Вчора я ще встиг репостнути допис Юрія Ліщука, а вже сьогодні його канал зламали. І видалили, включно з усіма начитками та віршами. Величезний пласт роботи про сучасних авторів. На щастя, всі записи збереглися, але доведеться перезаливати. Прошу підтримати проєкт підпискою)

Ґолум (перстень свободи)

Коли потрапляєш на війну, осмисленого бажання вбивати спочатку немає. Морально готовий до цього, але сприймаєш більше як необхідність, роботу, яку хоч-не-хоч, а мусиш виконувати. Але коли до нас попав Ігорюня, бажання придушити його з'явилося не лише в мене. І, якби не щасливий випадок, то рано чи пізно хтось би взяв гріх на душу, і як мінімум, трохи підправив йому совість.
У якості дружнього підгону він перейшов до нас із дев'ятої роти, десь на початку зими. "Не вистачає людей? Що ж, тримайте бійця". А якщо в армії тобі щось дарують, то користі від цього буде більше саме дарувальнику. Але для того, щоб мати можливість хоч комусь поїхати у відпустку, довелося брати.
У перший свій захід на позиції він вирушив трохи нетверезим, загубив каску і воду, та врешті лишився у хлопців на Вугледарі просихати. Наступного дня, по темному, Ігорюня таки добрів до пункту призначення, але без їжі, води і шолома. Добре хоч з автоматом. Бородатий, зачуханий, з елегантною аристократичною діркою замість двох передніх зубів. Приблизно тридцяти рочків, хоча на вигляд можна було дати і п'ятдесят.
– Бля, ну ти даєш. – Саня оглядав цей шедевр генної інженерії, підсвічуючи червоним ліхтариком. – Ну ладно. Каска в нас є запасна, ми на неї снайпера ловим, висить на СПшці. Пак води візьмеш з резерву, а хавка... На кухні є консерви, хліб. На цей раз якось переб'єшся, а потом щоб брав своє. Ми кожен сам собі заносим жратву. Магазин є в селі, можна ще у Вови Бойка якусь волонтьорку взять... Плюс?
– Плюс.

Але як штрафника, Ігорюню ніхто з позицій не виводив, у місто йти за їжею і водою він не хотів, тож почав методично і зі скаженими темпами знищувати наш спільний запас провізії. Купа консерв, що у кілька рядів стояли на кухні, ставала з кожним днем все меншою.
– Бля, це пда. – обурювався Саня. – Він же після кожної зміни банку тушняка єб*шить. По пару штук в день. Рептилоїд даже менше їв, а там півтора центнера живого вєса. А вода? У нас в резерві було тринадцять паків, уже десять. І це за дві неділі. Все, хоче їсти й пить – хай пдує на Углєдар. За*бав, нах*й.
Але, звісно, голодному рота не зав'яжеш, та й контролювати коли він там їсть чи не їсть, ніхто не міг. Запаси потроху зменшувались.

– Прикинь, залажу в льожку. Темно, не видно ніхєра. – розповідає Фартовий, коли під час чергування мова зайшла про Ігорюню. – Чую, якісь звуки странні. Ніби щось чвакає. Включаю фонарик, а то він. Сидить і банку шпротів х**рить. Голими руками, у темноті. Побачив мене, либиться, очі блищать. Як отой чувак з "Володаря перснів".
– Ґолум? Бля, точно схожий.
– Ага. – Фартовий бере теплик, і піднявшись у бійниці, оглядає периметр. З Микильського долинають кулеметні черги, по місту працює арта. Звичайний вечір звичайної війни.
– Хоч би світло якесь включив, кажу. Реально ж стрьомно.

Телефон свій Ігорюня теж десь посіяв, тому на кожну зміну його доводилося будити. Спочатку ми розбили графік так, щоб його піднімав Фартовий, повертаючись після свого чергування. Але коли на наступний тиждень Юру, Ворона і Фартового замінили Санич, Кум і Лялько, все перемішалося і ця честь випала мені.
– Ігор, вставай.
– Аа?
– Твоя зміна.
– Де?
– На еспешці.
Зсередини бліндажа чуються звуки, які нагадують роботу бетономішалки і підвивання пса, якому наступили на лапу.
– То шо, ідеш?
– Та іду, іду.

Ми саме стоїмо з Ляльком під накриттям СП і поглядаємо на годинники. Вадим робить крайню затяжку і кидає бичок у цинк з-під 5,45.
– То шо, де він? Десять мінут пройшло.
– Та ніби йде.
Нарешті з глибини окопу чуються кроки і темний силует зупиняється біля нас, ставить калаш у бійниці.
– Пацани, є закурить?
– Нема. Ігорюня, ми вже думали тобі "Ефку" закінуть. Скільки спать можна?
– Краще димовуху. – кажу. – Якраз і покурив би. На кухні є пару штук.
Усмішка з чорним прямокутником замість передніх зубів.
– Та ну ладно, дайте закурить.
– На вже, кури. – Лялько дістає з пачки передостанню.
– Забереш потім чашки на кухню? – питаю в нього.
– Да, плюс.