Друзі, хто тут є та інколи заглядає почитати. (хоч і нема чого). Є прохання.
Мій побратим і чудовий поет Сергій Рубнікович https://www.facebook.com/share/r/19joeexkqy/ який зараз на Лиманському напрямку, збирає на авто для свого підрозділу. На жаль, відремонтований бус згорів після прильоту на СТО у Слов'янську, а два корчі за тиждень лягло від фпв. Їздити фактично немає на чому і будь-яка допомога буде важлива.
Якщо зможете трохи посприяти, ставте плюс, а я обіцяю в найближчі дні дописати і закинути сюди нову оповідку. Дякую заздалегідь.
p.s. і загляньте до Сергія на сторінку, там є що почитати.
https://send.monobank.ua/jar/7pX1DDi7pV?fbclid=IwY2xjawL_AYlleHRuA2FlbQIxMQABHsL7Minq7UiqW9BcuUNLFztb1YGGFy_MdbBY3wOBEPbvMVGQNoar5jKEs1Uf_aem_43XuwwZ2jkKTNtnx4c8vrg

Кліп від Культурних сил на мій вірш "Українське сонце". Голос – Сергій Харчук

Я обіцяв нещодавно опублікувати оповідання, під час збору на корч Рубіку. Гроші зібрали, дякую всім хто долучився. А от текст дописувався довше. Взагалі, щось важко пишеться останнім часом. Воно то й не дивно, бо можливості закритись у кабінеті, нагострити перо і чекати музу – немає. Але все одно, пишеться. Потроху, шматочками, але є. Умовно, половина, а може й більша половина майбутньої збірки оповідань вже є. А сьогодні закину ще одну з тих історій. Чекайте)

Бойові хом'яки

Коли тобі не дають поспати після важкої зміни – це завжди дратує. Особливо у неділю. Особливо о п'ятій ранку. Але коли спеціально будять у неділю, о п'ятій, а ти лише півтори години як заснув – то, здається, від люті готовий вбивати. Що дуже доречно, бо саме у цей момент будять криком: "Вставайте, бл*дь, п*дари штурмують!"
Не найкращий варіант будильника, але надзвичайно ефективний. Принаймні думка "полежу ще п'ять хвилин, а потім встану" – навіть не виникає.

Час стискається до однієї-двох секунд, яких цілком достатньо, щоб розстебнути блискавку спальника і у холодній темряві бліндажа навпомацки вхопити штани, які лежать у кутку на берцях. Надія, що може це сон, гасне швидко. Шкарубка тканина, пряжка ременя, тверда поверхня дощок під карематом. Запах землі і сирості. Ні, не сон. Страх ранковим холодом огортає тіло. Ми чекали, що вони спробують штурмувати, але чому саме сьогодні? Чому саме наша посадка?
– Саня, вставай! Саня! – кричить знадвору Сєрьога Кум, доки я намагаюсь натягти на ноги брудний від болота піксель. З сусіднього спальника чується невдоволене бурчання. Ковдра, яка виконує тут функцію дверей, відхиляється убік і разом із світлом усередину зазирає налякане обличчя Кума.
– Пацани, підйом, бля!
– Ну шо там таке? – Санич невдоволено піднімає голову, спершись на лікті.
– Штурм! Підари лізуть! – голос Сєрьоги надривається від збудження і паніки.
Я починаю зашнуровувати берці. Руки тремтять. "Так, заспокойся, – лунає голос всередині. – Треба сконцентруватися на механіці дій. Взутися, взяти калаш, одягти бронік. І бігти на СП. Швидко".
– Це точно? – запитує Саня. Його голос сонний і разом із тим, спокійний. Ніби це якась дрібниця. – Скільки їх?
– Точно! Дима кидають вже час, туман і не видно ніхєра. Ми в тєплік двох побачили як лізуть, і один біля річки. П'ятдесят метрів до "еспешки". Не знаю, скільки ще. – Кум переводить подих. І наступної миті зривається на крик. – Санич, бля! Що робить?
– Та йохана, бля, хня. – Саня роздратовано хапає свої "мультикамівські" штани і починає вдягатися. – Як шо робить? Стрілять, най. Ми прийдем зараз.
– Давайте бігом! – кричить Кум і за секунду його швидкі кроки затихають назовні. Час знову гусне, як смола.
Я беру свій "калаш". Дотик до холодного металу. Ідіотська думка у голові: "Залишитись. Завмерти. Небезпека назовні, але тут спокійно. Як колись у дитинстві, сховатись у бабусиній шафі і ніхто не знайде. Ніхто не знайде".
"Дурня" – сміюсь за мить сам з себе. Вдих-видих. Світло б'є в очі.

Відчуття часу зникає і важко зрозуміти, скільки я стою, зупинившись, посеред окопу. Може, кілька довгих секунд, а може лише коротка, хистка мить. Один удар серця, два, три... Чотири, п'ять... Свідомість схоплює реальність кадрами, картинками.
Спалах, звук затвору. "Клац". Зображення завантажується...
Надворі світає, і видно як посадку вкриває молочний купол диму і туману. Гілки вцілілих дерев плутаються у ньому, як у цукровій ваті. Свіжість і прохолода. Запах землі, роси та вогкого коріння. І дивна тиша. Не чути птахів, не чути цвіркунів. Лише далека робота арти, яка вже давно стала фоновим шумом. З бруствера біла прозора субстанція сповзає в траншеї, і за метрів десять знайомі деталі та контури зникають, ніби стертий гумкою малюнок. Можливо, останні хвилини мого життя. І на жаль, немає часу, щоб насолодитися красою.
Свист міни і глухий удар в землю без вибуху. Снаряд з димом.
Наступна секунда. "Клац".
Стіна окопу переді мною. Чорна земля, корінці, грудки. Паскудно, – думаю. Дуже. При такій видимості неможливо вести прицільний вогонь. А ворог, навпаки, може підлізти упритул. На відстань кидка гранати. І якщо їх багато... Думка про втечу (закреслено) відступ – зринає у голові як цілком логічна. Ніхто не хоче помирати. Я – теж. Позаду нас – посадка "дев'ятки". Якась сотня-дві метрів через поле. По туману можна спокійно відійти. Можна. І тоді точно виживеш. Бо інакше...

Наступна секунда. "Клац".
Зі спостережного пункту лунає черга з кулемета. Потім наступна. "ПКМ" працює гучно, гнівно, з силою. "Гуп-гуп-гуп-гуп-гуп..." Постріли вибухають у ранковій тиші, розриваючи на клапті сумніви. Давай, Кум. Мочи їх. Далі кілька довгих черг з автомата. Звуки нагадують сварку подружжя: короткі, важкі репліки чоловіка і нестримна лайка жінки, майже без пауз. Чую голос Вадима Лялька, який щось кричить у рацію і знову постріли. Не треба думати. Не треба сумніватися. Є робота і її треба виконувати. А там як буде, так і буде.

Мій бронік і шолом висять на "кухні", зовсім поряд. Неправильно лишати їх там, але у нашій норі надто мало місця. За мить накидаю на себе броню і біжу на СП. Кроки відлунюють у скронях, серце шалено гупає під плитами. На ходу намагаюсь пристебнути камербанд до передньої частини плитоноски. Бля, не виходить. Ну давай же... Нарешті пряжка кріплення заходить у паз. Постріли. Ще одна черга з кулемета. Шолом від бігу сповзає на очі. Я вже майже поруч, нахиляюсь, щоб забігти під накриття СП. Перевіряю магазини. Два з них – порожні, забув дозарядити вчора. Єдиний раз забув, і тепер ця помилка може коштувати мені життя. І не тільки мені. Бля, бля, бля. Скидаю їх на цинки з патронами. Добре, що у нас завжди є запас заряджених.

– Ви де, бл*дь лазите? – кричить Кум, присідаючи у бійниці з "Покемоном". – Я ж казав, бігом! Де Санич?
Їдкий запах пороху вдаряє у ніс, залишається гірким присмаком на пересохлих губах. Ненавиджу його. Автоматна черга десь поряд. Під ногами скриплять гільзи, валяються недопалки та обгортки від шоколадних батончиків. Мабуть, випадково перевернули цинк зі сміттям. Десь поряд матюкається Вадим, передзаряджаючи автомат. Шипить рація, на нас виходить "Стейк", питає обстановку, але відповідати немає коли.
– Санич зараз буде! – кричу. – Ви що тут?
– Що-що, ї**шимось. – Кум важко видихає, доки Лялько дає ще кілька черг з АК.
– Де п***ри?
– За горбом, залягли метрів тридцять від СП. Двоє. І ще один десь є. Це те, що ми бачили.
– Плюс. – киваю. – Я на дальню бійницю, буду крити зліва.
– Плюс. – Кум підіймає ПКМ і встановлює його на "сошки" у бійниці. Наступної миті починає працювати короткими. "Гуп-гуп-гуп-гуп...".
– Ви чого так довго? Де Санич?
Вадим Лялько спускається з сусідньої бійниці, доки я розпихаю магазини по підсумкам. П'ять повних це непогано. 150 патронів. Має вистачити.
– Та йде вже, йде.
– На гранати! – дає мені одну Ф-1 і американську, M-67. Я закидаю їх по боковим кишеням. Важкі. І відразу думка: яку краще лишити для себе? "Ефка" надійніше. Там точно без шансів. А от "американку" не доводилось раніше кидати, цікаво як працює.
На ходу знімаючи запобіжник з автомата, ще встигаю почути, як Лялько виходить по рації на КСП.
– "Рим", "Рим", я "Катані"! – його голос хрипкий від крику. – Де "птічки"? Нас штурмують, бля! Ви там спите чи шо?
– "Катані", я "Рим". – на тому боці відповідає Кілл. – "Пташки" летять. П'ять "маленьких". Тримайтесь.
Далі не чути нічого, бо Кум дає ще кілька черг. А я підіймаюсь у лівій крайній бійниці вище. Одна сходинка, друга.
Чорна земля зі слідами від лопати. Вирвані осколками клапті деревини на зламаному стовбурі акації. Холодне ранкове повітря, життя хитається, як трава на бруствері. Пам'ять фіксує ще один кадр.
На цьому місці снайпер "зняв" Юру Нестеренка, буквально тиждень тому. Ось тут він стояв, піднявшись по пояс над рівнем землі, ось тут упав. Плями крові досі темніли на дні окопу. Перший наш "200" на цій позиції. З того часу старалися не визирати назовні, хіба тільки уночі, з тепловізором. Я мабуть, перший, хто піднявся сюди після того. "Це погане місце" – лунає голос у голові. І, можливо, наступним хто залишиться тут назавжди, буду я. Або і всі ми.
– Ти де лазиш? – долинає від СП крик Лялька. – Десять минут пройшло!

– Та які десять? – це Санич. – Я зразу ж... – і його голос перебиває кулеметна черга.
"У туман снайпер точно не працюватиме" – заспокоюю себе і займаю позицію для стрільби. Тут пахне смертю. Пахне вогкою, сирою землею і страхом. До біса. Секунда на те, щоб визирнути і зробити кілька пострілів. Час пішов.
Я знаю місцевість попереду напам'ять: кожен орієнтир, кожне дерево. Та зараз не видно ні дамби, ні ліній електропередач, ні ферм. За метрів десять – стіна диму і туману. Лише один суцільний білий колір. І звідти щосекунди може прилетіти. Куля або граната. Цілюсь навмання, приблизно орієнтуючись, де знаходяться пагорби перед нами. Одиночними: "Бах-бах-бах-бах". Автомат приємно впирається у плече, б'є віддачею. Пахне порохом. Ховаюсь за бруствер. Відповіді немає. Тепер ще раз: визирнути мінімально підіймаючи голову, кілька пострілів, сховатися. І встигнути зрозуміти, звідки стрілятимуть по тобі. Хоча поки тихо. Дивно. "Бах-бах-бах-бах-клац" – автомат клинить. "Якого хєра? – матюкаюсь. – Я ж чистив тебе вчора.. Бля". Впираю приклад у коліно і перезаряджаю, різко смикаючи затвор. Куля вистрибує кудись в окоп. Знову визирнути, "Бах-бах-бах-бах" і сховатися. Добре.
– Граната! – чую голос Лялька і за мить присідаю у бійниці. Тиша. Вибух. Потім ще один. Коротка черга з ПКМ. Щось роздратовано кричить Саня. На нас виходять по рації. Здається, "Марсель". Нічого не можна розібрати. Голоси, постріли. Від холодного повітря і диму починає першіти у горлі. Серце гупає в такт кулеметним пострілам. "Гуп-гуп-гуп-гуп..."
За мить підводжусь і починаю знову працювати одиночними. Справа наліво. Потім зліва – направо. Піднятись, кілька пострілів, сховатись.
"Не схоже це на повноцінний штурм. – з'являється думка. – Мабуть, просто ДРГ. Промацують. Хотіли по туману тихо підійти, але не вийшло. Тепер залягли, чекають. Зараз головне не дати їм підлізти ближче. Головне – дочекатись наших "пташок", а вони закінчать шоу "скидами". Ще пару хвилин. Ще трохи..."
Підбігає Санич.
– Де Ваня бля?
– Я гребу! Спить досі.
Знову піднятись, зробити кілька пострілів, сховатись. Пахне порохом і землею.
– Буди його! Хай цинкує зліва, де дерева. Можуть тудою полізти.
– Плюс. – міняю магазин. – Підстрахуй мене.

До потрібного бліндажа бігти на лівий край посадки, метрів п'ятдесят. Не так давно, після прильоту 152-го, стіни окопу обсипались і у тому місці тепер гарний земляний насип. На мить затримуюсь і кидаю погляд у бік п***рів. Біла стіна туману і я стою майже у весь зріст. Від нашого СП черга з автомата, потім ПКМ. Одиночні постріли з моєї бійниці. Біжу далі.
Зазвичай, розбудити Ваню – це цілий квест. На "відтяжці" він полюбляє курнути, або й прийняти щось міцніше. І перші кілька днів на позиції спить як мертвий. Проте слово "штурм" діє безвідмовно.
– Твій лівий край, де дерева! Пострілюй, щоб не підлізли. Плюс?
– Плюс.

Міняю Санька і він біжить на СП. За мить чую його голос, злі вигуки хлопців. Звуки рації. Постріли. Одиночні, чергами. Важкі кулеметні, 7,62. Легші, свистячі, 5,45. Тепер я. Визирнути, вогонь, сховатися. Закінчується другий магазин. Шість куль. Один, два, три, чотири, п'ять... Перезарядка.
Поряд вибухає граната. Зліва чую автомат Вані. Добре, швидко прийшов. Починаю третій магазин, п'ять пострілів. Ще двадцять п'ять куль. Треба рахувати, щоб не пропустити момент, коли закінчаться набої.
Попереду справа розривається "ВОГ". Невже наші прилетіли? Але "пташок" не чути. Дивно.

Наступний кадр.
Я на СП, прибіг відповісти по рації.
– "Катані" – "Риму". "Катані" – "Риму". Басня двадцять один.
Затискаю тангенту і доповідаю, перекрикуючи постріли. Голос чужий, дивний. Ніби й не мій.
– "Катані" на зв'язку. Талісман десять.
– Плюс, "Катані".
Калаш Лялька клинить і він починає кидати гранати. Одна, друга... Бам, бам... Три, чотири, п'ять...
– Бля! Пацани, назад! – кричить за мить. – Граната!
Ми відстрибуємо подалі. Вибух згори, на бруствері. Пощастило, що не впала в окоп.
Біжу до своєї бійниці.

Знайомий свист прошиває повітря. За долю секунди я встигаю інстинктивно сповзти униз, зіщулитись. "Бабах" – розрив прямо за нами, уламки свистять у повітрі, з акацій біля мене падає кілька зрізаних гілок. 122-й. Бляха. Зараз буде ще.
Другий прилітає точніше, якраз посеред позиції, між бліндажами. Я вже внизу, в окопі. Треба йти під накриття, хоч осколки зупинить.

Наступний кадр на СП:
Саня заряджає у "Покемон" чергову стрічку набоїв.
– "Рим", "Рим", я "Катані"! – кричить у рацію Вадим. – По нам стволка ї**шить! Орієнтир "Близнюки". З Єгорівки, походу.
– Плюс, "Катані". Бачимо.

Чиїсь швидкі кроки з глибини окопу і за мить з'являється Сергій Док з "Марселя". Топова снаряга, запасна аптечка, "калаш" з обвісом. З нас усіх найбільше схожий на воїна. Татуювання, спортивна статура, азарт в очах. От і підмога.
– Що у вас тут?
– Нічого, п***ри лізуть!
– Не знаю де ви їх бачили, у нас чисто, пацани дивились.
– Бля, ми шо по-твоєму, сліпі? – Кум забігає під накриття з правої бійниці. – Сидять за горбом. Я накидав туди з підствольника.
– Ану, дай теплак.
– Та вже з'ї**лись, походу, раз стволка включилась. – спльовує Саня.
Док, або Джеф (бо на "Стейку" теж є Док) піднімається у бійниці, паралельно вмикаючи тепловізор. Саня стоїть нижче, на другій сходинці, я під ними, в окопі. І чомусь теж підіймаюсь вище. Хто зна, нащо. Свист майже не чути. Доля секунди, за яку можна зрозуміти, що летить прямо в нас, але вже немає часу навіть пригнутися. Лише інстинктивно зіщулитись.
Затемнений кадр. Час зупиняється.
Вибух розриває повітря над головою. У момент сліпнеш від чорноти і диму, в обличчя б'є вибухова хвиля, змішана з землею. Падаємо на дно окопу, одне на одного. Доля секунди, щоб зрозуміти, що ще живий. І наче цілий. Дзвенить у вухах, звуки приглушені.
– Ти як?
– Нормально.
Обличчя в сажі та пилюці, гіркий присмак на губах. Напівтемрява.

– Кум, Лялько! – кричить Саня. – На кухню, бігом!
Перше правило при обстрілі: не скупчуватись. Так більше шансів вижити хоч комусь.
Приглушені швидкі кроки за мить затихають. Підводжусь, в очах досі темно. Повітря густе від пилу і диму.
– Я тут залишусь! – кажу. Кричати боляче.
– Док, а ти?
– Побуду ще.
– Плюс.
На мить Саня піднімається в бійниці і без тепловізора оглядає периметр.
– Чисто! – доповідає весело, спускаючись під накриття. – Прикинь, приліт за бруствером зразу. Метра два ближче і була б нам п**да.


– Глянеш зліва? – Саня простягає тепловізор.
Голова розколюється, у ногах дивна слабкість. Мить сумнівів. Бля, але ж треба.
– Плюс.
Свист і розрив десь перед нами. Не дуже близько. Навряд щоб по своїх працювали, значить, ті відійшли. Але хто їх знає. Якщо лишилися, то між прильотами можуть добігти до окопу. Є приблизно тридцять секунд. До лівої бійниці з десяток метрів, недалеко. Швидко виглянути, просканувати периметр.
Коли підіймаюсь по сходах, у голові гупає, трохи темніє в очах. Чисто. Наостанок встигаю глянути без тепловізора. Дим трохи розсіявся, навіть видно берег річки. Добре.
І щойно добігаю назад до СП, свист. Падаю на коліна. Вибух позаду, дуже близько. Грудки землі розлітаються довкола. Запах диму і пороху. "Мабуть, моїй бійниці все. – проноситься думка. – Бля, я ж щойно там був".

Наступний приліт лягає між дерев посадки. Свист, вибух. Далекий вихід. Тепер його добре чути. Один, два... – рахуєш секунди. – Чотири, п'ять, шість... Фіуууу... Бам! Звук б'є по вухам, відлунює у кожній клітині тіла. Починає нудити.
Знову вихід. Автоматично рахуєш до шести. Фіііууу... Бам! Десь у посадці, лівіше. Чутно як уламки зрізають гілки покалічених акацій. Запах пороху і паленої землі.
Шум рації, "Рим" запитує обстановку.
– Поки що "Талісман десять". – втомлено відповідає Саня.
– Не пройшло, "Катані".
Свист, приліт позаду. Синхронно матюкаємось. Хоч би не по кухні.
– "Марсель", я "Катані". – у свою рацію каже Док. – Передайте Риму, в нас "Талісман десять".
– Плюс.

Вихід, свист, приліт.
– "Катані", я "Рим". – рація шипить. – Біля вас все чисто. "Пташки" спускались, нікого не знайшли.
Саня спльовує.
– Ясно що вже нікого, вони з'ї**лись давно.
І, затискаючи тангенту:
– "Рим", я "Катані". Плюс.

Ще кадр:
ПКМ опертий на стіну окопу, розсипане сміття, гільзи. Я дозаряджаю порожні магазини.
Накриття під СП товстіше, ніж у бліндажах, але від 122-го один накат сосни не вбереже. Тому лишається тільки сподіватись що пощастить.
Вихід, шість секунд, свист, вибух.
Після двох десятків прильотів перестаю рахувати.

Коли нарешті стає тихо, Док іде до себе, а ми збираємось на СП. Підходить Ваня. Зіниці розширені від викиду адреналіну, обличчя в пилюці, задоволений вираз обличчя.
– О, живий. – дивується Саня. – Вї*ало ж туди, де ти стояв. Я думав всьо, пи***рики.
– Та когда обстрєл начався, то я убіжав у бліндаж. – той радісно усміхається. – Шо я дурак. Вони б по своім не стреляли. Да і вродє тихо було.
– Та да. – погоджується Кум. – Тільки чучуть постріляли і всьо.

– Лялько, бля. Ти шо, всі гранати викидав? – Саня оглядає запаси БК.
– Нє, тіки ті, шо у нас наготовлені були. Штук десять. У мене "калаш" заклинив. Шо було робить? – той дістає цигарку і клацає запальничкою. – Кум, будеш?
– Давай.
– Бля, добре що та, остання, за бруствер упала, а не назад в окоп. Нам би п**да була б тут. – Саня теж дістає цигарку. – Це ж треба, у вєтку попасти.
За мить всі, крім мене, курять.
– А ви тоже, красавчики. – Лялько сідає на піджопник у бійниці. – Одівались півчаса. Кажуть же, штурм. Бігом треба, бігом.
– Та шо ти розказуєш, ми зразу прибігли. Я зразу після нього. – Саня киває на мене і втомлено видихає дим. – Бля, тепер окопи чистить... Вань, глянь у тєплік.

На якийсь час стає тихо. Щоб не кашляти від диму, вирішую пройтися. У багатьох місцях окопи пообсипалися, впереміш з купами сухої землі та піску – зрізані осколками гілки акацій. Так, роботи багато.

... За два дні, після перезмінки "Марселя" вирішую сходити до них в гості. І заразом занести розряджені батареї.
– Ти на інтернет? – питає Вадим Лялько, дивлячись, як я після чергування вдягаю плитоноску.
– Ага. Треба своїм відписати що все добре. Може ще фільм якийсь скачаю.
– Чуєш. – він саме лускає насіння у тубу з-під гранати. – А якшо дам номер, маякнеш і моїм? Просто що я на позиції, все добре.
– Та без проблем. Диктуй.
– Нуль дев'яносто сім... П'ятсот сім...
– А як підписати? – питаю.
– Люда. – Вадим бере з цинків пачку "Сан Санича", досипає собі в жменю. – Це сестра.
– Плюс. Відпишу.
– Дякую.
Вже на виході з-під накриття на мить оглядаюсь. Він сидить на сходинці бійниці, у затінку. Спокійний, розслаблений. Вдень і дійсно, можна не переживати, навряд полізуть. Хіба дрони щось скинуть чи плановий обстріл. Вище через ТРку дивиться Кум. Звичайний літній день на "нулі". Сюрчать коники, крізь маск сітку пробивається тепле проміння, пахне сухою травою і землею. Наша позиція, наша "еспешка". Ніби другий дім.

До Марселя бігти метрів сімдесят, і перед тим, як вилізти з окопу, довго слухаю небо. Ніби тихо. Посадка трохи поросла кущами, і переміщення майже не видно, проте я не ризикую йти спокійно. Краще перебігти.

На СП чергують Денді з Філософом. Усмішки, рукостискання. Говоримо якийсь час, я заходжу в інтернет, відписую дружині і сестрі Вадима. В телеграмі підвантажуються новини за кілька днів.
– А Сєрьога на кухні? Тільки що ж по рації виходив.
– Так, змінився якраз.

– О, це ти. – він підводиться, тисне руку. Кремезний, усміхнений дядько. Старший позиції. – Заходь, сідай. Чай будеш?
– Буду, дякую.
– А їсти? Є м'ясо домашнє, печене. Женя готовила.
– Ну, хіба трохи. А яку чашку можна взяти?
– Та яку хочеш. Беру он ту, це моя, командирська.
Сідаю на пеньок біля столу, шолом кладу поруч на землю. На війні, в умовах економії води, пригостити побратима чашкою чаю чи кави – це розкіш. А ще, вияв дружби і поваги.
– А це тобі. – дістаю з кишені велику пачку насіння. – У гості ж з порожніми руками не ходять.
– О, спасіба. – він усміхається, наливаючи води в металевий кухоль на пальнику. – Знаєш чим задобрити старика.
Якийсь час сидимо мовчки. Доки гріється вода, вкотре розглядаю приміщення. На "Марселі" кухня більша, ніж у нас, простора. Метри чотири в довжину. Тут і "екофлошка" і полички для рацій і батарей. Вода, БК і харчі в ящиках.
– Бери собі он хліб. – Сєрьога дістає з пакета нарізані скибки. – І намазка ось. М'ясо зараз відріжу.
– Слухай, я до тебе як в ресторан ходжу. – сміюсь. – Аж невдобно.
– Неудобно знаєш шо?
– Та знаю.

Чай парує в металевих чашках, я кладу собі кілька ложок цукру, розмішую. Дзенькіт металу, приходи АГС десь поряд. Сєрьога дістає з дерев'яного ящика з-під 120-тих варені яйця.
– А яйцо пашот будеш?
– Та буду, куди вже діваться. – я саме відкушую шматок бутерброду. – Ммм... Бля, оце смакота... Справжня буженина.
– Їж, їж. – він по-батьківськи усміхається. – Ти молодий, рости треба.
– Ага, в ширину.

– Чуєш. – питає за мить, коли я саме чищу яйце від шкаралупи. – То що у вас там за кіпіш був?
– Та ніби як ДРГ п***рське.
– Я питав у пацанів з КСП, то казали що "птічками" спускались аж до річки, і там все чисто було. Ви їх точно бачили?
– Кум з Ляльком бачили. – я відсьорбую трохи гарячого, солодкого чаю. Кайф. – Вони в теплик дивились. А я просто вогонь вів, навмання.
– А отвєтка була?
– Та ні, не стріляли. По мені так точно не було... Пару гранат чув, але там не ясно, де вони, а де Вадим кидав.
– То може і не було там ніяких п***рів? – Сєрьога відрізає армійським ножем ще шмат м'яса. – Може то ви фазанів постріляли? Чи оцих... Хом'яків червонокнижних?
Він добродушно сміється і відкушує шмат бутерброду.
– Сумніваюсь. Все ж таки, двоє наших їх бачило. Це одному ще могло привидітись. – я роблю ковток чаю і усміхаюсь у відповідь. – Хоча ідея з хом'яками мені подобається. Червонокнижні, кажеш?

Пам'ять фіксує ще один кадр. Пара над чашкою, смак печеного м'яса і часникової намазки, варене яйце. Ніби вдома. Тепло, спокійно. І поряд друзі. Живі, здорові, на позитиві. Аби ж так було завжди.
– Може й хом'яків постріляли. – погоджуюсь, і ми вдвох сміємося.

А це хороший образ, думаю. Готова назва для підрозділу. Бойові хом'яки. Вони ж теж, ніби, довго не живуть.

А й справді, скільки живуть хом'яки?

15.08.2025