День Святого Духа — Свято живого дихання.

Одного разу Бог дихнув на порох— і звичайна глина стала людиною живою. Це був не просто подих. Це був Дух. Не просто кисень, а життя. Бог дарував людині не просто функцію дихання — а покликання бути образом Божим.

Але потім був гріх — і людина знову стала пилом. Почала задихатись. Закриватися. Творити вежі та апарати штучного дихання — релігії без життя, закони без милості, держави без любові.

Але Дух не полишив людей. Він завжди був поруч. Як вітер. Як подих. Як шепіт. Як пам’ять про справжнє. В бурі, в грозі, у віянні тихого вітру.

П’ятидесятниця. День, коли Дух не просто подув — а оселився: у словах, у Церкві, в диханні віруючих. Бо не існує християнства без Духа. Не існує любові без дихання. Не існує життя без дихання з Неба.

Цей день — про Його постійну присутність. Про те, що ми не самі. Що ми — Його дихання. Що наші вчинки, наші молитви, наша ніжність і правда — це все не з нас. Це все — з Нього.

День Святого Духа — це свято довіри. Свято тонкого слухання. Свято легкого, але сильного подиху. Дух — це Той, Хто не кричить, але говорить правду. Хто не примушує, але запалює. Хто не ламає, але веде.

Саме Дух чинить Церкву живою. Саме Він дає сміливість свідчити, силу прощати, радість жити. Саме Він підказує, коли мовчати, і коли говорити. Саме Він змінює серце, а не просто поведінку та зовнішність.
Він — Присутній. Як вітер. Як дихання. Як тепло.

І поки ми дихаємо — ми можемо любити. Ми можемо говорити правду. Ми можемо жити не за інструкцією, а за натхненням. Ми можемо бути вільними — бо де Дух Господній, там свобода.

А імперії знов будують вежі. Знов говорять про «велич». Знов дихають брехнею й отрутою. Але Дух — не про велич. Він про свободу. Про спільноту. Про те, що живе.

Тож хай цей день та кожен наш день буде Диханням. Глибоким. Справжнім. Таким, що оживотворяє.

Зі святом Святого Духа, парафіяни.
Дихайте. Говоріть. Живіть.
Бо ви — не самі. Ви — Церква. Ви — Тіло, в якому дихає Бог.

До сліз. Вдома.

#Маршрутка_на_Топольки
Сьогодні в нас випуск під назвою:
Світло з неба, стілець у ямі.

Почнемо зі світла. Бо в нас Трійця — свято щасливих, свято можливості любити, бути разом, бути живими.
Це про Того, Хто приходить у полум’ї, щоб не спалити, а надихнути.
Про Духа, Який єднає роз’єднаних.
І саме в ці дні сталося те, що дає сенс нашим молитвам.

Розпочався обмін полоненими.
Хлопці до 25 років, молоді, виснажені, але не зламані — повертаються додому.
Перші вже в Україні.
Це як повітря після задухи, як дихання після довгої тиші.
Це — справжня перемога. І привід вклонитися тим, хто молився, чекав, домовлявся, ризикував.

Добра новина для бюджету (не плутати з духовним):
Полтававодоканал нарешті платитиме ПДФО у Полтаву.
Не в Решетилівку, не в офшори, не в астрал, а сюди, в наш недофінансований рай.
З червня.
В обмін — місто дає 30 млн, щоб ті могли погасити борги.
Схоже полтавці будуть з водою. Це майже диво.

Підтримка з приватного сектора теж є.
П’ять проєктів у Полтаві отримають фінансування від програми «Моя громада: разом з Kernel».
Добре, що хоч підприємці бачать сенс у громадах.
Бо з чиновниками — як з Wi-Fi у маршрутках: наче є, але тільки в теорії.

А далі: традиційна рубрика "Полтава. Бетонна щоденність".

– У старостатах, як не було доріг, так і не буде.
Бо місто не виділило коштів на співфінансування. Їх не влаштовує формат 70% державних на 30% місцевих.
Краще, кажуть, 0/0. Естетика порожнечі.

Дівчинка провалилась у каналізаційний люк. Посеред білого дня.
Це Полтава, тут можливо все.
Міська влада одразу наголосила: "люк не наш". На цьому розслідування завершено. Все інше - проблеми тих, хто провалився.

На вулиці Олеся Гончара з’явився новий артоб’єкт: стілець над проваллям.
Замість ремонту — дерев’яний стілець.
Символ.
Полтавська урбаністика переходить у стадію глибокої медитації:
Сядь.
Подивись у яму.
Подумай про сенс.
І не питай, хто відповідальний — відповідального немає.

Авто і мотоцикл керівника КАТП підпалили.
Випадковість? Помста? Пожежна профілактика?
Працівники КАТП вимагають зустрічі з заступницею Ямщиковою.
Як кажуть у Полтаві: якщо в тебе горить мотоцикл — можливо, ти не з того району. А якщо і авто — то, може, у твоїх працівників щось накипіло.

А поки — депутатський сезон оживання.
Один знімає чергові "відосики".
Інший активно бігає по школам і садочкам.
Інші депутати, мов перші бруньки, розпускаються у соцмережах.
Хтось навіть почав відповідати на коментарі.
Напевно, Дух Святий торкнувся чи щось інше майорить на обрії.

І так, дрібничка: журналістів забули привітати з професійним святом. Мабуть погано працювали. Журналісти.

Усе стабільно:
– сміттєві баки на околицях не встановлені
– маршрутки на автобуси не замінені
– маршрути безбар’єрності «ще в роботі»
– а безодня — все ще відкрита для контемпляцій.

Трійця — це про єдність, гідність і рух до світла.
Полтава поки що більше про стілець над проваллям.
Але надія є. Бо обмін триває. Люди повертаються.
І, можливо, колись повернеться й відповідальність.

Бог знає маршрут краще, ніж навігатор.

Доктор Маркус поспішав на медичну конференцію по онкології, де мав отримати престижну нагороду. Але літак здійснив аварійну посадку, авто заблукало в шторм, навігатор поламався, і він опинився у віддаленому селі — мокрий, голодний і злий.

Його пустила переночувати жінка, яка не мала телефону, але мала... віру. Вона молилась біля ліжечка хворої дитини, прохаючи Бога про чудо.

"Чого ви хочете від Бога?" — трохи зверхньо спитав лікар.

"Мій син має рідкісну форму раку. Його може вилікувати лише один лікар — доктор Маркус. Але в мене немає ані грошей, ані можливості дістатись до нього. Тому я просто молюсь, бо знаю — Бог чує".

Доктор стояв мовчки. Бо цей шторм, ця поломка, ця випадкова дорога — усе привело його саме до цієї жінки.

Бо віра — це не наївність. Це коли ти говориш Богу «Допоможи», — і Він вирулює навіть самолюбивого, але найкращого лікаря просто до твоєї хатини в полі.

Люди вигадують Богу різні імена. Наприклад - випадок, співпадіння.

ДБР, як виявилося, дуууже не любить аніматорів.
Замість кульок і аквагриму — обшук без рішення суду. У шостій ранку. В домі сина депутатки Ніни Южаніної. Там, де троє малих дітей, в одного з яких був ДеньНародження. Але. головне ж — гучна вистава для Банкової.

Виявляється, справжня загроза державі — це не корупціонери на тендерах фортифікацій і не депутати з палацами. Це родичі опозиціонерів із кабачками в холодильнику.

Бо якщо ти критикуєш Зеленського, захищаєш пенсіонерів і вимагаєш чесного БЕБу — чекай гостей. І не смій розраховувати на аніматорів для внуків.

А фронт?
А допомога армії, за яку постійно б'ється "Європейська Солідарність"?
Та хіба ж до того, коли така циркова програма пішла…

Усі гарні речі мають одну спільну рису: вони хочуть бути зробленими негайно.
Задумав пробачити — пробач.
Захотів подзвонити чи написати близький людині — зроби.
Кортить сказати "люблю" - не зволікай
Засвербіло серце помолитись — молися.
Відчув потребу в сповіді — почни з того, що скажеш Богу все зараз, а потім прийдеш до храму.

Час найпідступніший ворог.
"Завтра" краде сотні звершень, душевних поривів, зцілень, які мали відбутись тут і тепер.

"Я шкодую, що прийшов пізно, але радію, що не запізнився" - цю мудрість варто запам'ятати.

Якщо серце палає — дій.
Бог говорить з нами у швидкоплинному бажанні зробити щось хороше.
А диявол — у прокрастінації.

Не дозволь натхненню простояти в черзі.
Добродійство не потребує паузи.
Святість — це миттєва відповідь на вічне покликання.

Неділя всіх святих.
Уся історія Церкви — це боротьба між апокаліптичним "Ось, творю все нове" (Одкр.21.5) і лукавим "Аби чого не вийшло".
І от ми — між ними. Живемо.

Неділя всіх святих - не лише про тих, хто вже прославлений Церквою. Це свято і про нас, про тих, хто ще в черзі. Тих, хто ще шукає, падає, піднімається та намагається летіти.
Бо святі — не ті, хто не грішив.
Святі — це ті, хто не збрехав собі.
Ті, хто визнав свої падіння, покаявся й встав.
Усі святі — грішники. Але не всі грішники — святі. Різниця не в безгрішності, а в чесності. І в напрямку.
Святість — це не музейна якість. Це не пафос. Це творення нового життя, прямо всередині старого світу.
Святі не втекли від реальності — вони її перебороли.
Вони не чекали ідеальних умов — вони обирали Бога у найгірших умовах. У в’язницях, на засланні, під тортурами, в приниженні. Колись навіть слова «святий» і «мученик» були синонімами. А "мученик"— у перекладі з грецької: "свідок".
І от питання: а про що свідчимо ми?
Сьогодні святим бути не легше, ніж колись. Справжніх християн переслідують. Справжніх патріотів цькують, бо негідники експлуатують та гвалтують патріотизм. Справжні душі — виснажують.
Але святі показали: можна пройти крізь усе і не зрадити світло.
Можна не нити.
Можна бути новим у світі, що вже смердить тлінням.
Можна стати відповіддю Бога на темряву.
Неділя всіх святих — це не просто згадка. Це Його заклик:
"Йди!"
Святість — це творити нове.
Зараз. Тут. З того, що маєш.
І Бог усе доповнить.

Яка може бути смерть, якщо Царство Небесне прийшло в силі?

Ми постійно ниємо: чому Бог не дає нам спокою. Чому в духовному житті завжди щось треба нести, змінювати, терпіти, каятись, будувати, боротись. Але відповідь — дуже проста: тому що спокій — це смерть.

Ісус не просто сказав: «візьми хрест». Він одразу ж додає до хрестоносців: «деякі з вас не скуштують смерті». Значить, хрест — це не просто тягар, а шлях до життя, якого смерть не торкається.

Хрест ми беремо не для того, щоб красиво страждати або позувати перед іншими. Не для того, щоб грати роль жертви або мученика. Хрест — це форма руху. Це паливо для нашої трансформації. Це як зусилля м'язів під час тренування, без яких немає сили.

Духовне життя — це не зручний диван і не затишна келія з кондиционером, де все вже добре. Духовне життя — це рух. Бажання не просто зберегти себе, а стати тим, ким замислив тебе Бог. Бути живим — значить іти. А йти — це завжди означає нести. Бо коли ти зупиняєшся й обираєш "спокій", ти вже дегустуєш смерть — ту саму, яку Христос прийшов перемогти.

Якщо ми просимо у Бога лише тиші — ми просимо не життя, а могили. Якщо ми шукаємо тільки втіхи — ми шукаємо не Царства, а кладовища, хай навіть і добре впорядкованого.

Життя — це рух. І хрест — наш рухомий храм.

#Маршрутка_на_Топольки

Між літературним фронтом та алабаївським вольєром

У Полтаві готується літературний фестиваль. На площі біля театру Гоголя буде концентрований подих сучасної української літератури. Автори, читачі, сцена, книжки. Все, як у мріях — якщо не згадувати, що в цей самий час з фронту повертають полонених і тіла загиблих. Українське слово поруч з українською смертю.
Але, сподіваємось, слово переможе смерть, бо інакше не можна.
Фестиваль вже в наступні суботу та неділю.

Але повернемося на землю, або навіть — на розмітку. У Полтаві її почали робити. Та фарба, схоже, має стрес від нашого клімату: чомусь вона постійно зникає. Депутати сльозно благають білі смужки: “Хоч трохи тримайтеся, рідненькі!”.
УЖКГ натомість відповідає: “Ми ж не Харків! Наші смотрящіє більш голодні, тож фарба у нас менше тримається.” Логіка є, ага.

Школярі з ліцею №14 виграли у баскетбол на завершальному етапі всеукраїнської ліги. Це щось справжнє. Не наліпки на маршрутки, а реальна перемога. Вітаємо! Якщо виростуть нормальними людьми — хай навіть не заходять у місцеву політику. Бережіть себе.

А от КАТП вирішило, що в Полтаві найперше потрібен... вольєр для алабая за 600 тисяч гривень. Можливо, це їхній кандидат на мера. Може, це і є та сама “собача любов до міста” в інтерпретації КП. Ну, тепер хоча б є де ізолювати логіку місцевих закупівель.

Сесію міськради готують, як весілля в родині з багатьма ворогами. Питання, інтриги, скарги з КАТП, віджим бізнесу — отой “прозорий офіс” радше нагадує коридор безвихідного правосуддя.

ОВА взяла землю під будівництво житла для ВПО, нічого не збудувала і зробила вигляд, що так все і було. Місто хоче повернути землю і зробити хоч щось. Ми всі разом спостерігаємо рідкісний жанр — “державна підтримка у стилі ghosting”.

Тим часом знайшли винного у "деревопаді"! Депутати хочуть звільнити Сілаєва, бо його, як заступника, не так шкода. Як вважаєте, допоможе воно?

Кабмін дав мільярд на “маршрути безбар’єрності”. Полтава отримала \~10%, та й ті поки без маршрутів, але з наліпками. Бо у нас, як завжди, все починається з логотипу й завершується у печалі.

А так — життя б’є ключем. Безумна їзда вночі, мітинги вдень, дитячі табори — між ними протест і батьківське пиво. Тиша у дворах — хіба після другої ночі. Все, як у Полтаві, а рф не припиняє терору.

Але є і хороше. Література повертається на площу, а отже — ми ще живі. І ми ще здатні говорити, сміятися, розуміти і думати.
Це й є наш шлях до перемоги. Бо хто читає — той уже не слухає “смотрящих”.

Ми всі в маршрутці на Топольки.
Сідайте ближче до вікна — звідти видно і театр, і вольєр, і тих, хто ще здатен думати.

У Бога немає "звичайних"
(Мк 7:5–18)

Фарисеї дорікали Ісусу: «Чому Твої учні їдять хліб звичайними руками?»
В оригіналі саме так, не "нечистими", а "звичайними" (κοιναῖς).
Але Бог не боїться звичайного — Він його преображує.

«Ніщо ззовні не може зробити людину звичайною» —
Так відповів Христос. І це про нас.

Світ і диявол хочуть зробити тебе однаковим, сірим, шаблонним.

Але в Божих очах ти — не копія, а квітка Його саду.
Церква — не фабрика однакових, а теплиця дивовижного.

Господь не шукає "чистеньких за формою" —
Він шукає серце, здатне квітнути.

Не дозволь бруду звичності задавити твоє життя.
Ти створений не для шаблону,
ти — для слави.
І Господь не дасть тобі загубитися в масі.

Ранковий Київ пахне димом і жасмином, корвалолом і кавою. Новими парфумами і мокрим від сліз рушником.

Він ніколи не пахнутиме щами, лаптями і матрьошками.

Навіть якщо доводитиметься горіти.

Ми здатні змолоти на каву що завгодно.

І вималювати на пінці те, що збудеться.

Вони недарма смертельно нас бояться.

нашу церкву (Храм святої великомучениці Катерини) у Дарниці сьогодні посікло осколками від ракети, яка впала поруч.
Дірки в стінах навиліт. Церква дерев’яна, з бруса. Одна ікона Богородиці пробита осколком, який прошив стіну й ікону. Через отвір видно листя на дереві, яке гойдається вітром. Ми з настоятелем дивимося на ікону і майже одночасно "хай так і буде, так і залишимо!"
Повиносили все з церкви, поприбирали в ній, завтра будуть ремонтувати дах і стіни. Настоятель бігає, керує, радісний такий: "слава Богу за все!.. добре, що всі живі!.. Оце Бог нам посилає нагоду генерального прибирання!.."
Громада миттю зібралася, нанесла грошей, продуктів, навела порядок, залишилося тільки поперемивати та позаносити. Ікони та начиння - на реставрацію.

Ми - видовище для ангелів (1 Кор 4:9)

Апостол Павло каже: «Ми стали видовищем для світу, для ангелів і людей». Не тільки для натовпу, не тільки для тих, хто дивиться з трибун життя — а й для неба.

Бо боротьба віри — це не тільки людська історія. Це вселенська драма.
Ангели — не просто прикраса ікон. Вони — свідки Божої мудрості, яка через нас, крихких і гнаних, явила свою силу.

Ми — арена, де світ бачить ганьбу, а небо — славу в приниженні, перемогу в хресті, силу в слабкості.

Ангели бачать те, що людям здається поразкою: апостоли без сили, без захисту, гнані, зневажені — і водночас саме в цьому виявляється сила Христа. Ангели бачать Божу славу в тому, що світ називає ганьбою.

Апостоли — не переможці за мірками імперії. Вони — живе Євангеліє, написане стражданнями, потом і вірністю. І це Євангеліє читають не лише люди. Його читають ангели.

Тому, якщо тобі здається, що твої страждання нікому не цікаві —
знай: небо дивиться.
Не як суддя. Як захоплений свідок Божої перемоги в тобі.

Світ дивиться на твої поразки. Небо — на твою вірність

Вперше за період війни я побачила сАме такі вибухи.
Зазвичай це звук гучний від якого страшно, дим, вонь гарі.
Цієї ночі було страшно але якось красиво. Красиво не в сенсі що я хочу ще щось подібне побачити.
Прям урок фізики і хімії.
Ніч темна. Пікіруючий шахед. Потім поморанчово-червоне заріво. Потім згусток енергії як в доменній печі розплавлений метал. Потім звук.
Потім я попросила молитовної підтримки і ніч стала тихою.
Якщо не враховувати що ці видовища намагаються нас вбити, то дуже гарно виглядало.

Ми — Церква. Ми — воїнство.

У кожному з нас — воїн. Навіть якщо ми не в броніку. Навіть якщо не носимо зброї.
Бо ми всі — в битві. Видимій і невидимій. За свободу. За душу. За тих, хто поруч.

Церква — не для покірних, а для смиренних.
Але смирення — не слабкість. Це сила, яка знає, заради чого стояти. Це внутрішня броня.

Церква — не для теплохладних. Не клуб гарно вдягнених.
Це — шпиталь для поранених і штаб для справжніх.
Місце, де плачуть, а не вдають.
Де не питають, чому ти не в костюмі — а кажуть: «Добре, що живий. Заходь».

Справжня Церква — не осудить.
Справжній священник не буде роздавати інструкції. Він скаже:
«Друже, я бачу твою втому. Дякую, що стоїш. Давай помолимось».

Бо зараз — час не фарисеїв, а капеланів.
Тих, хто знає запах пороху і гіркоту втрати.
Тих, хто не відвертає очей, коли в храм заходить військовий — не голений, із шевронами, з болем у спині й у душі.

Війна — це не лише на фронті.
Кожна мати, що ночами молиться за сина.
Кожна жінка, що чекає.
Кожна дитина, що малює «повернись живим» — це теж воїни.
Їхня зброя — молитва.

І ця зброя працює.
Бо молитва — не слабкість. Це артилерія неба.

Моляться не зручні. Моляться зранені.
Моляться ті, хто знає ціну життя.

Молиться боєць перед виїздом на нуль.
Молиться дружина вночі на кухні.
Молиться священник, коли ховає побратима.

І ця молитва — не про формальність.
Це — зв’язок із Тим, Хто тримає небо.

Тому, якщо ти впав — не соромся піднятись.
Церква — не для безгрішних.
Вона — для зранених. Для тих, хто йде. Хто бореться. Хто живий.

Бо Христос — наш Головнокомандувач.
І ми — Його воїни.
Видимі. І невидимі.
Амінь.

Недiля всiх українських святих
Не з підручника. А з крові, віри й боротьби.

Святі — не лише ті, кого вивчають на іконописних курсах.
Святі — це ті, кого пам’ятає земля.
Галичина, яка ховала отців у стодолах.
Полісся, що молилось пошепки.
Полтава, де люди хрестились на схід, але молились на Захід — до Світла.
Харків, що тримає молитву під бомбами.
Київ, що квітне, не зважаючи на обстріли.
Маріуполь, що став Голгофою.

Українська святість — не глянцева. Вона згоріла в Крутах,
лежала у Сандармосі,
вмирала на нарах у Воркутинських таборах, розривалась на фронті, тягнула бронік на собі, а в неділю все одно йшла до храму — щоб стати на коліна лише перед Богом.

Українські святі — це не лине Антоній Печерський і Іов Почаївський, але це і тисячі новомучеників закатованих, знищених, вбитих, похованих без хрестів.

Це ті, хто молиться під час обстрілу.
Це ті, хто постить на “нулі”, бо просто немає що їсти.
Це ті, хто віддає останнє, і не фотографує це для звітності.
Це ті, хто мовчки чинить добро — і не просить медаль.

Бо святість — не про ідеальність.
Святість — це коли ти живеш так, що світ трохи менше гниє.

Сьогодні святими можуть бути:
— військовий, що тримає позицію під Покровськом
— волонтерка, що день і ніч плете сітки у підвалі
— хлопець із татуюванням Архистратига на руці, що вивіз побратима під вогнем
— бабуся, що носить пиріжки в шпиталь
— священник, який не читав проповідь, бо стояв поряд з тілом Героя і просто мовчав
— вчителька, яка навчила дітей правди під окупацією.

Святість — не легенда. Вона в нас.
У болі. В утомі. У виборі не зрадити.
Бути своїм у Бога — от що значить бути святим.

І Бог питає:
“А ти?”

Недiля всiх українських святих — це не просто спогад.
Це перевірка нашого хребта.
Це день, коли душа чує:
“Я чекаю тебе у списку. Серед живих. І серед тих, що встояли.”

А святі — це ті, хто встояв.
Святість перемагає. І вона — у нас.
Амінь.