Soloway — Криг

#Soloway #музика

задонатити на розвиток проєкту

=+=

останні років десять
перед кожним Днем Незалежності
я щоразу думаю:
Боже, дякую тобі, усім твоїм друзям,
обличчям і просто причетним
за те, що я народилася після:
після доби однакових сірих будинків
біло-зелених та біло-блакитних
стін поліклінік

навіть зараз, не бувши
ні разу свідком,
я прокидаюся мокра,
в мерзенно холодному поті
посеред ночі, бо згадую:
ось ми лазимо напіврозваленим
заводом, що пахне цвіллю і
мокрою глиною, мишами
а баба кричить: вилазьте, бо вб’єтесь!..

не так давно він був ще
імені Свердлова
чи якогось іншого –ова,
але обов’язково радянського.
І цей –ов точно вбивав людей,
можливо, не руками, але
розпорядженнями

мені було п’ять, потім вісім,
а потім дев’ять
завод розбирали на залізо і цеглу
закрили млин
і я бачила, як млинар,
що важив мою трирічну сестру,
коли млин іще працював,
на промислових вагах
(«ого, яка важенька, пів мішка борошна!»),
більше не ходить щоранку,
бо немає куди ходити:
тільки пити і тішити себе
обрубками минулого:
раньше ж було лучче

ми просто жили на одній величезній вулиці,
але в мене було своє «раньше» - пізніше.

це вже була незалежність,
а рани радянщини та її
архітектурно-мистецькі ансамблі
в мені відтоді не зажили
і не заживуть.

сьогодні моїй сестрі двадцять два
і я не уявляю, скільки
мішків борошна еквівалентні її вазі, але
я сиджу на її ліжку о першій ночі,
кажучи знову:

бач, я не можу знайти раціональної причини
аж так ненавидіти архітектуру доби,
у якій не жила, але яку застала
як предка в бетоні.

Абрамович напише у дві тисячі шістнадцятому, що естетика комунізму і соціалізму ґрунтується на чистісінькій потворності,
і буде права. дуже дивно, ми зростали
в різних щелепах цієї машини,
але зуби на вигляд – одні й ті самі.

і мені страшно тиснуть ряди цих домів,
у яких я живу; цих заводів
і я не готова відповісти на питання:
чи зараз лучче?

але не так, як тоді, як тоді,
коли на моїх прадідів та їхніх батьків,
дідів писали доноси, а потім
розстрілювали через сім днів
без суду і слідства у місці, де зараз
сіро стоїть житомирський онкодиспансер

їх-то реабілітували. а нашу
генетичну пам’ять коли?

від того все менше можу чути розмови
про відносно щасливе дитинство
і юність батьків, назви вулиць,
дивитися фільми, де люди були
чимось більшим
а здавалися фоном системи.
бо все це мені тхне сирими
і дохлими мріями, що ніколи не
виходили (а може й не входили!)
з голів (чи у голови) цих людей

бо які іще мрії, якщо ти не ділиш їх
з усіма?

і стіни з вогкої цегли
пам'ятають усе. іще.

я не можу ненавидіти їх менше.
чи могла б, якби народилась тоді?

01.09.2024

Ніла Ревчук

#поезія #НілаРевчук

задонатити на розвиток проєкту

//що ж таке Шлях?
Шлях народився
з американської мрії
страшної мрії/#
маленький кур'єр сягнув
мимо морф червонищ вивіски
з графіком подорожей,
бо крам за ґраткою
коронних постерів:
форсують виміри
хибного інтересу
на пункт видач
"ах, постмодерн", —
подумала мокрюща після злив
кепка нової пошти
# / під сірими соснами
— дім під знос
‚‚/-оппенгеймера посадили(?
Вона хоче віджати Чикаґо|\
почуваюсь затраханим і не курю,
щоб не звертати на це приміток
стокгольм
стокгольм
стокгольм

Федя Акне

#поезія #ФедяАкне

задонатити на розвиток проєкту

з розмов (не озвучені деталі)

Yukonuko R.

#образотворче #YukonukoR

задонатити на розвиток проєкту

пар йде з вуст
і до вуст
хустина впала, панно
я підійму
нумо в кущ

там хрущ ненароком теж упав
гудить наш лоскіт
і ледь жар лестим
поміж тим
плющ

не згрішу оком
я спраглий до твоїх муркотінь

я чую їх навіть коли тисне тінь
мій сонячний промінь сплетінь
розділи зі мною неба синь

нехай це як востаннє звучить
нехай це дзвенить
нехай дзвенить іскрами підков
нехай дзвенить звуками усіх відомих мов

нехай поштовхом для сплячих церков
нехай дзвенить
алеями у парках в пабах в усіх шпарках
у підвалах й бібліотеках нехай здійметься пил
у палацах падіння люстр дзвенить
нехай дзвенить

лице любов

Юко Краут

#поезія #ЮкоКраут

задонатити на розвиток проєкту

я заходжу в авдиторію і кажу:
'будь ласка, будьте
неупередженими
будь ласка, поясніть написання не
з різними частинами мови
а не нормальність побачень з студентками"
в моїй групі від декого пахне ваніллю
від декого ваніл'ю
ванілью і ваніліном
але не те щоб ми знали принципову різницю
різниця це зменшуване мінус від'ємник
різниця це життя мінус три роки і підкреслений
драматизм студентства активної політичної молоді
революція розквітає в папороті
ленін ховається у нотатниках
я зітхаю
бракує слів і кульгають тезиси
на відміну від однокурсників серед лекції
я встаю і кричу різними нотами
самі винні що не поставили музичну освіту
як одну з дисциплін
так би може співала
я завжди забувала усе і не те щоб щось зміниться
це гра ми голодні і протягом місяця
треба вивчити де хто сидить хто кому кориться
розклад меню імена і яка з кого зрештою користь я
сама по собі хороша і самій по собі мені теж непогано
перший день і перша догана —

питання. підпал. підвал. повага. погано!
рахую: один, сімнадцять. вісім в годину, двадцять
магістратуру поїду робити кудись далеко
де менше людей знаються на футуризмі й ар-деко
наголосах голосах пригнічених й misérables
туди де на їжу піде уся зарплата
й не лишиться часу для соціуму й соціалізму
де професори беруть хабарі і замовчують катаклізми

світлобоязнь –
коли жаги до знань не стачає, аби відновити рай
освіта – це двері. open the door. ouvre la porte. obsecro aperire ostium.

відчиняй.

калерія

#поезія #калерія

задонатити на розвиток проєкту

тіло

вивершеність пропорцій
чіткі контури
світло і слабкі тіні
містичність
благоговіння
мов гілка яблуні
що цвіте і лиється
чар її тихим сном

розрахунок з осяянням
пензль мов дотик до візії озера
самості з видивом світу таємним
крик з позамежжя що чутний ледь
видимим жестом-єством
це поза тріумфу обличчя природньої
грації і жодної тіні що скривить
божественну вічність

збоку дороги лежав здохлий кінь
тіло вже падаль черва — лиш суцільна ненатлість
гниття
марнота
а довкола — природа
тече й проливається
тече й проминається

у тихій кімнаті несказаність
відлуння думок ніби дзиґар
що й можна сказитись
і впитися можна лиш словом
блаженним зворушенням
ниць перед мрією ниць перед
прагненням вищого

навряд чи він
думав про тіло
творивши мадонну
цей запах
нечисті слова
глупота й зубожіння
земне і духовне
кругом нечистоти
і хирість справляє
жертовну процесію
шкіра й кісти
кров і пітьма
загибель по бруку
постукує
костуром

холодно

...ваші форми я зберіг, моя богине,
Зберіг мого кохання суть!

ентропія ковтає слова
зводить з орбіт і руйнуються
цілі системи
згасають
лиш світло вже вмерлих зірок
ніжно торкається шкіри

sunset

#поезія #sunset

задонатити на розвиток проєкту

То не хмара,
а дірява парасоля:
сама змокла,
ще й мене
до нитки намочила.
Бачив я, бачив,
як несе вона
на плечах
малі хмарята.
А від них —
маленькі дощики,
дитячі парасольки,
гороб’ячі калабаньки
і веселки в росі.

Ігор Калинець 💔

колись
дивились на грозу
виглядаючи з вікон

колись
ловили очима
в темряві вечора
блискавку
і раділи
мов діти

тепер
Віктор знову хапає кисень
дивиться в небо
шепоче: дрони - чуєш? - дрони
а небо чисте ні хмар ні вітру
нічого
лише хриплий голос
падає
в траву

колись
бігли полем
цим полем
тепер
у траві
міни

а
там
за лісом
яр
там упав літак
там горів танк
там серед сосен
ростуть печериці
але
дід Іван
вже туди не ходить

Валерій Пузік

#поезія #ВалерійПузік

задонатити на розвиток проєкту

Пам'ять більшого Тіла

«Цей есей – спроба, зібравши до купи рефлексії, чужі й власні спогади, думки деяких гуманітаристів і вигаданих персонажів, осмислити тему вимушеного переселення, пам’яті та зв’язку утікача з покинутим простором. Як і належить есею, цей текст – виключно суб’єктивний. Я не намагалася осягнути всі можливі досвіди переселенців (до прикладу, факт, що в когось дім – окупований або повністю знищений, а в когось – вцілілий і вільний, уже витворює вагому різницю в сприйнятті), не проводила соціологічне дослідження, втім є щиро переконаною, що, коли есей вийшов добрим, він відгукнеться читачам з досвідами і схожими, і відмінними від мого. Зрештою, ми – строкаті, але пливемо в одному ковчезі, нам разом висилати голубів і зупиняти бурю. Отож, висилаю свого.»

Липнева

#есеїстика #Липнева

задонатити на розвиток проєкту

про військове

бах бах тара рах
бах бах тара рах бах бах

бах бах бах
та ра ра рах
бах бах
ба бах бум птшшшшшууууууу бум

струнотягнуто я встояв
обісраний голубами рваний
і ще птахами що літають
я мріяв що мене поміняють

ба БАХ птшшшшшууууууу

Юко Краут

#поезія #ЮкоКраут

задонатити на розвиток проєкту

погляд

твоїм зеленим присвячується

очі розпускаються
мов ті квіти що завиділи
вранішнє світло

пилок з твоїх вій опадає
на мою мармурову шкіру
вона лущиться тліє у темряві

ніч
ми розчинились у ній
лиш дві пари зірок
проглядають у вічність
здивовані

скляклі мов струни
напнуті
готові до гри

sunset

#поезія #sunset

задонатити на розвиток проєкту

Друзі, як ви могли помітити — публікацій на каналі стало менше.
Деякий час так і буде — адміністраторам треба трошки відпочити. Сподіваємось, що за місяць-два ми повернемось до нашого звичного темпу🙂

Залишайтеся з нами🖤

тиша між нами — лезо
така гостра й тонка що ненароком і поріжешся
може саме тому ми так непохитно мовчимо
стікаючи теплими ріками спогадів
втікаючи від сам на сам
аби не поранитися ще дужче

тиша між нами — крихка порцелянова чашечка
яка при доторку чогось гарячого завжди істерично тріскається
зойком бринить
надламується

цупка й густа тиша
її глибина може заховати в собі любов цілого світу
а нашій у тому німому безмежжі забракло місця
трісь

Вікторія Оліщук

#поезія #ВікторіяОліщук

задонатити на розвиток проєкту

Шкільний дім

Комини димлять наперекір вітрам,
і хтось там часом замітає хату,
вікно відчинить, хоч давно нема
нікого там з тієї самої втрати.

У серпні, на канікули — на місяць,
щоб трохи від міста перепочить,
бродимо ми, немов безцільні тісно,
аж люди дивляться й не вірять в суть.

І всі питають: що нас ще тримає,
ми ж давно вже без батька і без мами,
чому той дім, де нині лиш сліди,
ми бережем, мов знак з минулої драми?

Хіба щоб ті, хто спить в землі глибоко,
не чули, що замкнули ми їм око.

Сер Томас Герберт Перрі-Вільямс
переклад з валлійської —
Максен Кушнір

#поезія #переклади #МаксенКушнір

задонатити на розвиток проєкту

тавматургія
(потяг засмутився
коли ти на нього запізнилась)

за лініями (що на долоні)
передбачаємо рух водойм.
як врíзати нові – підуть річки;
як вималювати меандри –
народяться змії
(певний: вони будуть вухаті);
а здебільшого бачу:
слоново-китова баржа
зійшла додолу і лежить
чи як оце звір помер стоячи
й так і закляк.
крізь усі ворожіння
і крізь морду баржі
і крізь долоню
йде малий струмок
а він завжди буде йти:
питай непитай
кров певна тільки
про це

ти не переймайся
потяг знову йтиме
кров певна
тільки про це

Дмитро Вільгоцький

#поезія #ДмитроВільгоцький

задонатити на розвиток проєкту

Усміхайся, усміхайся, усміхайся
Схиливши голови, поранені запалими очима проглядали
Вчорашню пресу; втрати (дрібним шрифтом)
І (жирним) Добра Здобич із Останньої Гонитви.
Читали й про житло доступне — ще його не спланували;
«Коли, — газета пише, — закінчи́ться ця війна
У чоловіка буде панівний інстинкт — осісти вдома.
Тим часом треба нам чим більше аеродромів,
Бо, очевидно, що лише розпочалась вона.
Мир — це зневага до безсмертних мертвих.
Сини полеглі жалкуватимуть про власну смерть,
Якщо нам не дадуть чогось тривалого за їхню жертву.
Нам мусять все відшкодувати вщерть.
І хоч за перемогу заплатили усі люди,
Ми, можновладці, в цих старих спорудах
Самі себе обдуримо, якщо забудем —
Найбільша слава — тим, хто бились на полях із бруду
І зберегли цю націю у єдності.»
Цю націю? — Скалічені читці не дратувались,
А усміхнулись один одному з єхидністю,
Як шпигуни, що таємницю спільну знали.
І ось вона — про неї кажуть пошепки:
Вся Англія один за одним витекла до Франції
(Не так багато місць, окрім як біля Франції).
Щотижня — фото їхніх сяйних посмішок,
І люди з дуже щирим співчуттям і жалем кажуть:
О, як всміхаються! Вони щасливі, бідолашні.

Вілфред Оуен
переклад з англійської —
Іван Бережний

#переклади #поезія #ІванБережний

задонатити на розвиток проєкту

дрейф міграція
дорога дорога дорога

тіло коливається
з невловимою амплітудою
плацкарт возик із сіном
старий кошіль
тісний салон

шофер глушить двигуна
інерція інерція інерція

бруківка переораного
чорнозему

тут як і шість тисяч років тому
нічого нема

тільки кістки мамонтів
і безглузді астероїди

тут як і шість тисяч років тому
порожні стоянки

знаряддя для полювання
намети
зелені річки

тут як і шість мільйонів років тому
порожнеча

комаха повзе по камінню
прекрасна
жива

зими нема

#поезія #зими_нема

задонатити на розвиток проєкту

Опівнічний політ до високого замку (Східний мур)

вже другий десяток років пішов,
як стрілку заїло
на хвилині до півночі,
стрілку-маятник:
то гойдне вперед, то вернеться,
от тільки вертає щораз
на секунду ближче.

а наш міський годинник тим часом пробив одинадцяту:

бурштинні разки ліхтарів вмить почорніли –
згасле намисто гулькнуло в нічні течії,
парко звивається слід поза нами, як лінія Нілу –
ступиш, а там мов попечено.

так ми і бігли, зі збаламученим взором,
стріли останні ховаючи в рукавах,
полотнáми кварталів, шитих білим по чорному –
гомоном ніжності
у мушлі стрáху.

брязкальце сміху і бризки нагрудних ліхтариків,
кучерем блимнув перших любовей анфас,
над головами жовто відлунював маятник
стугоном з трас.

і дріботілось нам так, що от-от і оступимось,
прийме попечене дно тонку кістку,
близився гук нетутешній списом у сутінь, –
і панцир сутіні тріснув.

гублячи пірʼя, і кільця, і скельця, і подих, і слух,
впали у світло підʼїзду метеликове
ледь видихаючи, чуємо: тихшає гук,
інших
наздоганяє,
наздоганяє,
запетлює.

Липнева

#поезія #Липнева

задонатити на розвиток проєкту