як

як же можна бути холодним
всередині і теплим ззовні
ти як старий білоруський
холодильник
що ледь відкривається
але все ще працює
облуплений брудний корпус
який теплий і приємний на дотик
а всередині зима якої бракувало
кілька місяців
і пустка

занадто важкий
щоб викинути
надто дешевий
щоб відновити

та коли надовго
зникне світло
все зміниться
можливо у тобі
зʼявиться
нове життя

Павло Щепан

#поезія #ПавлоЩепан

Друзі, закрили форму для реєстрації
Дякуємо всім, хто вирішив до нас завітати! Чекатимемо на вас🖤

дерматин залізниці кольору гранату
привезеного кавказцем на Житній
проступає потом літнього пекла
брунатного купейного кольору

і лиш рух залізничних фіранок
нагадує про вітер між балок та лісів
оповитих зеленим, що ховає тінь
яка пахне бузком у нашому сквері

і лиш заміна ненаголошених у мові
виказує говір тутешніх вагонів
де місцеві знають розклад і час
куди приведе залізнична артерія

Edvard Kreyd

#поезія #EdvardKreyd

задонатити на розвиток проєкту

продовжуємо знайомити вас із поетами, яких ви зможете почути на літературнику 31.05

Єлизавета Тіточка родом з околиць Києва. Складається із суцільних суперечностей і через це постійно в пошуку рівноваги й співзвуччя.
Студентка медичного, тату-майстриня, побутова філософка, богєма, і все те, чим себе можна назвати, будучи закоханою в мистецтво.
Крізь поезію веде діалог із собою, завершує себе. Пише не для того, щоб побачили інші. Пише, щоб побачити самій.

///

★★★
ховається нишком
за піднебіння
нуртує шепотом
віра
ніби зсередини мене
наврочена
втрата
проти ночі
ватра
сліпить,
що аж занадто

вишиковується наказом
— стріляти

першою

світлом з вікна
я піду
ікаром
карих
очей
широко відкритих
смертю
руйнується симетрія

і
звідусіль

розлітаються скалки
на влучення
веселковим спектром

сповзають сонцем
по стінці
слиною
грудневих днів
по підборіддю

а все, що між
ірреальне
ковзає лине ближче липне

здається мені
скаліченим любим
моститься
клубочком на грудях

згортається
в теплий зашморг
рідних рук

впритул
неначе це все в мені
невід'ємно
неначе все це
нерухомо
заколисай тиш мою

«Ти так давно не голився, — говориш ти, — давай тебе поголю.
Бритва не знає злості.
Бритва не знає жалю.
Бритва не знає подяки,
бритва не знає кривд.
Я знаю твоє лице, як сліпі знають свій шрифт.
Бритва зрізає пам’ять, мов очерет.
Бритва тягне на дно, бритва кличе вперед,
крізь посуху зморщок,
крізь піщані дюни лиця,
тягне крізь вилиці — гострі, як у мерця.
Я знаю твоє дихання і тепло,
я знаю те місце в тобі,
де любов перетворюється на зло,
я знаю твою шкіру — суху, наче ґрунти,
я знаю все те, чому навчив мене ти.
Бритва ніколи не запитає чому.
Бритва пускає кров, ніби до міста чуму.
Бритва править шрами, як маршрут кораблю.
Ти так давно не голився — давай тебе поголю».
І ведеш холодну сталь уздовж судин,
уздовж потоків крові, уздовж нічних годин,
ведеш, ведеш уздовж подихів і зітхань,
ведеш без подиву,
ведеш без нарікань,
поміж люті й ніжності, поміж втіхи й біди,
поміж небес і пісків, поміж суші й води,
поміж голосу і мовчання, ведеш углиб.
Головне не схиб, чуєш, головне — не схиб.
Ніхто не знає, як працює любов,
з яких рухів вона народжується, з яких розмов,
з якої виймається радості, з якої вини.
Але вона працює, спробуй її зупини.
Тонко-тонко проходячи поміж вен,
ледь торкаючись лезом імен,
виснучи в порожнечі,
не маючи опертя,
за крок від смерті,
за крок від життя.

Сергій Жадан

#поезія #СергійЖадан

настромити місяць на гілку сливи
вдягнути топку корону і знову завести
пісню мов на шкатулці
сухий вертеп твого
майбутнього і теперішнього
мов вода долин із казок
чистий до дивного втишений
місячне сяйво освітить
путь цим гладеньким озером
ступиш на нього і загойдаються хвилі
місячний міст проллється
крізь запону прозорого спокою
на глибину
і згадаєш що десь по ту сторону
все ще горить сонце
топиться і заливає очі тим хто
в минулому

sunset

#поезія #sunset

продовжуємо знайомити вас із поетами, яких ви зможете почути на літературнику 31.05

Юля Свириденко – студентка української філології родом з Харкова, провідниця іноземців у розмайному саду української мови, птахолюбка, мандрівниця, лижниця і трохи поетка.

“Залежна від постійного нового досвіду, ним і надихаюся: нові враження, знання, місця, люди. Люди, з мʼяким кучерявим ”лю-” – люблю, люстерко, лютня й раптовим зривом на тверде “-ди” – дисонанс, дистанція, дихання. Люди змушують відчувати. А коли відчуваю – пишу”.

///

схід sos
(звідси туди)

доме, тримайся, до синяви пальців,
болю в долонях, набряку рук,
доме, тримай, з Бабаїв до Вовчанську,
не розмикай свій обкоханий круг

краю покраяний, тягнуться зграї
зграї людські хаотичним клином –
ти – тепер їхній Содом,
ти ж таки – Землі обіцяні
краю, не спинься,
тримайсь до судом,
але вистій,

з мапи не зникни –
так і не звикла
бачити діри в твоєму чолі,
доме, живи –
хай тихо,
але віддихуй,
хай стисло,
але відписуй,

герої чатують
твої Липці, Чугуїв,

Харків,

не вмри

дим затуля прапори...





серця окраєць покришений,
виживи

якби мене запитали
що таке любов
я би нічого не відповів
стояв би німий
і згадував
згадував
згадував
що ж я колись любив

я любив вимикати світло в кімнаті
опиняючись в повній темряві
й лякатися будь-якого шуму
я любив включати Mount Shrine в навушниках
і читати книжки
наприклад, "Процес" Кафки або "Шлях королів" Сандерсона
я любив виходити з квартири
збігаючи від своїх обсесій
й ходити маленьким містом
слухаючи аудіокниги
так я прослухав "Великий бог Пан" Мекена
і мені не сподобалося
а ось "Модель Пікмана" Лавкрафта
я прослухав тричі
я любив гуляти зі своїм рудим котом Шелдоном
і дивитися як він, дурепа, марно стрибає на голубів
(насправді я не любив. Лише зараз я зрозумів, що мені цього не вистачає)
я любив довго гуляти
степовим Балаганом
й дивитися на терикони.
Один з них ми з другом назвали Лисою Горою –
ха, пам'ятаю, як ми мало не впали з нього.
я любив своє маленьке місто
десь у Донецькій області
яке б ніхто ні за що не найшов на картах якби не війна
якби не блядська війна
але чесно
я би не жив у своєму місті
приїжджав би додому,
у будинок номер 12 мікрорайона Молодіжний,
заходив би у третій під'їзд, підіймався би на другий поверх, відчиняв двері і казав би батькам
я вдома

я би згадував це все
згадував
згадував
і на питанння
що таке любов
відповів би так:
любов – це метастаз
який поширили на нас ракові клітини втрати
і всі ми несемо його з собою
повз наші короткі мізерні життя
і намагаємося цінувати
усе що попадеться нам в руки
тримаючи як крихку вазу

Євген Кушнирік

#поезія #ЄвгенКушнирік

продовжуємо знайомити вас із поетами, яких ви зможете почути на літературнику 31.05

Катерина Балашова – родом з Луганська, живе в Києві. Пише й перекладає вірші українською й англійською. Укладає самвидавні збірки, оформлені власними колажами й витинанками.
У 2019 році була співорганізаторкою Поетичного простору o.poetry у Києво-Могилянській академії.
У 2021 році стала лавреаткою III премії літературного конкурсу від видавництва "Смолоскип" зі збіркою "Інфінітив".
У 2023 році створила першу самвидавну поетичну збірку "Тиша і Тріск", кілька поезій з неї були перекладені англійською й нідерландською.
У 2024 році поезію "повернення" було обрано для презентації шрифтів на виставці "Діалоги. Майстерня каліграфії та шрифту" на Книжковому Арсеналі.
Публікує творчість і переклади на власному сайті "Палісадник".

///

Живе
Бувають роки, коли у квітні
у трави входжу і зникаю:
раз – і вже чужа, німа, немов
хвилина, що минула.
Повітря відбиває і дрібнить
зеленавий легіт,
розпросторений,
звеснянілий,
його ледь чути.
Питаю в тонколезої травинки:
"Як ти знайшла свій шлях
на цю високу землю?"
"Як і всі – вийшла на вершину
танцювати й лишилася,
вросла у ґрунт і рух.
І ти теж залишиш по собі
легку стеблину і свої квітневі риси,
навіть коли зійдеш униз.
Дивись
углиб, чи бачиш
своє змолоджене лице,
а друге, третє? Торік ти не прийшла,
тому на цьому місці вивернений шмат
сухим корінням догори.
Вся молода трава крокує по слідах старої,
ми маємо рости.
Рости!"
Вони знають, це так страшно –
знову й знову зеленішати,
виштовхувати з себе квітку,
а потім обсипати нею землю,
бо на те потрібні сили.
Але на горі цій не буває сумно:
тут ми ближче, ніж близькі.
І я завершуюся.
Нове лице покотиться
старим шляхом додолу.

фальшстарт

римо-католицькі кардинали
наче й обрали папу

а чорний дим досі надходить
за тисячі кілометрів

з тернопільської митниці

де й церков я ніколи не бачив

але так росіяни підтримують
мирне питання
котрим злочином
підтершись документами
женевських конвенцій
в ямах капустиного яру

і ні про що не думаєш
окрім себе
родини
близьких душ з тілами
і шкатулок пандори
забитих нервозною пряжею

у такі хмарні дні
звграва калібрується ворогом

у такі хмарні дні
очі стигнуть швидше за інші плоди

і зрошують немите обличчя
соляними покладами —
Чумацькому Шляху на прибуток

але з наших солей виросла
велетенська гора
і песимістична печера
браку слів
браку вигуків
бракованих вигуків
бракованих слів

треба й собі відсипати
загасити вічну печію
загасити неблагодатний вогонь
що спалює все живе

спалює місто мертвої поезії
і розвіює попіл літер
над нашими головами

25.05.25

Юрій Ліщук

#поезія #ЮрійЛіщук

задонатити на розвиток проєкту

кілька хвилин

і коли світ навколо рушиться
картковим будиночком,
з основи якого дістали туза,
щоб покласти у чийсь рукав;
і коли настають часи, які
поети називають вічною зимою,
темною ніччю, холодним дощем,
й іншими антонімами сонячности;
і коли від завтра залишається
примарна надія на його настання,
а від учора - все те, що
страшно втратити, то
від сьогодні залишається
лише кілька хвилин.
кілька хвилин обіймів,
кількам хвилин сміху,
кілька хвилин любови,
кілька хвилин життя з-поміж
виживання та існування.
кілька хвилин, що хвилями
змивають усі хвилювання,
і до наступної хвилі, що накине
їх знову, ще повно часу, ще є
кілька хвилин…
заради яких хочеться жити
і майже не шкода померти.
тільки, якщо таки померти, то,
будь ласка, не зараз, а хоча б
через кілька хвилин…

24.05.2025

Яна Цимбалюк

#поезія #ЯнаЦимбалюк

продовжуємо знайомити вас із поетами, яких ви зможете почути на літературнику 31.05

Ада Єлагіна — поетка та мисткиня, авторка збірки "Вище вогню", переможниця конкурсу "Qırım inciri/Кримський інжир" та німецько-української премії ім. Олеся Гончара, лавреатка конкурсів "Смолоскип" та "Гол[o]сні!" . Народилася у Кривому Розі, мешкає в Києві.
Займається графікою та фотографією, а віднедавна здобуває другу вищу освіту в магістратурі за напрямом ”Вільна графіка” в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури.
Вірші авторки входять до українських та зарубіжних поетичних антологій, перекладені англійською, польською та латиською мовами.

///

канцона для свічки

я завжди хотів тобі розказати
стікає осіння гроза у блискучі канавки
ріка спокійна іде
а під нею вулканисте дно

розбиваються тисячі спраглих до сонця свічад
то асфальт мерехтить намокрілою спиною
листям опалим —
ці тривожні жовтаві овали
мені так нагадують
портрета непевний початок

я завжди хотів тобі розказати
над будинком стоїть міднокрилого янгола тінь
хтось один хто сьогодні хитнувся
і ледь не зомлів
не знайде в кишені ключа
а дістане натомість
пір'їну з опаленим кантом

я завжди хотів
щоби ти одчиняючи двері
на хвилю застиг
і впівоберта блимнув до мене
точеним листочком обличчя
і чудна твоя постать що радше нагадує свічку
залеліла між сотнями інших

іде на розбіг
міднокриле створіння на ніжних іскристих ногах
на даху топить наморозь
і захлинається піснею
і слова з його рота от-от набубнявілі вислизнуть —
я вже руки підставив —

заплáчу
а ти — заспіваєш

# ПАРОДІЯ НА КІЛЬКА МОЇХ УЛЮБЛЕНИХ І НЕНАЗВАНИХ ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛІВ 
# ВОРОЖОЇ ДЕРЖАВИ ЯКА ВБ'Є МЕНЕ ДРУГОЮ ОПІСЛЯ ТРАВНЕВОЇ ЗАГАЛЬНОЇ 
# МОБІЛІЗАЦІЇ ЛІВОЇ ПАРТІЇ ДІВИ МАРІЇ РІЛЮВАЛЬНИЦІ

def поетичний_монолог():
    """
    Я б дуже хотів розділити з вами свою самотність — 
    отож, укотре залізьмо мені під шкіру, у підкірку...
    """
    return "Не спішимо."

# Обдумуючи, що ж помістити перед вами зараз ось, 
# я вийшов на балкон і вдихнув перше повітря опісля грози, цього року.

class Думки:
    автомобілі = "Викладені в шаховий ряд, автомобілі незнаного в нас — середнього класу"
    ранок = "чекали разом зі мною поспішного ранку, а птахи захочуть подратувати..."
    
    @staticmethod
    def текст():
        шлейфи = "Я беру на спіральну долоню шлейфи тексту"
        стереотипи = "і хочу позбутися висловлених, намазаних вам на бутерброд — стереотипів авторського стилю мислення."
        return f"{шлейфи}, {стереотипи}"

іскра = {
    "метод": "Витягую десь із під людини іскру, видобуваю її печерно-кустарним методом",
    "рабство": "але, з огляду на рабство своєї художньої професії", 
    "вогонь": "автоматизовано забираю вогонь — собі, собі, багацько",
    "розумники": ["розумники винайшли газ і запальничку"]
}

# Якось наче ненав'язливо, але в теперішніх соціокультурних умовах, 
# інструменталізуючи названі «чистими», духовні пориви...

СУТЬ_РУХУ = """
Суть мисленнєвого руху — вічна ностальгія, 
що таких поривів ніколи не існувало, 
сутнісно існувати не може, 
й опертя не знаходить тебе;
"""

загубився = True  # = загубився.

while загубився:
    ліжко = "Я повертаюся до ліжка, свого розкладного дивану"
    тіло = "члени тіла розслаблені від надлишкового відпочинку"
    нутро = "а нутро ніяк не хоче дорослішати"
    на_те_вказують = ["друзі серця", "сім'я", "підписники..."]
    break

примірники = "Непродані тогорічні примірники й недописана, моя, — книжка."

try:
    брат = "Рідний брат зовсім поряд, у кутку вітальні"
    пукнув = "не порушуючи гладку поверхню свідомості."
except Exception:
    pass

assert "Так-так, вам судилося створити нову філософсько-релігійну кооперацію з культурою та машиною, гуманну й музичну."

# *А про що самі мрієте, коли забуваєте свій Франківськ перед сном?

if __name__ == "__main__":
    print("Коли мова вас, як і сон, поглинає?")
    
"""
В утробі неакадемічного вечора...

(А я так хотіла стати геніальною!) – Ольга Слоньовська.
"""

# / Подивімося, як вбирає тепло людських губ — Домашня Пасха — Тіло Цифрового Христа /

class Мудрість:
    фрази = ["Наймудріші фрази належать заможним дітям",
             "дельфінам у басейнах",
             "китам",
             "фермерським свинособакам"]

# https://www.tg-me.com/addstickers/roofli 
# (запрошую зробити з моїх цитат доповнення до набору наліпок)

Ріль Тарас

#поезія #РільТарас

соснова кора в світлі блискавки –
такі мав очі,
біжи, щоб не вцілила, –
карість, якою карають.
промінь в смолі після зливи
й двоє мене-комашинок
застиглих по нижньому краю.

думкою дмухну, боязко вийду з тіні,
й рівним плесом чола котяться дві сивопінні –
ліва ледь глибше лягла, берег омила,
прийнявши звітрених вуст
біле вітрило.

часом те чоло – повінь, шибка краплею вишита,
губи складу у човен, русло рябисте вишепчу,
вигладжу – словом по слову,
й спиниться злива
й вернеться птах
в дзьобі з оливою.

часом те чоло – злам,
зсув плити тектонічної,
коли згадує яр,
а на споді – обличчя.

зазиратиму в щілину,
руку занурю в плесо –
блискавка в дюймі від шкіри
спиниться
й скресне.

птаха зависне в повітрі,
лиш оливову парость
тріпотітиме вітер

станеться,

сталось.

Липнева

#поезія #Липнева

задонатити на розвиток проєкту

друзі, а ми нагадуємо, що в нас триває збір на кейсеваки для "Азову"!

залишилось зовсім-зовсім трохи й ми б дуже хотіли закрити цей збір до літературнику
долучіться копійкою🖤

ЗБІР НА MEDCRUISER ДЛЯ "АЗОВУ"

Goodbye, But Don’t Disappear

Black mage

#образотворче #BlackMage

задонатити на розвиток проєкту

наостанок знайомимо вас із чудовою модераторкою, яка буде вести літературник 31.05

Богдана Коваленко – поетка, родом із Сумщини. Нині проживає у місті Кременчук, що на Полтавщині.
Трохи навчає школярів англійської, одночасно здобуває освіту вчителя української літератури та мови.
Є фундаторкою творчого обʼєднання «словоплин» та однією з адміністраторок нашого каналу. Раніше ніде не друкувалася. Любить фотографувати, ходити навпростець, завертати сторінки книг, осінь та котів. «З видимого пізнає невидиме». Поезію шукає там, де й годі шукати. Улюблене дерево – горіх. Цитуємо: «Поезія для мене – це безпека. Я чуюся в безпеці, коли пишу».

///

казали
бá на мене:
— шкóда ти мала!

девʼять
кіл дèревообігу
намотала навколо
горла

шовковиці
жменю до рота
з кількох рушниць

сонцю зачухалось
у носі – апчхи!

квітка мов турнікет
вище рани на
пальчику
списала свій
жовток

злий комірець
зачепився
за кінчик
грози

сорокоуст
небу
й землі

*
шкіра
спадає із тіла
мов мамина
спідниця

нестерпна
важкість
буття
розбовтаний
день
сумними
віршами

постеліть
мені квітень
у ліжко де
землі насипано
трішки
бо ж досі
у вікна мої
мите сніг

дзвінко сипляться спогадів гільзи
на землю липневу липку
сп'яніння приходить, як завжди, пізно,
стриги у дредах шепочуть: "визнай,
тебе загнали у кут"

як віднайти полегшення, коли навколо псевдо полеглих
врізаються в шкіру рунами?
фантомним болем коріння відрубані
окреслюють внутрішнє пекло
буде нелегко
вирватись із вогняного оточення,
коли так любити хочеться,
а чин наказує бити,
коли замість квітів в тобі проростають ножі
життя надиктовує правила, війна настукує ритм
бий чи біжи —
третього не передбачено
помстити їх імена — єдине, що має значення,
пронести болючу пам'ять в затертому рюкзаці.

побачити правду можна лиш в заляпаний кров'ю приціл.

синці під очима — сліди надто довгої ночі
синці на фалангах — пам'ять про літні вишколи
як траси Донбасу, нерівний нервовий почерк,
стріляє у невідомість листами і віршами
ми з покоління і племені, на яке забагато навішали,
а ми сприйняли це за спорягу.
у грудях еллінська гордість, в очах безумство варягів.
а волю придумали самі й нарізали з неї стягів.
щоби на зламі епох озватись лунко, як постріл
дзвінко сипляться нам до ніг гільзи помсти

за тих, кого любимо ми

Карич

#поезія #Карич

задонатити на розвиток проєкту