у долі хороше почуття гумору,
тільки її жарти ми розуміємо рідко,
(майже ніколи).
вона атакує нас своїми вигадливими каламбурами,
а ми, усміхаючись, робимо вигляд, що зрозуміли сенс
(дуже непереконливо).

потім в сусіда, що сміявся найбільше,
питаємо про суть жарту
(вже присоромлено),
та він реготав, бо сміялись інші,
і бо кепкували не з нього
(цим задоволений).

але каламбури це не весь арсенал,
доля - це типовий токсичний друг
(настільки ж близький, наскільки токсичний)
нервово курить у стороні 95 квартал,
бо на відміну від їхніх, витончені підколи долі ти памʼятатимеш
(мабуть, вічно).

іронія і сарказм - її стиль спілкування,
її жарти занадто грубі
(й систематичні).
але таких токсичних друзів цінують за вміння говорити прямо,
час з ними - це гра (шахістів або акторів
- трагікомічна).

14.05.2023

пахло травнем,
хоча навіщо ця поетична омана,
пахло асфальтом, бензином і трохи каштанами.
у роті відчувався присмак зубної пасти і ранкової кави,
або, як сказали б поети, післясмак ночі неспанної.

може то якийсь поетичний коронавірус,
чи та весна справді не мала запаху,
хоча скоріше просто відпала потреба в романтизації,
«роман.я.проти.ції» звучало б навіть влучніше,
жодних «ти за», не буде тоді і краху.

відпала потреба у пафосі й гарних словах,
хотілося чесно назвати речі їхніми іменами,
так легше, якщо на страх говорити страх,
а коли відчуваєш запах асфальту, зізнатись собі, що так пахне асфальт,
і аж ніяк не травень.

31.05.2023

вечір. чай, заварений вдруге з одного пакетика,
ледве віддає колишньою міцністю.
приблизно, як ти.
чи то як твоя опорно-рухова система
душевна.
рух то залишився, а от опора
(не плутати з «опором»,
його як раз вистачає),
а от опора наразі втрачена.
безнадійно.

вечір. чай, заварений втретє з одного пакетика,
поступово втрачає смак.
приблизно, як ти.
у тебе теж був хороший смак
на все:
на музику, на літературу, на людей.
а ти витрачаєш його на попсу, кіч, і
(о яка неочікуваність) знову ж таки на людей.
найбільша проблема криється саме в людях,
вони по суті і є проблемами
постійно.

вечір. чай, заварений вчетверте з одного пакетика,
не має вже навіть кольору,
приблизно, як ти.
ти явно очікуєш від нього більше, ніж він може тобі дати,
так і з людьми.
камон, може, вже досить з тебе (від)чаю?
кому потрібен цей напій без міцності, смаку і кольору?
і кому тоді потрібна така ти? тільки собі?
завжди.

20.06.2023

тиша.
викликала почуття дискомфорту і страху.
вона наражала на небезпеку
залишитися сам на сам зі своїми думками.
але фоновий шум телевізора, тік току чи людських реплік мужньо захищав тебе від цієї жахливої загрози.

тиша.
як фатально не вистачало її в цьому місті.
наш організм давно адаптувався до постійного шуму,
тому не витрачав зайвої енергії на його сприйняття,
і, у якості захисного механізму,
розучився слухати, а що гірше - чути.

тиша.
парадокс був у тому, що нині в ній можна було почути набагато більше, ніж у звичній розмові.
якщо, звісно, можна назвати розмовою
цей зациклений на собі обмін фактами.
і якщо, звісно, люди досі були здатні почути хоч щось…

то вони чули це саме в тиші.

тиша.
кілька рядків цього вірша
волію залишити недописаними,
свідомо наражаючи вас на небезпеку тиші, а отже думок.
-
-
кінець загрози. включіть хтось рятівний шум тік току.

04.07.2023

у якийсь момент
ями на дорогах стають рідними.
і ти, проклинаючи владу,
яка не подбала про те,
щоб посеред твого шляху
більше не було калюж,
бачиш як в одній із них
відбивається сонце.
відбивається від кого?
від хмар, від вітру, від холоду.
бʼється з ними так відчайдушно,
що ладне спалити всю Землю.
і ти, вкотре потрапивши під гарячу руку,
третій день мажеш плечі і спину пантенолом.
крем від засмаги не купуєш.
а, щоб забути про пекучий біль,
уся така доросла і серйозна
включаєш мультфільм на піратському сайті.
чуєш, як олаф каже,
що заради декого
не шкода й розтанути,
і думаєш собі,
що заради дечого
не шкода й згоріти.
і обираєш згоряти,
і робиш це кожен день.
тільки от заради чого?
заради тої ями на дорозі,
у якій відбивається сонце…
і десь поряд з сонцем
відбиваєшся й ти…

27.12.2023

контрастний душ:
постійний потік і різка зміна температури.
гаряча вода
через ребра проникає всередину грудної клітини,
зігріваючи собою таке незахищене
тіло.
і вже важко повірити,
що холод взагалі існує на світі,
і напрочуд абсурдною
стає думка про те,
що він може вийти назовні з того самого шланга,
звідки нині так незрадливо гріє
гаряча вода.
ручка крана повертається
повільно.
що змушує тебе повертати цю ручку?
допитливість? нудьга? страх перегріву? захмарні рахунки за комунальні послуги?
все разом? нічого з цього?
або ж то взагалі не ти повернула її?
а хто тоді? - невідомо.
та й байдуже. бо ти більше не думаєш, ти відчуваєш... відчуваєш
холод.
він миттєво обпікає тіло,
колить, пече, віддає тремтінням на кінчиках пальців.
відчувай, відчувай.
не залишає часу на філософствування, змушує рухатись, протистояти, терпіти,
відчувай, відчувай.
забудь, що ти можеш на це впливати,
забудь, що ручка крана досі у твоїх руках,
не контролюй, не вдавайсь до аналізу чи стратегічного плану,
відчувай, відчувай,
відчувай, від-чу-вай

25.02.2024

нещодавно замовила в інтернет-магазині молодість.
сайт мав зручний інтерфейс
і симпатичний дизайн,
чого, по суті, вже було цілком досить,
щоб викликати довіру зумерки.
та й відгуки на товар були виключно позитивні.
ціна, правда, кусалась,
тож довелося брати в розстрочку.
ну але що ж, беруть же холодильники так,
і виплачують до старості,
от і я колись в старості виплачу
(не ясно, правда, поки, чи виплачу тут від слова платити, чи від слова плакати).
та й не суть, головне, що воно, по ідеї, того вартує.
тож я без зайвих сумнівів
поставила галочку, ознайомившись,
що товар обміну чи поверненню не підлягає, і чекала собі доставку.
посилка прибула у відділення вчасно,
пакування виглядало яскраво
і трошечки неохайно,
інструкції в комплекті не було.
і все ніби добре,
але матеріал відчувався якимось дешевим,
проглядались маленькі подряпини,
та й кольори значно тьмяніші, ніж було на фото,
словом, дешева китайська підробка,
втюхана мені по ціні новесенького оригіналу.
номер продавця вже, звісно ж, не обслуговувався,
тож залишалось тільки намагатись користуватись тим, що є.
я і користувалась.
і місцями моя молодість працювала справно.
включала в пакет розмови до пізньої ночі,
естетичні історії в інстаграмі,
захоплення, купу дурних помилок,
алкогольну інтоксикацію, мівіну на сніданок,
зміну пріоритетів, людей навколо і тд за списком.
але майже відразу щось почало барахлити.
налаштування збивались і,
замість розмов пізньої ночі чути було вибухи в коридорі,
історії інстаграму переважно наповнювали репости нагальних зборів,
єдиним, що лишалось незмінним, були дурні помилки і мівіна,
та навіть там післясмак підробки все ж відчувався.
молодість-підробка…
треба було, мабуть, подати скаргу в держ комітет у справах захисту споживачів,
та я не подала, не люблю скаржитись.
а номер продавця вже, як відомо, не обслуговувався,
тож залишалось тільки намагатись користуватись тим, що є.
я і користувалась.

27.02.2024

що ти робитимеш, якщо буде війна?
якщо будинки з вулиць почнуть підлітати у чорне небо?
я боятимусь. я боятимусь кожного дня,
та навряд чи за себе.

що ти робитимеш, якщо настане вічна зима?
якщо холод проникатиме в кожне серце?
я горітиму. я, як піч, горітиму кожного дня,
та навряд чи для себе.

що ти робитимеш, якщо не знатимеш, що робити?
якщо все заплутається і виходу більше не буде?
я молитимусь. я повірю в бога і молитимусь кожного дня,
та навряд чи за себе.

що ти робитимеш, якщо не буде за кого молитись?
якщо тих, хто поряд, колись раптово не стане?
я боротимусь. я боротимусь з подвійною силою кожного дня,
бо тоді і за них, і за себе.

29.02.2024

вагони укрзалізниці 2-го класу
ніколи не бувають порожніми.
люди постійно кудись їдуть,
мандрують, тікають і повертаються.
це всередині. а ззовні
просто сидять, вдивляючись у далечінь
за брудними вікнами,
переважно трохи тривожно.
парадокс,
але…
вагони укрзалізниці 2-го класу
ніколи не бувають заповнені.
обов’язково мають бути місця без пасажирів,
щоб було де подорожувати їхнім думкам,
страхам, спогадам та сподіванням.
отак сидить поряд з тобою людина,
а на сусідньому місці їдуть її мрії,
і заносить їх кожен раз в різні сторони.
парадокс,
але…
вагони укрзалізниці 2-го класу,
рухаючись зі швидкістю 120 км/год,
змушують людей зупинятись.
ставлять життя на паузу,
ніби пк на перезавантаження,
після чого доводиться всюди авторизуватись заново.
бо допоки система не перевірить,
чи точно ти це ти, програми далі не йтимуть.
парадокс,
але…
на відміну від компʼютера,
людина на сусідньому сидінні
вірогідно забуде про потребу самоідентифікації,
як тільки робочий стіл, себто вигляд з вікна,
стабілізується в гарну картинку.
її налаштування включають пробний період,
без необхідності знати логін і пароль від себе.
парадокс,
але…
ніхто чомусь не попереджає, що
оновлення без паролю встановити потім не вийде.

11.03.2024

якщо не писати вірші в потягах, то нащо взагалі ними їздити?
*колись я знайду в собі ресурс це нормально відредагувати, але не сьогодні)

а ще мене навчили робити так, щоб можна було писати коментарі!!!!!
тому користуйтесь))

свідомі
всі ми,
виховані довбанутими
києво-могилянськими академіями,
бунтівними поетами,
прогресивними ютуб каналами,
рідше просто татом і мамою,
всі ми до біса
сві-до-мі
всі-в-до-мі…-…ку
я в доміку,
ти в доміку,
а хто водить?..
так! ми свідомі!!!
ми шеримо пости з брендами,
що не вийшли з ринку росії,
щоб усі знали, що їхні руки в крові!
але коли прям дуже хочеться, ми
тихенько купуємо кіндер.
всього один разочок же…
я в доміку.
тааак! ми свідомі!!!
ми знаємо, що таке слюр,
ейблізм, сексизм та ейджизм,
і що 8 березня це не свято краси,
але це для нас зовсім не причина аби
не сказати, що та викладачка,
що несправедливо поставила сі, а не бі
просто стара нафарбована ідіотка.
ну тут же по факту…
я в доміку.
так! ми свідомі!!!
ми говоримо про важливість податків
у день отримання зарплати в конверті.
просуваємо цінність чесної освіти,
і під час тесту просимо в чаті скинути відповіді,
репостимо 10 зборів на день,
донатячи в кращому випадку на один.
і можемо дискутувати на будь-яку тему у світі,
але лише протягом перших пʼяти хвилин.
всі ми
до біса
сві-до-мі.
я-в-до-мі-..-ку.
але хто водить то..?

14.03.2024

я пишу вірші або раз в ніколи, або по 3 штуки на тиждень, зараз другий випадок🙌

дивіться, що ми з взаємодопомогою робимо!!✨
я оцю штуку координую, а ще по сумісництву проводжу і читатиму там свої вірші🌞
у мене зараз з цим всім стрес, але ми дуже стараємося і має бути прям класно!

тому прррииххооддььтее!!🫶🥹

я написала вірш про Шепетівку!!!

кисень районних центрів
пʼянить дітей мегаполісів
приблизно так, як перший сидр
підлітків самовпевненого виду.

легені, звиклі до диму,
вихлопних газів й суспільних рамок,
радіють чистому повітрю
і запаху до біса дешевих млинців з повидлом.

очі, які щодня бачать
широкі брюки та бежеві тренчі,
радіють паєткам і скіні-джинсам,
ледве стримуючи бажання, роздивитись їх зблизька.

і самі діти мегаполісів теж радіють,
сміються, спʼянілі в компанії спокою й волі.
(ці двоє нещодавно підсіли до них за столик)
воля дрімає у скіні-джинсах,
а спокій повільно говорить:
«випʼємо, друзі, за Шепетівку!»

17.03.2024

ми невольники власної волі,
ми поволі по волі ходимо,
як по тонкому тросу,
несмілі і босі.
недосвідчені еквілібристи,
кожної миті ризикують
зірватись у прірву,
але ж на канаті вони таки вільні.
та доволі про волю,
нам до волі ще треба дійти.
знизу прірва, зверху небо,
ми на перетині,
нас вітер готує до злету.
руки хапаються за повітря,
шукають опору,
але єдина опора тут - трос,
який ніби спеціально розгойдує хтось.
та недосвідчені еквілібристи
занадто лібристи,
щоб триматись за нього,
зриваються вгору.
опиняються в прірві,
не так уявлялося бути вільним.
а як? У являлося першим
у снах й на весіллях,
за У йшла країна,
йшла відразу
в скандали на кухні
та хлопання дверима.
вона просто не могла й не вміла.
говорити про проблеми на старті
словами і через рот.
тому періодично била посуд
і палила шини чи навіть мости
на власний розсуд.
і все це для того,
щоб почати поволі
ступати по волі,
як по тонком тросу,
несміло і босо.
спочатку ступало У,
потім країна,
яка любила, досі любила.

23.03.2024

щось таке намудрила, поки гралася словами)

моря висихають в калюжі,
квіти висихають у сухоцвіти,
люди теж висихають в калюжі,
люди теж висихають у сухоцвіти,
ними потім торгують бабусі
біля станцій метро й на вокзалах,
їх купують напрочуд дешево,
ставлять в пляшки з під-вина,
естетика.
запалюють аромопаличку,
естетика.
кладуть поряд збірку поезії,
естетика.
як може квітнути мертве
всередині?
не може.
люди висихають у сухоцвіти,
люди висихають в калюжі,
квіти теж висихають у сухоцвіти,
моря теж висихають в калюжі.

31.03.2024