали запускать дроны неравномерно. Несколько дней относительного затишья, во время которого идет накопление, а потом выплескивание большого количества за раз.
На картинке Око Гора показан пример накопления. По данным ГУР сейчас производится 170 Шахедов и приманок в день. За 4 дня накопили 360 шт, а в пятый выплюнули 170+369.
С середины мая РФ использует Шахеды и дроны-обманки по-другому.
1) Шахеды стали летать выше - раньше летали на высоте 200 метров, а сейчас на 2 км. Это делает практически невозможным их сбитие условными "пулеметами".
2) Перестали рассеивать дроны по всей стране, теперь концентрируются на нескольких точках. Это перегружает ПВО в этих точках.
3) Стали запускать дроны неравномерно. Несколько дней относительного затишья, во время которого идет накопление, а потом выплескивание большого количества за раз.
На картинке Око Гора показан пример накопления. По данным ГУР сейчас производится 170 Шахедов и приманок в день. За 4 дня накопили 360 шт, а в пятый выплюнули 170+369.