мене запросила на каву тренерка з пілатесу. в результаті я розказала їй все про жіночу старість, і вона сказала, що лише зараз, ближче до 50-ти, почувається людиною, а не сексуалізованим обʼєктом😭

А я все пишу і пишу свою дисертацію про жіноче старіння в літературі🤪це ніколи не завершиться (я тільки почала, будьмо чесними). є така неймовірна гілка геронтології, яка зветься наративною, і от я скільки про неї думаю, стільки ще більше шпортаюся в розумінні того, як ми говоримо про старість.

по-перше, є доволі відома концепція Поля Рікера про наративну ідентичність. ми є тим, про що і як розповідаємо іншим про себе. Рікер вірив, що наративна ідентичність потенційно може допомогти людині сформувати стабільний і чіткий образ «я», але це все за умови, що сам оповідач стабільний і не в кризі. тут і починаються проблеми для геронтології. старі люди майже ніколи не є стабільними, вони буквально перебувають у найбільшій життєвій кризі. більш того, вони володіють ненадійними оповідями, які Рікер не хоче бачити. а як же деменція, яка породжує численні оповіді, які ніяк не узгоджуються? їх відкидати не можна, для розуміння старіння вони потенційно можуть дати надзвичайно багато.

по-друге, є наративна уява. це основа нашого конструювання кожної окремої оповіді, сукупність яких і має формувати наративну ідентичність.

а ще є наративні середовища. і там все тяжко. бо будь-яка спільнота є наративним середовищем, яке володіє структурами і моделями оповіді, які ми благополучно перебираємо собі. та не лише структурою єдиною, навіть афекти, емоції, наше ставлення до того, що ми розповідаємо іде саме від цих наративних середовщ. вони ще й накладаються. тобто розказує нам стара людина про свій досвід старіння, а як зрозуміти, де тут її, а де тут те, що їй накинула родина, друзі, культура?

одна з чільних літературних геронтологинь (Марґарет Морґанрот Ґуллетт) писала: володіти життя означає володіти наративом. Виходить, нема у нас життів, бо чи не всі наративи нам не належать, а просто собі існують у спільному користуванні😭

Поки чекаю на своє передзамовлення «нічної сучки», дивлюся ось цей есей про материнство (друга моя улюблена тема в літературі після жіночої старості😇)

https://youtu.be/DbcuRvCDMf4?si=0MlOE2BDT5LaSR4v

цією надзвичайно вичерпною і придатною до герменевтичних вправлянь світлиною жіночого старіння (за кадром жінки говорили, як важко їм спати і як швидко втомлюються) прийшла просить у вас грошей на допоміжну банку Настасії на РЕБ для 116 ОМБР

https://send.monobank.ua/jar/CqAmSXyoK

we’re so back😏

«Ще одну сторінку» видадуть Колетт. Мені здається, її раніше не перекладали.

Оце треба сісти та написати пост про неї.

я дуже чекаю на колетт! і зараз я вам розкажу, чому!

Ім'я Колетт Ганна Улюра пов’язує з «інтимною революцією». Тож цілком закономірно, що авторка, описуючи частково власний досвід, виведе тілесне жінки, що старіє, у площину сексуальності в романі «Шері» (1920). Текст написаний в естетиці прекрасної епохи, яка тоді якраз минала. Зміну духу часу відчуває і головна героїня роману — 49-річна Лея. Її життя стрімко рухається в бік старіння, позаду в неї — заможне життя куртизанки та багаторічний роман із 24-річним юнаком Шері. Колетт буквально вперше в історії літератури дає можливість старій персонажці бути сексуально розкутою та визначати напрямок власного буття, що не зазнає особливих змін тоді, коли жінка усвідомлює, що починає старіти.

Сама Колетт мала власну програму на радіо, де могла спілкуватися зі своїми слухачками та читачками. В одному з випусків вона відповідає слухачкам, що в листах скаржилися авторці на настання старості й питали поради щодо того, як пережити цей ганебний період життя, через який їм доводиться так страждати. Колетт натомість відповідає сміливо й життєствердно: «Страждати — це справді ознака чутливості. Але я думаю, що більш нагальні і приємні справи, ніж та незрівнянна трата часу, яку називають стражданням». Авторка визнає, що легко бути спокусницею у двадцять чи тридцять, але ціле завдання — спокусити зморшками чи волоссям, що більше не є таким сяйливим, як раніше. Важливо, що вона не заперечує ні фізіологічного, ні психологічного аспектів старіння, що часто призводять до значної фрустрації, проте старість для Колетт — це не завершення життя, а ще один його етап.

Подібно мислить і її персонажка. Лея не дисоціюється і не заперечує свого старіння, але вона разом із тим репрезентує не просто суб’єктну жінку, вона сильніша за Шері. Він повинен їй підкорюватися і визнавати її владу. Очевидно, що змалювання такої динаміки стосунків сколихнуло суспільство і викликало різкі реакції, але роман став сенсацією, як і сама Лея, яка не намагалася втримати біля себе ні Шері (а це саме він розмірковує на початку тексту про старість своєї коханої), ні молодість. Очікуваним фіналом тут могла б бути трагічна розв’язка, проте сюжет працює на користь Леї: помирає не вона, а саме Шері, тобто жіноче старіння зрештою перемагає вікові стереотипи. Ба більше, сиквел «Кінець Шері» (1926) дослідники називають «історією зцілення», що змінює оптику на жіноче старіння в літературі.

І так відрадно мені згадувать, як у липні я так само їхала поїздом, розгублено дивлячись на свій нездалий розділ і не знаючи, як же мені його переробить, щоб вийшло по-людськи. І от зараз лишилося написати ще один підрозділ.
загалом же розділ мені поки дуже подобається, хоч і дається з великим боєм. лишилося трошки до повноцінного теоретичного розділу🤧

Я на премії «слушно», коли ми не виграли нічо