Власне. Сторони (без нас) хочуть відпрацювати інструментарії часткових/тимчасових/частково-тимчасового перемирʼя. Допускаю що це щире прагнення, чому ні, але вказує на бажання перевести украінську війну у формат більш звичний для світової системи - наприклад Палестини якоїсь. США влаштовує цей ритм більше, аніж визнати свою безпорадність. Безкінечна карусель перемовин, домовленостей, затишшя, конфронтацій - на десятки років. Звикайте жити в Газі і будуйте підземні тунелі між містами, знадобиться коли американський аспірин будемо завозити з Польщі.

> Great Vladimir’s war
> Великая Вовкина Война
> Українські Визвольні Змагання

https://www.tg-me.com/LBua_official/43222

Іноді складається враження, ніби американці підштовхують нашу владу до канонічного політичного божевілля влаштовуючи псі-терор своєю недоречною олігофренією. Аби ми вже наприклад згеноцидили якихось молдован, розстріляли дітей грантожерів, або влаштували ядерний тероризм. Але, на жаль, Зеленський не релігійний фанатик та його підтримка народом не настільки абсолютна, бо українцям в принципі не властиве тотальне зачарування вождем, яким би він не був. Та й накрали грошей не так багато, точніше недостатньо для симптоматичної впевненості. Оточення в краватках на Банковій стримує багато в чому праведний президентський гнів, так би мовити «заземляє». Навіть мобілізаційний вік не понизили до 18, до чого нас схиляли демократи. Не посадили опозиційного лідера, а з потуг Порошенко ним стати хіба що сміємось. Все ще не даємо підстав для just cause.

Чи насправді Білий дім вважає Зеленського «божевільним диктатором»? Якби вважали «диктатором», то здавалося б сумнівним намагатись загнати цей «режим» у куток та бити палкою задля смирення, адже історія показує, що це призводить до воістину проблемних сценаріїв. Американцям це наочно відомо, тому вони уникають неконтрольованих небезпек в рамках своєї стратегічної доктрини. Той самий Хусейн та Норʼєга починали своє правління з тісної співпраці з США, але після спроб тиску на них самі знаєте що відбувалось. І ніяка загроза ворожого Ірану тоді не стримала Саддама.
Трамп також чудово розуміє, що Зеленський — не «божевільний» Талібан, з яким він мав свої спроби мейк діл, що призвело до вбивства американських переговорників. «Божевільні релігійні фанатики» (за вашингтонською класифікацією, звичайно) в Афганістані просто продовжували свій шлях до Кабулу заручившись шаленою підтримкою народу. Вся агентура американців, як наприклад місцеві голови сіл на прикормці й інші — розсипалась. Більшість з них виявилась також прихильниками Талібану, які зі свого награбованого у црушників за діяльність віддавали на діяльність руху. Залишились тільки кабульські щуплі журналісти в Ральф Лорен, що сьорбаючи власні соплі чекали на евакуаційний рейс в Пакистан та грядка фем-активісток, власне єдині, які ще й встигли наостанок парочку маленьких мітингів проти талібів провести.
А у нас просто suit-gate відбувся в Овальному кабінеті. Власне, «костюмна тряска» для респів не вперше. В минулому році відмічали ювілей tan-suit gate — 10 років як Обама одягнув занадто світлий костюм на конференцію про ІДІЛ, чим озброїлись консерватори для критики. Ну тобто, а що ви хотіли від цієї політичної «культури»?

Давайте чесно, ми всі не любимо Зеленського, але кожне звинувачення нашого Президента зі сторони Білого Дому викликає ніби мобілізаційний ефект в кожного українця «здорового глузду» (улюблений термін трампістів).

Інструментарій зупинки допомоги від США та тимчасово/часткового перемирʼя зі сторони РФ відпрацьований. Також є недолуга опозиція, яка спробувала не голосувати за продовження «військового стану» (ну і хохма ж була). Тож Америці доведеться проявити креативність, яка не спостерігається вже декілька десятиліть, або прийняти реальність такою як вона є, й починати думати, що також аніяк не найсильніша їхня сторона. Звичайно, можна залишити Україну повністю на мученицьку загибель, але доленосно програти стратегічні позиції в регіоні.
«Ніхто не знає що робити» стало стабільністю для світової гегемонії щодо України. Але від цієї війни в цьому світі вже ніхто не відмиється.

P.S. Улюблений пастор Трампа, якого він згадував у своїх книгах та інтервʼю — Норман Вінсент Піл, адепт позитивного мотиваційного християнства успіху, типу «думай добре-буде добре», повторюй афірмації і Бог їх втілить, вір у себе і дій сміливо, й так далі. Зі всіма іншими пасторами Трамп успішно сварився, відрекнувшись навіть від своєї пастор-ки церкви відразу після обрання. Тож певні тези президента країни-гегемона можуть бути просто проголошеними афірмаціями 💆💆💆

Habemus Papam

Результатом яскравого втручання ідеолога «the art of the deal» в 2025 році стала пропозиція про повернення до стамбульського формату 2022 року. Байденізація Трампа триває.

Росіяни придумали Ломброзо

https://www.tg-me.com/tass_agency/316173

Ну-ну

https://www.tg-me.com/KyivCityOfficial/13729

Байденізація Трампа триває. Власне, можна це повторювати кожен тиждень. Як і при Байдені, вони провалюють ядерну угоду з Іраном. Бо немає такого діпстейту, як закріплені стратегії США. Як і при першому пришесті, Трамп критикував попередника Обаму за атаку на Іран, а сам під кінець строку вбиває Сулеймані. Так і Китай залишиться головним партнером США, а Росію вони все одно не дотиснуть. Просто обгортка цього буде більш принизливою та жалюгідною.
Зміна порядку дій залежить тільки від «другорядних» держав у скрутних умовах — тобто, наприклад, від нас або самого Ірану, або хто вийде за межі наміченої гегемонами ролі в історії.

Адже велика гора не бачить своєї тіні — тінь просто слідує за нею. (Вибачте за ранкового Чжуан-цзи, самі не розуміємо, як так вийшло.)
Так і наші дряблі гегемони просто нездатні зрушити цей світ до будь-якої нової парадигми — допоки одна з тіней сама не стане горою. Або самої висоти не стане, бо її хтось буде підпиляти — але це песимістичний сценарій, адже потребує забагато часу.

Все ще нічого нового не відбувається. Чекаємо на парочку коротких військових операцій, а з боку персів та семітів — дивовижно піднесеного неймінгу кожного пострілу, обовʼязково есхатологічного. Бо це ми тут люди прості — у нас «Павутиння»🕸️, «Синиця»🐥, а у росіян узагалі — «ТРУБА», тоді як люди на Близькому Сході обирають за назву «Гнів Божий», «Стовпи Оборони», «Шлях до Єрусалиму», «Вічне Світло» і так далі. Землі пророків, як-не-як.
Більше того — всі вони наостанок обміну обстрілів залишаться задоволені, особливо Нетаньяху. А Іран, якщо колись і домовиться, то це радше буде при демократах.

Минулий рік був присвячений тематиці виборів у світі, а цей — проваленим перемовинам. Завдяки клоунському розпалу Трампа всі конфліктуючі сторони підіграють у саркастичній глузівці над миротворчістю. Ніби всі домовилися зробити вигляд, що дипломатія все ще існує, та підживити цей культ для абітурієнтів факультетів міжнародних відносин.
Втім, кожен щось отримує. Наприклад, Україна повертає більшу кількість полонених, аніж без Стамбула. Іран отримує можливість примножити своїх святих мучеників від майбутньої атаки США та дати отвєтку по Ізраїлю — це їм завжди приємно. Хусити також вийдуть з підписаного часткового перемирʼя й продовжать забавлятись американськими корабликами в Червоному морі. А Трамп отримав люксовий літак від спонсорів ХАМАСу. У кого які пріоритети.

<>На днях потрапила на очі новина, що «дослідники миру» у Швеції визначили 2024 рік «найкривавішим та найбільш конфліктним» після Другої світової. В голові ніби розархівувався надзвичайно далекий дитячий спогад, де, наче на сторінках українського журналу «Кореспондент» (був такий, а може, й є), який читали батьки, була стаття з тезою — ми живемо в найбільш мирний час за всю історію людства*. І дійсно, ним був проголошений 2008 рік — навіть попри війну в Грузії. *Не за всю, але з часів XV століття.
Ми виросли і тепер проживаємо найбільш конфліктне десятиліття після Другої світової. І гидко, і водночас передбачувано, що з моменту найбільш мирного року до найбільш кривавого нічого фундаментально не змінилося. На дворі все той же капіталізм, лібералізм, США–Китай, Майкрософт і МакДональдз. Невирішене питання територіальних претензій Росії (яке для нас тягнеться ще з острова Тузла, якщо не ще раніше), Палестини, Карабахи, Іран–Іраки, Пакистани.
Добре, що хоча б Талібан переміг за цей час — воістину, надломили алгоритм своєї історії.

Але цей шведський «індекс миру» відкриває нам і ще одне: війн і жертв — усе ще недостатньо. Недостатньо для надлому історії, для цивілізаційних зрушень, для перерозподілу сил між головними гравцями. Недостатньо, аби спиляти велику гору.

💥

https://www.tg-me.com/rnintel/36457

Невдячна це річ - бути спостерігачем ін ріал тайм за подіями через глобальну мережу інтернет.

Не дивуйтесь, якщо у американських новинних стрічках зустрінете фотографію знищеного на Харківщині музея Сковороди з приписом, що це знищена оселя тринадцятого імаму в Тегерані, в якій було вбито самого пророка Мухаммада ізраїльською кучерявою ракетою.

Так, інвазіон в Ізраїль - дві країни на конях перестрибнуть. Або через Вірменію підуть, ага

https://www.tg-me.com/rLebanonNews/860

До номінації «ніж в спину» додається сьогоднішній інцидент:

Китай опублікував супутникові знімки ураження іранського ядерного обʼєкту раніше за всіх учасників конфлікту.

Та сама китайська компанія Mizar Vision публікувала ураження російських аеродромів.

А як там справи у сусідів Ірану? Адже суміжні країни, навіть умовно нейтральні, несуть безпосереднє, пряме оперативно-стратегічне значення для учасників великої війни.
Ірак — ми розуміємо. Там перманентна громадянська війна і різноманіття присутності іноземних сил у різних формах — як проксі, так і напряму ЗС.
З Талібаном (ну, тобто Афганістаном) у аятол стосунки доволі стримано-напружені (через очевидні релігійні розбіжності), конкурентні й обережні. Надійним тилом вони Ірану точно не стануть, хоча певна співпраця розвідок усе ж таки була — як мінімум у площині боротьби з ISIS-K.

Ще є Вірменія з Азербайджаном (плюс Туреччина, зрозуміло), де останні місяці відбувається чергове загострення та перестрілки на лінії розмежування. І все б не так було страшно, але тут ми маємо ЧОРНУ МІТКУ. А саме — перемовини і роботу над мирним договором. А значить, війни не уникнути. Підписання «historic peace treaty» планується 2026 року, і, як пан Рубіо вже коментував у Сенаті:
«This is an opportunity for both countries to turn the page on a decades-old conflict in line with President [Donald] Trump’s vision for a more peaceful world.»
Повторюсь — це значить, війни не уникнути.

Студентам факультетів міжнародних відносин треба взяти на олівчик: мирні перемовини збільшують ризик ядерної загрози. На це вказує як атака на «о, велику, ядерну тріаду» РФ, так і ось це взаємне лупілово по ядерних об’єктах Ірану та Ізраїлю (і вже підтверджене, і поки суто тільки заявлене). Так, це світ, у якому ми зараз живемо.

Ну що, товаріщі капітулянти — «краще поганий мир, аніж добра війна»? А ви точно до цього готові? Сміливі люди - якщо розумієте що обираєте.

Також учора вночі, у розмові — скажімо так — нашої редакції було висловлено, що кількість жертв ізраїльських ударів можуть бути більшими, адже чоловіче населення, дізнавшись, що летять ізраїльські ракети, могло радісно вибігти ловити їх чолом, аби удостоїтись мученицької смерті.

Власне, це і відбувається

Товарищ Сі споглядаючи за руслом кривавої ріки в Європі між кровожерливими словʼянами дістається воістину конфуціанського висновку:

Не починай війну, не збудувавши генералам тюрьму.

https://www.bloomberg.com/graphics/2025-xi-china-military-officials-purge/

Вікінг, де твій дракар?

Це твоя дхарма, Кшатрій!

https://www.tg-me.com/asian_ukraine/31361

На Альбіоні придумали собі, що британський мандат на Палестину не закінчився, а ООН просто не існувало.

https://www.tg-me.com/LBua_official/49509

Було щире бажання уникнути інтерв’ю Арестовича-Собчак. Його навіть не довелося переглядати, адже відлуння цитат дійшло до вух. Якийсь пройдисвіт повторював тези Баумейстера: нібито Україна проти інтелектуалів і відкидає їх, не цінуючи цього мерехтливого скарбу епохи. Не надали найвищих прижиттєвих регалій, не доплатили просто так, позбавили головної трибуни країни — отакі «злочинні переслідування» інтелектуалів 21 століття в часи повномасштабної війни. Їм навіть дозволили виїхати, а вони, можливо, очікували оксамиту.

Ніхто їх по-справжньому то і не переслідував. А може й варто було б. Вони просто слідують кліше інтелектуалів минулих століть: мовляв, хтось колись сумнівався в моральності власної батьківщини й розклав свої соплі на сторінках для слабодухих послідовників. І вони читали ці сторінки. Тому їм доводиться несвідомо сповідувати цю модель поведінки без належних підстав. Тобто випускники Шевченка мають відчувати глибину журби Анни Арендт, Томаса Мана, Карла Ясперса й інших, які жили за нацизму або при режимі колаборантів. О як воно.

Можливо, не читали Вітгенштайна, який добровільно пішов служити й писав математичні та філософські роботи в польових щоденниках; не читали Сент-Екзюпері або багатьох інших, хто займав небойові посади й не соромився бути військовими юристами та телефоністами. Але легше бути Арендт, ніж Сент-Екзюпері.

Вони дуже хочуть бути переслідуваними євреями, невизнаними, пригніченими, знеможено зітхаючими, сутулими, з тонкими зап’ястями, похованими на цвинтарі Монпарнас. Вони й надалі повторюватимуть, що Україні не потрібні інтелектуали й інші «бульварні» таланти, а відгомін цього доноситиметься до нас у публічних звітах круглого столу та в інтерв’ю у Собчак. Вони, можливо, навіть сподіваються, що за їхній базар їх придушить якийсь широкомордий хлопець із Чигирина для красивого фіналу.

Давайте наберемо простолюдинського повітря в легені й скажемо нарешті: так — ви нам щиро не потрібні, і доля Мелітополя нас цікавить більше, ніж життя Арестовича. Нехай працюють у Лондоні, лікуються у Відні й помирають у Парижі, хоч би стрибаючи в Сену з прив’язаним до ніг металевим тризубом. Ми — горда голота, і нам глибоко плювати на те, як ви реалізовуєте своє повітря в голові за кордоном.

Можливо, й справді варто було б раніше більшим накладом друкувати подібних персонажів, як Арестович і Баумейстер, — щоб у часи, коли опалювальний сезон у країні під загрозою через атаки ворога по цивільній інфраструктурі, нам було більше паперу, який можна вкинути в піч і зігріти чиїхось дітей. Настільки важливим може бути їхній внесок в гуманітарні студії.